ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
2024.04.18
08:26
Циклопу треба жертва, voila,
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих
2024.04.18
08:16
Не ласкає нас море життєве лазурними хвилями.
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.
Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-
2024.04.18
05:58
Ширяє ластівка над мною
І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І так щебече угорі,
Що довго мовчки я не встояв
У співом збудженім дворі.
Почав підспівувати пташці –
І звеселіли небеса, –
І у конвалієвій чашці
Заграла перлами роса.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Шувалова (1986) /
Вірші
Псевдопоема з двома героями та однією мною ч.1
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Псевдопоема з двома героями та однією мною ч.1
1.
такий рожевий рожевий вечір,
агонія сонця судомить шиби,
між неба й дна - протилежних течій -
місто голе стоїть за ширмою.
світло торкається вуст і вулиць,
повітря лягає на груди й нижче.
ми - ті, що вчора дрімали в мулі,
а вже сьогодні трактати пишуть.
а вже сьогодні несемо повні
долоні суті - між пальців сутінь,
між тим весною підхопить, як повінню,
і до чиєїсь плоті прикрутить.
і смійся тоді, і кричи, і борсайся
("я - повелитель вселенських істин!").
мусиш іти спрагою босий -
доки і п'яти тобі не тріснуть,
доки себе не згризеш до кістки,
мусиш дуріти (читай - кохати).
заходиш за ширму - там голе місто,
і вже до біса тоді трактати...
такий рожевий рожевий вечір,
неначе місто облито кров'ю.
в повільних корчах танцюють плечі,
а ти стоїш - і не знаєш, до речі,
що з нею робити, з тою любов'ю.
2.
Немовлята. Відтінки зеленого. Пил по штормах.
Креслиш мапу себе, усамітнившись в темній кімнаті.
Якщо чорні на вікнах сліди – значить буде зима
Або, може, війна – чи ж у тому сліди винуваті?
Червоточини всюди – не ходить вже білими й Бог.
Ми забули, в які кольори фарбувати вітрила,
Ми забули, чи є в нас вітрила, та й решту все, бо
Повертатись – по всіх цих віках – все одно не хотіли.
Реманент свій зібравши, набравши у рота води,
Ти вступаєш у бій із речима, розверстими настіж.
Той, що Син був, колись не боявся – і морем ходив,
Хоч вода і була не цілком християнської масті.
Все одно із вчорашнього дня не верне ні один...
Щойно вмочуєш лапи у день – помираєш, і все тут.
Фея, п’яна пилком, заблукала у лісі картин,
Від яких вже насправді зостались самі лиш мольберти.
Білий бик. Білий місяць. І білі лілеї. Це сон.
Тут розвішано діри дверей, наче плетені рядна...
Тільки голос страшний і холодний пливе між колон
Це співає, як птаха, над трупом твоїм Аріадна.
Вона виє, гойдається, руки розбризкавши голі,
Обіймає тебе – невідданно, посмертно, всуціль...
Океани ревуть, ти ховаєш між пальчиків голод,
Як тонку тятиву, що вже нюхом намацала ціль.
Віхоть місяця з лоба відкинувши, ніч увійшла.
Страшно в наступ, бо справді: куди не поткнешся – все тіло.
Виють нерви і пальці тоненько по шкірі спішать
І встигають (якби голова лишень так не боліла)...
Ти прокинешся – пил по штормах і вологі кімнати...
Повні зали води – ковзанки для майбутніх месій.
Тут збиратимуть крапельки крові твоєї дівчата
З розпашілими грудями, повними весн і весіль.
І кричать немовлята – чужі, але також під серцем.
Ти не винна, що ніч, але винна в усьому, що крім.
В глибині лабіринту горбато і глухо сміється
І черкає копитом об камінь стривожений Крит.
Тут порвуться всі низки і порснуть між пальців разки,
І стривожений мармур завиє багряною барвою...
А тебе вже нестиме врочистий німий Мінотавр
В оберемку на берег інакший
– тієї
ріки.
3.
оскільки біль легітимує ніч
трояндове драже тремтить у венах,
стікає плавно стеля по плечах,
приходить хтось через вікно і, може,
спитає згодом, як твоє ім'я,
щоб довго язиком його торкатись
яка жахлива руханка дерев:
немов танцює бідний паралітик,
підвішений на довгих мотузках,
вимахує кінцівками, неначе
самі кінцівки ті махають ним -
а зала вже шалено аплодує
і ось ти на арені простирадел,
де темрява вже наставляє ріг,
а ти, своїм сіпнувши білим тілом,
за тілом заховавшися, стоїш -
чекаєш, щоб зручніш встромити піку
у теплу і криваву плоть бика,
який стече незнаними зірками
у скойку твоїх стулених колін...
хіба подібна ти на матадора?
вже тільця обважнілих цигарок
так просяться лягти тобі на губи,
так просяться в твоїх губах зотліть
і відлетіти у свою валгаллу,
у димний свій, у свій пожовклий рай,
воскреснути? та це вже буде зранку,
а поки що гризи перо і думай,
кого з цих гостроносих арбалетів
назавтра в своє ліжко запросИть...
оскільки ніч легітимує все
4.
(подарунок на день народження в ніч з 29 на 30 березня)
Тут забагато літаків.
Тут ними вимощене небо,
І бортові вогні волають,
Немов роззявлені роти.
Без тебе безумовно легше
І навіть звичніше без тебе,
Та досі ще гноїться пам'ять
Там, де її торкався ти.
Такі ці літаки безбожні...
Хіба ж їм можна - так - летіти?
Хіба ж їм можна - так - кричати?
Хіба ж це досі десь не гріх?
До того ж, наступа на п'яти
Упертий, непотрібний квітень -
Якщо розбити на цитати,
І то не вистачить на всіх.
А зайві пальці просять брати,
А зайві руки десь на грудях,
А зайве слово крапле з рота,
Як цівка слини, на паркет.
Скажи, хіба так можна жити?
Хіба за це іще не судять?
Повісився на власній цноті
Мій найвідвертіший секрет.
Які жахливі одкровення
(Так це ж лайно розкішне - бути!),
І рота смикається кутик,
Як стрілка - від секунд тонка.
О, мій Господь нерівноденний,
Пошли, прошу, в хвилину скрути
Комусь - у пляшечці отрути,
Для мене - склянку молока.
такий рожевий рожевий вечір,
агонія сонця судомить шиби,
між неба й дна - протилежних течій -
місто голе стоїть за ширмою.
світло торкається вуст і вулиць,
повітря лягає на груди й нижче.
ми - ті, що вчора дрімали в мулі,
а вже сьогодні трактати пишуть.
а вже сьогодні несемо повні
долоні суті - між пальців сутінь,
між тим весною підхопить, як повінню,
і до чиєїсь плоті прикрутить.
і смійся тоді, і кричи, і борсайся
("я - повелитель вселенських істин!").
мусиш іти спрагою босий -
доки і п'яти тобі не тріснуть,
доки себе не згризеш до кістки,
мусиш дуріти (читай - кохати).
заходиш за ширму - там голе місто,
і вже до біса тоді трактати...
такий рожевий рожевий вечір,
неначе місто облито кров'ю.
в повільних корчах танцюють плечі,
а ти стоїш - і не знаєш, до речі,
що з нею робити, з тою любов'ю.
2.
Немовлята. Відтінки зеленого. Пил по штормах.
Креслиш мапу себе, усамітнившись в темній кімнаті.
Якщо чорні на вікнах сліди – значить буде зима
Або, може, війна – чи ж у тому сліди винуваті?
Червоточини всюди – не ходить вже білими й Бог.
Ми забули, в які кольори фарбувати вітрила,
Ми забули, чи є в нас вітрила, та й решту все, бо
Повертатись – по всіх цих віках – все одно не хотіли.
Реманент свій зібравши, набравши у рота води,
Ти вступаєш у бій із речима, розверстими настіж.
Той, що Син був, колись не боявся – і морем ходив,
Хоч вода і була не цілком християнської масті.
Все одно із вчорашнього дня не верне ні один...
Щойно вмочуєш лапи у день – помираєш, і все тут.
Фея, п’яна пилком, заблукала у лісі картин,
Від яких вже насправді зостались самі лиш мольберти.
Білий бик. Білий місяць. І білі лілеї. Це сон.
Тут розвішано діри дверей, наче плетені рядна...
Тільки голос страшний і холодний пливе між колон
Це співає, як птаха, над трупом твоїм Аріадна.
Вона виє, гойдається, руки розбризкавши голі,
Обіймає тебе – невідданно, посмертно, всуціль...
Океани ревуть, ти ховаєш між пальчиків голод,
Як тонку тятиву, що вже нюхом намацала ціль.
Віхоть місяця з лоба відкинувши, ніч увійшла.
Страшно в наступ, бо справді: куди не поткнешся – все тіло.
Виють нерви і пальці тоненько по шкірі спішать
І встигають (якби голова лишень так не боліла)...
Ти прокинешся – пил по штормах і вологі кімнати...
Повні зали води – ковзанки для майбутніх месій.
Тут збиратимуть крапельки крові твоєї дівчата
З розпашілими грудями, повними весн і весіль.
І кричать немовлята – чужі, але також під серцем.
Ти не винна, що ніч, але винна в усьому, що крім.
В глибині лабіринту горбато і глухо сміється
І черкає копитом об камінь стривожений Крит.
Тут порвуться всі низки і порснуть між пальців разки,
І стривожений мармур завиє багряною барвою...
А тебе вже нестиме врочистий німий Мінотавр
В оберемку на берег інакший
– тієї
ріки.
3.
оскільки біль легітимує ніч
трояндове драже тремтить у венах,
стікає плавно стеля по плечах,
приходить хтось через вікно і, може,
спитає згодом, як твоє ім'я,
щоб довго язиком його торкатись
яка жахлива руханка дерев:
немов танцює бідний паралітик,
підвішений на довгих мотузках,
вимахує кінцівками, неначе
самі кінцівки ті махають ним -
а зала вже шалено аплодує
і ось ти на арені простирадел,
де темрява вже наставляє ріг,
а ти, своїм сіпнувши білим тілом,
за тілом заховавшися, стоїш -
чекаєш, щоб зручніш встромити піку
у теплу і криваву плоть бика,
який стече незнаними зірками
у скойку твоїх стулених колін...
хіба подібна ти на матадора?
вже тільця обважнілих цигарок
так просяться лягти тобі на губи,
так просяться в твоїх губах зотліть
і відлетіти у свою валгаллу,
у димний свій, у свій пожовклий рай,
воскреснути? та це вже буде зранку,
а поки що гризи перо і думай,
кого з цих гостроносих арбалетів
назавтра в своє ліжко запросИть...
оскільки ніч легітимує все
4.
(подарунок на день народження в ніч з 29 на 30 березня)
Тут забагато літаків.
Тут ними вимощене небо,
І бортові вогні волають,
Немов роззявлені роти.
Без тебе безумовно легше
І навіть звичніше без тебе,
Та досі ще гноїться пам'ять
Там, де її торкався ти.
Такі ці літаки безбожні...
Хіба ж їм можна - так - летіти?
Хіба ж їм можна - так - кричати?
Хіба ж це досі десь не гріх?
До того ж, наступа на п'яти
Упертий, непотрібний квітень -
Якщо розбити на цитати,
І то не вистачить на всіх.
А зайві пальці просять брати,
А зайві руки десь на грудях,
А зайве слово крапле з рота,
Як цівка слини, на паркет.
Скажи, хіба так можна жити?
Хіба за це іще не судять?
Повісився на власній цноті
Мій найвідвертіший секрет.
Які жахливі одкровення
(Так це ж лайно розкішне - бути!),
І рота смикається кутик,
Як стрілка - від секунд тонка.
О, мій Господь нерівноденний,
Пошли, прошу, в хвилину скрути
Комусь - у пляшечці отрути,
Для мене - склянку молока.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Найвища оцінка | Редакція Майстерень | 5.5 | Любитель поезії / Майстер-клас |
Найнижча оцінка | Жорж Дикий | 5 | Любитель поезії / Любитель поезії |
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Псевдопоема з двома героями та однією мною ч.2"
• Перейти на сторінку •
"Псевдопоема з двома героями та однією мною ч.1"
• Перейти на сторінку •
"Псевдопоема з двома героями та однією мною ч.1"
Про публікацію