На київській паленій площі,
Де крики і постріли чути,
Вона йому в серце шепоче,
Як поруч бажає з ним бути.
Така молода та красива,
Закутана в прапор зимовий,
Чекає від Бога на диво,
Від хлопця ж чекає хоч слово.
Його закриваються очі,
І капають роси багряні,
На київській паленій площі
Не гасне її сподівання.
Ще жевріють в сірій пилюці
Тонкі, переплетені іскри,
І сльози на камені ллються,
Й холодним розносяться вітром.

Розділ 1
Тендітна студентка Тетяна
Навчалась в столичному виші,
Як більшість ровесників, панна
Щось знала відмінно, щось гірше.
Нічим особливим білявка
Із натовпу не відрізнялась,
У будні - в конспектах та вправах,
А на вихідних відривалась.
Весела, щаслива, безхмарна,
Усміхнена, ввічлива, добра,
В усім поважаюча старших,
Щоправда, не зовсім хоробра.
Всього дев’ятнадцять Тетяні,
І ніби попереду літо,
Навчання, робота, кохання,
Пізніше – заміжжя та діти.
Ночами задумливо в ліжку
До ранку, бувало, лежала –
У мрії про сильного принца
Вона залюбки поринала.
*
І подругу мала Тетяна
Найкращу, ще з малого віку,
Такого ж тендітного стану,
Щоправда, сварливу й більш дику.
Але у тандемі дівчата
Доповнювали одне одну,
За словом суворим й пихатим
Завжди відчувавсь ніжний подих.
Наталя, скорочено Ната,
Так звали кирпату брюнетку,
Завжди була чомусь не рада,
Хоча і любила поетів.
За словом в кишеню не лізла
Ні вдома, ні в транспорті часом;
Як ставила в паспорті візу –
Слова розбирали на гасла
Довколишні свідки в посольстві;
В хлопчачу кидалася зграю
За куриво їх й на уроці –
Та прикладів всіх не згадаєш.
*
Прийшла якось Ната до вишу
Заряджена, ніби гармата,
Сказала Тетяні найшвидше,
Що все – вже пора починати!
Й слова її стали знаменням,
Бо згодом усе почалося,
Штовхання, свідомість, знамена,
Запахло по-іншому сонце.

Розділ 2.
Конфлікт назрівав дуже довго,
Й розрісся він у листопаді,
Багдадським вітрилом на щоглі
Остання запахла декада.
Усім невдоволений нарід,
Кипів, ніби рій, на Майдані,
Бо вкотре розбещена влада
Людей до злиденного стану
Змела. І знедолений натовп
Зібрався в єдине бажання,
Покінчити з лідером – Катом.
Назріло свідоме повстання.
*
У колі свободи студенти
І викладачі їх стояли,
Майстри, інженери, медсестри
Та всі, кого просто «дістало».
Херсонці, львів’яни, сумчани
Приїхали в Київ на площу,
Були навіть тут луганчани,
З Донецька та Дніпропетровська.
Повстала на раз Україна,
Хто чув запітнілі бюджети,
Господарі та господині
Змінили хати на намети.
І був серед них Володимир,
Простий буковинський хлопчина,
Сказав він батькам: «Я поїду,
Бо там вся моя Україна!»
Можливо, батьки були б проти,
Володя – єдиний нащадок,
Але не чинили супроти,
І благословили на щастя.
*
Осінньої терпкої ночі,
Коли вже зима на порозі
Дивилась у втомлені очі
Спокійних майданівських хлопців,
Провладна верхівка рішила
Усіх вільнодумців прогнати,
Й відкрила наточені крила
Своїм виконавцям затятим.
На сплячий вколисаний натовп,
Що мали плакати й каміння,
Поперла орда, ніби танком,
Почавши глибоке свавілля.
Дубинками били, кийками
Присутніх усіх, журналістів,
Жінок, що обабіч стояли,
Дідів – били всіх, щоб «очистить».

Розділ 3.
У ніч на Майдані жахливу
Були і Тетяна, і Ната,
Також їм дісталася злива
Ударів. Й дарма, що дівчата.
*
Коли від міліціонерів
Вони відчайдушно тікали,
Звернули в провулок й завмерли –
Стіна перед ними повстала.
Обидві були вже побиті,
Опухлі і щоки, і устки,
Розхристані, руки відкриті –
По лікоть розірвані куртки.
*
Їх гнали кремезні й здорові
Святі шанувальники Ката,
Цих хлопців давно у народі
Глузливо зовуть «беркутята».
Вони - корінні українці
За гарну для себе зарплату
По ручках, плечах та колінцях
Готові усіх лупцювати.
*
Звернули чотири собаки
В провулок нічний захмелілий,
Тетяна сховалась від ляку
За Натине тіло спітніле.
Дивилася Ната у очі
Отим велетенським солдатам,
Вона відчувала охочий
До пестощів погляд проклятий.
Один уперед вийшов, гучно
При цьому назвавши дівчаток,
Які вони дикі й смердючі.
У відповідь кинула Ната:
«Поглянь-но на себе, верблюде,
Безмозкий гнилий виконавець,
Ти люту ненависть у люду
За ці викликаєш забави!
Сьогодні ти перший в забігу,
Та битва не виграна вами!
На вас уже крові по лікоть,
Це наші не гояться рани!».
*
Піднялась долоня важезна
І тисячею кілограмів
Спустилась на щоку безмежно,
Що Ната упала без тями.
«Ходімо-но звідси, орлята!» -
Наказ дав розлючений кремез.
Пішли тільки троє одразу,
Один на хвилину як вмерзнув.
Поглянув на Таню неясно,
Піднявши скло свого шолому,
Й побачив її біле пасмо
З під шапки, що дихало болем.

Розділ 4.
Тієї чавунної ночі
Були лиш поранені люди,
Синці, покалічені очі,
Але обійшлося без трупів.
*
Народ загорівся від суму,
Від жаху й образи завівся,
Неначе уражений струмом,
В шаленому ритмі забився.
Зросли по периметру площі
Високі вали-барикади,
Активно збиралися гроші,
Приносили їжу багаті
Й бідніші - усі, хто цей відчай
Уже відчував в Україні.
Повстанський Майдан ось так вицвів
В зимову грудневу годину.
*
Зібралися хлопці в загони,
У сотні – так звались вірніше,
І стали в Самооборону
Для захисту найсміливіші.
Побільше зібрали наметів,
Навезли і пічки, і дрова,
І замість дурних кулеметів
Поставили в перший ряд мову.
Як в гімні, і душу і тіло,
Готові покласти хлоп’ята.
Чітке розпорядження – сила,
Чітке виконання - і баста!
Десятники, сотники - браття,
Ніяких дурниць і запоїв,
Навколо одного багаття
Пліч-о-пліч з начальником воїн.
*
Став воїном також Володя,
Хоча термін досить умовний,
Бо зброя була не холодна,
І не вогнепальна – а слово
Та власне фізична готовність
Відбити раптову атаку.
Коли боронилася сотня –
Тікали загарбники з ляку.
Так в сутичках дні догорали,
Дощем новорічним запахло,
Уже на Майдані зібрали
Ялинку з портретів, плакатів.

Розділ 5.
Оговталась Ната від шоку,
Хоча ще синці рожевіли,
І перед самим Новим Роком
Сказала Тетяні: «Ми сила!
Якщо ми разом на Майдані,
Якщо в нас мета є найперша
Щоб Кат полетів на світанні
В багнюку, як зірвана чешка!»
*
На площі було дуже людно,
І свято вогнем надихало,
Гриміли баяни та дуди,
Хтось клацав на фортепіано.
Десятки Снігурок гуляли
З Дідами Морозами поруч,
Свистіли, скакали, співали
Кумедні костюмні потвори.
Майдан був усипаний щастям
У цю новорічну хвилину,
Немовби розтанув у часі
Й забув свою справжню перлину.
*
Володя вже місяць крутився
Як дзиґа, на площі центральній,
Нітрохи, казав, не втомився,
І в цьому не був унікальним.
В палатці у нього був настил,
Дві теплі новісінькі ковдри,
І біла ілюзія щастя,
Що скоро все буде солодким.
*
Під вигуки сильного горла
Він вийшов до світлої сцени,
Лунала постійно народна
Мелодія. Люду ж тут – темно!
Володя об когось спіткнувся
І впав на сусідню білявку
(Мороз хоч украй розвернувся,
Та впала від зіткнення шапка).
На нього хутчіш налетіла
Із криком: «Ти що, збожеволів!»
Якась неприборкана дика
Дівчина струнка, як тополя.
Взяла його за балаклаву
Й стягнула одним швидким рухом:
«Вставай, це тобі не забава,
Бо зараз отримаєш в пупа!»
Піднявся на ноги Володя
Й завмер, як ота статуетка,
Зім’яте, немите волосся
Його не скрашало портрета.
Широкі у сажі долоні,
Абияк покусані нігті,
Спітнілі зачухані скроні, -
Не зовсім мистецький він витвір.
І ростом був меншим, ніж діва,
На два чи на три сантиметри.
І раптом почув, вже грайливо:
«Зовуть тебе як, наш кумедний?»
«Володя» - сказав тихо зовсім
Юнак дивовижній дівчині.
«Я Ната!» - почув він невдовзі –
«Зустрінемось ще неодмінно!».

Розділ 6.
Зустрілись Володя і Ната
Ізнову десь за півгодини,
Їх звів переплетений натовп
У танці загального плину.
*
«Це доля!» - грайливо сказала
Наталя Володі. – «Давай-но,
Козаче, станцюємо разом,
І так познайомимось танком!».
Зазвичай, холодна й пастельна,
На себе не схожа сьогодні,
Немовби оазис в пустелі,
Для Нати став сотник Володя.
Змінилась кобіта миттєво
На цю нескінчену хвилину,
Коли снігова королева
Стає, як солодка дівчина.
*
Ще тільки стягла балаклаву -
Володі сподобалась Ната,
А в легіня не було навіть
Бодай поцілунку. Що ж, нате!
Торкнулися спечені губи
В морозі оцім новорічним,
Їх тискали люди усюди
Постійно, кругом, хаотично,
І довгий один поцілунок,
Був звабою, сонцем Володі;
Був, ніби приємний дарунок,
Для Нати, що впала в долоні.
*
Майданне засніжене плато
Цвіло феєрверком до ранку,
Забула у пристрасті Ната
Про подружку тиху білявку.
І доки закохана пара
Гуляла в кордонах Майдану,
Сердечні малюючи барви,
В халепу попала Тетяна.

Розділ 7.
«Удруге чергую на свято!» -
Жалівся спецназівцям Віктор.
У відповідь вчув: «Ти занадто,
Товаришу, юний для крику.
Які в тебе є запитання?
Радій, що ти маєш роботу,
Ти бачиш, які колихання!
А в нас тут стабільно у роті.
Збирайся-но на чергування,
Майдан караулити треба,
А то западенські барани
Порвуть наше сонячне небо!»
*
Кругом дорогого Майдану
Паслися вояки постійно
Стабільно дивитись за станом –
Ти хочеш, не хочеш – потрібно.
І вкотре у першій колоні
Отут, за майданівським степом,
У ніч новорічну холодну
Дивився згори за тим пеклом
Один з наймолодших у роті
Двадцятидвохрічний хлопчина,
Не те, щоб він був патріотом –
За Ката би точно не гинув.
Позицію мав він помірну,
Й не дуже хотів воювати,
Але розумів, що за злидні
Смачніше стабільні оклади.
*
Командувач роти, Сапожко,
Хоч був дуже хвацький вояка
Хрестився іконам набожно,
Як йшов кудись спостерігати.
Він був трохи старшим за Вітю,
А вже нахватався регалій,
Бо вмів із гнилого корита
Солодкі шматки діставати.
Проте, з листопаду везіння
Немовби втекло від Сапожко,
Попав у саму серцевину
Майданівських бунтів тривожних.
*
«Дивися, як буйно гуцульське
Гуляє затаскане кодло!» -
Направив в ту сторону дулю –
«Згадай, як їх гнали чудово
Ми місяць тому п’ять кварталів!
Холуїв тих та дармоїдів,
Тоді вже на них відірвались!
Ще й премії дали нам видні!» -
Розкачаним тоном Сапожко,
Звертався в дорозі до Віті,
Весь час колупаючись в носі,
Неначе бджола та у квітах:
«Якби був на місці я Ката,
То вже б розігнав вогнестрілом,
Живеться погано вусатим
Тим вуйкам. Жують нехай стріху!
«Та там же не тільки гуцули,
Там вся Україна зібралась,
Не просто ж їх вітром задуло,
Причина ж, мабуть, якась стала» -
Так Віктор йому заперечив,
На що почув тисячну лайку,
А ще: «Торби швидко на плечі
І валять хай звідси негайно!
Сьогодні нехай потанцюють,
А там буде Кат розганяти,
От ми із тобою працюєм,
А там дармоїдове свято!
От звідки на тому Майдані
Палатки, одежа та дрова?
Небесна, ти думаєш, манна?
Америка, Вітю, готова
Потроху отак до Росії
Просунуть загарбницькі лапи,
І Київ – поріг до весілля!
Тому тут ці західні мавпи!»
- Ти вибач, Матвію, та знаю,
Батьки в тебе десь з Буковини?
Невже ти їх не поважаєш,
Ти ж їх називаєш скотиной!
- Я там не живу вже сто років,
Та й батько у мене, як Сталін,
Йому той Обама, Європа…
А мама он Путіним марить!
- Ти правий у чомусь, Матвію,
А я не такий радикальний,
Працюю, оплачують – дію,
Й стараюсь ні в що не вникати.

Розділ 8.
Два друга, обидва з Волині,
Відвідували регулярно
Майдан, барикади та шини,
Й приїхали знову на свято.
Одному було десь під тридцять,
І звали його Олексієм
Мав прізвище льотне, Синиця.
А іншого звали Андрієм,
Останнього вік - двадцять вісім.
Андрій мав прекрасну статуру
І був популярним у місті -
Столиці Волині, у Луцьку.
Андрій хоч і був стриптизером,
Та мав аж дві вищих освіти,
Він луцьким бажав би буть мером,
І з нього би вийшов політик.
Проте на сьогодні найкращий
Прибуток приносили танці,
І навіть в палатці Майдану
Дівчат він порадував якось.
*
«Олекса, гуляєм сьогодні! -
Андрій так до друга звертався, -
Як хочеш, роби що завгодно,
А треба обом відірватись!
Політика, круто, звичайно,
Але вже набридли ці сварки,
Давай відпочинем нормально,
Щоб стало пекельно і жарко!»
«Це добре, що свято сьогодні,
Бо ж тут, зазвичай, не бухають,
Але тут вже стільки народу,
Давай у кафе завітаєм»
*
Проїхали пару зупинок
Метро до найближчого парку,
В якому стояли незмінно
Палатки прихильників влади
Вже місяць за щільним кордоном
З великих голів міліцейських,
І де розвивались полотна
За діючого президента.
Проте, перед святом прибрали
Колонію пропагандистську,
Кияни спокійно гуляли
На тлі міліцейського квіту.
*
- Пройдемось по парку давай-но
І потім в кафе десь присядем,
Як жаль, що прогнали зарано
Постійних хідців «зоопарку!
- Дивися, яка стоїть краля,
Білявка в коричневій куртці!
- Андрію, тебе зачекалась!
І крок свій прискорили друзі.
*
- Привіт, снігова королево!
Чого це ти тут, наодинці?
Дівча їм сказало миттєво:
«Гуляю одна, бо не спиться!»
- Давай тоді з нами пройдемось,
Якщо, ти, звичайно, хоробра.
- Так я ж снігова королева,
А, значить, смілива й холодна!
У мить діалог зав’язався,
І цілу годину стояли,
І як вже читач здогадався,
Дівчину Тетяною звали.
*
І друзям вона розказала,
Як в парку одна опинилась,
Що подруга ліпша, Наталя
У натовпі десь загубилась.
- Мобільний не чує, бо шумно,
- А може вже десь підгуляла?
- Андрію, там дуже вже людно,
Ти чуєш, як музика грає.
- Вже скоро шампанське нам пити,
А ми ще на вулиці досі.
Потрібно в приміщенні сісти,
Якщо, ти, Тетянко, не проти.

Розділ 9.
«Спокійно, що аж нецікаво» -
Жалівся Матвій своїм друзям:
«Комусь би заїхать на славу
У пику, чи вдарити в пузо!
Якісь всі сьогодні свідомі,
Ні бійок, ні сварок, ні п’яних,
У ніч новорічну додому
Приносив раніше доляри!
Давай-но, Вітьок, ще пройдемось,
Світає, край неба палає…»
- Ого, та ти просто Шевченко,
Якщо ти рядки такі знаєш!
- Ти думаєш, я безнадійний?
Читав «Кобзаря» я без тиску,
Франка, Гончара, «Енеїду»,
Хоч поглядом і проросійський.
У мене на все своя думка,
І цим я пишаюся дуже!
Пішли, може зловимо в сумку
Відкатів. Вставай, ніжний друже!»
*
Котився столицею ранок,
Холодний, як вражене серце,
У парку людей було мало,
На вуличках ще було менше.
Мілкий снігодощ з неба капав,
Північним уражений вітром,
Закутував гілки у паклю
Інисту широку тендітно.
Дорога слизька та дзеркальна
Блищала натоптаним льодом,
Деінде світила асфальтом,
Псуючи, як лисина, вроду.
*
В провулку вузькому зустріли
Сапожко і Віктор дівчину,
Що йшла і про щось говорила
Своєму супутнику мило.
Тетяна була дуже рада,
Що поруч із нею красунчик,
Була їй приємна увага,
І ніби затьохкали струни.
Олекса йшов трохи поодаль,
Бо був захмелілий занадто.
Пройшовши повз пару солодку,
Олексу Сапожко за патли
Схопив і підвищеним тоном,
Спитав за його документи.
Тетяні цей видався голос
Знайомим - згадала моменти!
Лякливо сказала Андрію,
Що ці два міліціонери
Людей в листопаді лупили –
Усі у двох кроках завмерли.
*
Тетяна згадала картину
Таку ж, як осінньої ночі,
Такий же провулок пустинний,
Такі ж невдоволені очі.
Зустрілися погляди знову
Матвія і ніжної Тані,
І та велетенська долоня
У пам’яті раптом повстала.
Жахіття в її синім взорі
Піймав і зухвалий Сапожко
Любитель спонтанної крові,
Відчув він одразу тривогу.
*
Дививсь, не відводячи погляд
На білі промоклі завитки
І Віктор, згадавши той дворик,
Де бачив востаннє дівчину.
Щось в серці ізнов спалахнуло,
Чи біль, чи відвага - неясно,
Шолому на цей раз не було,
Щоб скло підійняти зненацька.
А Таня усім своїм страхом
Вп’ялася в обличчя Сапожко.
І скільки ось так пройшло часу,
Ніхто і сказати не може.
*
«Майданівська кончена лярва! –
Накинувсь на Таню Сапожко,
У нас ти коктейлі кидала!»
- Стояла я осторонь, Боже!
«Це добре, що зараз не можна
Усім стусанів надавати!» –
Підняв кулачище Сапожко
Над Танею, щоб залякати.
- Давай-но, шалаво, йди звідси,
Й молися, щоб більше з тобою
У світі нам цім не зустрітись!
Мені не потрібні ви двоє!
І він розвернувсь до Олекси:
- Ну що, покажи документи.
Що кажеш? Не чую! Немає?
В кишенях поглянь, диригенту,
Гривневі посвідчення маєш?
Якщо зовсім ти без копійки,
У відділку будеш сидіти,
Скажу, що мені не корився
Під впливом своєї горілки.
*
Андрій своє слово Сапожку
Нарешті сказав: «Ви хоча би
Спочатку представились може,
А потім до хлопця чіплялись».
- Замовкни! Іди краще звідси,
Допоки не чуєш побоїв.
У тебе он лярва боїться,
То краще б її заспокоїв!
- Товариш, домовимось може?
Це друг мій, сьогодні ж в нас свято!
Й Андрій відійшов із Сапожко,
Зітхаючи, до банкомату.
*
Залякана тиха білявка
На Віктора мовчки дивилась.
І той її теж роздивлявся.
Їх погляди знову зустрілись.
«Я Віктор» - отак несміливо
Представився хлопець нарешті:
«За ніч листопадну ту вибач,
Ми всі були трохи нестерпні»
Тремтячим невпевнено тоном
Лиш буркнула Таня: «Нічого»,
Котились сніжинки по скронях,
Стікаючи плавно додолу.
Ніяк не в’язалась розмова,
Лиш погляди, видихи, вдихи,
Нарешті-от, слово за слово,
Білявка назвалася тихо
Та кілька не зв’язаних речень
Сказала про свято, погоду…
А Віктор дивився на неї,
На світлу незайману вроду…

Розділ 10.
Увечері, першого січня,
Зустрілись Тетяна і Ната,
Були новорічною ніччю
Обидві уражені страшно.
Розмова та обмін думками
Про сніг, про Майдан, про знайомства,
Про все розказала Тетяна,
Окрім, що впізнала Сапожко.
*
«Андрій дав аж тисячу гривень,
Щоб беркутівець відчепився,
А потім, - додала мрійливо, -
Залишивсь Андрій наодинці
Зі мною. Провів до під’їзду,
Не буду, Наталко, брехати,
Продовження дуже хотів він,
Питався, чи вдома є мати».
- Якщо я тебе зрозуміла,
То цей перекачаний мачо,
Тебе підкорив своїм тілом?
Ти більше не проти побачить?
- Це ж ти у нас досить смілива,
Та мала кількох уже хлопців,
А я в цьому плані цнотлива.
Хоча волинянин хороший!
Сміялись дівчата весь вечір –
Кістки кавалерів промиті –
Та Таня мовчала про дещо:
Їй дуже сподобався Вітя.
*
Наступного вечора Ната
Прийшла на Майдан до Володі.
Вона відчувала завзято,
Що серцем її став володар
Цей милий спокійний хлопчина,
Який на два роки був старший,
Який за свою Україну,
Так само болів, як Наташа.
Годинні мрійливі розмови,
І ніжність, безмежна, безкрайня,
Із кожним підносила словом
Закохану пару до раю.
Красою вітрів буковинських,
Черемошу, Пруту, Бескидів
З Наталею Вова ділився,
Казав, що вона неодмінно
Їх має побачити влітку,
Як пахнуть дощем полонини,
Й не треба шукати у світі
Більш щирого й тихого місця,
Де стільки є див у природи,
Що кожне на заході місто
Несе унікальну свободу.
Киянка, яка ще до цього
Кохала свою Україну
Лише в інтернетнім просторі
Сказала, що, звісно, поїде.
До ранку вони говорили,
Під ковдрами вдвох обіймались,
Хоча ні на які інтими
Не було і натяку навіть.
*
Тетяна в цей час сумувала,
Сиділа одна в інтернеті,
Закрила від брата та мами
В кімнату на защіпку двері.
До самого верха фужеру
Вина налила собі тихо,
Під світлом діодів рожеве
Заграло воно теплим літом.
У всіх соціальних мережах
Незвичні їй групи читала,
І хлопців із надписом «Беркут»
Щосили вона розглядала.
Андрій їй писав есемески,
Вона на них відповідала,
Та зовсім не тим інтересом
Тетяна в душі загорала.
*
Неждано їй запит у друзі,
Прийшов. Вона лайкнула його,
Подумавши, мабуть, хтось з ВУЗу.
Аж раптом побачила хто це.
*
Закінчив своє чергування
Й наступного дня відсипався
Спецназівець. Вранці у ванні
Годину у думах валявся.
Ходив цілий день по кімнаті,
А жив він в гуртожитку, в місті,
І зовсім згубився у часі,
Немов свіжа куля в повітрі.
Замучений Віктор нарешті
Включив свій старенький комп’ютер
І теж соціальні мережі
Почав перелистувать люто.
Не ждав результату легкого,
Бо прізвище Таня сказала,
Яке є кругом: Іванова.
Та все ж віднайшов її з часом.

Розділ 11.
«Я винен тобі, розплачуся» -
Олекса Андрієві мовив.
«Не треба, ти що, обійдуся,
Залишим про гроші розмову.
Розплатишся краще ти іншим,
Якщо знадобиться підмога,
Ми ж друзі! - промовив Синиці –
Життєва далека дорога.
Ти знаєш, я хлопець не бідний,
Втрачаю, а завтра знаходжу.
Я буду ще їздити світом
І стану ще досить відомим.
Амбіції знаєш мої ти,
Десятки поставлених цілей,
Мені в шкіряне треба крісло,
А не у палатках сидіти»
*
Хоч були Андрій та Олекса
На боці людського Майдану,
Проте спочивали в готелі
З комфортом, де ліжко та ванна.
На площі стояли тоді лиш,
Коли відчували безпеку,
Кругом все фотографували
Й заносили фото в планшети.
Години, Андрійко, бувало,
Дивився на власне обличчя,
Ось тут їсть з гуцулами сало,
А ось біля шин він, як лицар.
Усі кількасот фотографій
У різних зажмурених позах,
Детально прокоментував він,
Показуючись патріотом.
Андрій був тієї природи,
Що дуже любив хизуватись,
Він знав свою місячну вроду,
І цим користався затято.
Дівчата, звичайно, любили
Такого крутого спортсмена,
Було тих дівчат в нього стільки,
Що всіх не згада поіменно.
І навіть у ніч новорічну,
Провівши Тетяну додому,
Знайшов собі смачну кобіту,
Щоб зняти напругу відому.
*
«Що думаєш з приводу Тані?
- Питався Олекса у друга, -
Доволі вона непогана,
Можливо вже досить по кругу
Бездумно й шалено ганяти?
Ти рік вже ні з ким не стрічався,
Лише одна ніч - й прощавайте»
- Олекса, ти не переймайся.
Побачимо, що з цього вийде,
Вона ще доволі зелена.
Прихильник я спілого літа,
А тут ще цукерки, букети.
Я з нею в мобільному чатюсь,
Вона мені відповідає,
Але я не можу сказати,
Що я прямо весь підсихаю.

Розділ 12.
Святвечір Майдану засяяв
Костюмами, співом, свічками,
На сцені концертна програма,
Усюди людей зустрічали
Вертепи; ґаздині з кутею
Бажаючих всіх пригощали;
У рясах отці, як в парео,
Молитви охоче читали.
*
Андрій у цей вечір Тетяну
Позвав на побачення в місто,
Щоб все ж із білявкою файной
Таки познайомитись ближче.
Тетяна вагалася трохи,
Але під Наталиним впливом
Мейкапнула губи та щоки,
Духами набризкалась сильно.
Червону одягла кофтину
Штанці, що до попи припали,
Узулася в чоботи сині,
Й таким же шарфом зав’язалась.
*
Тетяна була дуже гарна,
Їй хлопці услід обертались,
Андрій оцінив ці старання –
Зустрів компліментами Таню.
Співав він весь вечір рулади,
І дівчина ніяковіла,
Такі вінценосні тиради
Вона тільки в книжках ловила.
Побачення було безхмарним,
Солодким, як тістечко з кремом,
По вухах білявої Тані
Роз’їздились мрії рожеві.
Андрій пригощав Таню щедро,
Купив кілька їй сувенірів,
Підніс дорогого букету…
Тетяна повірила щиро,
Що це від палкого кохання,
В Андрія розправились крила.
В Тетяниному колисанні
Ізнов спалахнули вітрила.
Посіяв вже вивчені зерна
Андрій у дівочому полі:
Нехай тільки Таню приверне,
А як буде далі – то потім.
*
Провівши дівча до порогу,
Сказав їй Андрій на прощання,
Що має збиратись додому,
Закінчились зимні гуляння.
Що буде за нею скучати,
Як тільки уміє він – сильно,
Листи в інтернеті писати
Й приїде іще неодмінно.
*
Наступного ранку Тетяна
Зустрілася з Натою вдома,
І всі свої переживання
Їй, звісно, повідала знову.
Звичайно, що лиш про Андрія –
Про Віктора німо мовчала,
І Ната Тетяні надії
Рожеві також малювала.
Захоплено Ната казала,
Які вони будуть щасливі,
Що це все флюїди Майдану,
В Майдані прихована сила!
Як приклад, свої їй стосунки,
Що тиждень буяли в палатці,
Приводила Ната по струнці,
Доверху підводячи пальці.
*
Її ж новоспечені дійсно
Відносини дуже набухли,
Й дарма, що на вулиці зимно,
Та в штабі Майдану так сухо,
Привітно, грайливо, приємно,
Усі посміхаються парі,
Самотності хтіли – таємно
Тікали в маленьку палатку.
Хоча Ната тільки цілунки
Володі отам дарувала.
Змінили Наталю стосунки –
Вона, як тюльпан, розквітала.

Розділ 13.
В середині січня закони
Парламент прийняв неприйнятні
Для більшості свого народу.
Імперія снилася Кату.
Було про обмеження руху:
По п’ять тільки автомобілів
В колоні. Як більше – це згуба,
Могли посадити спокійно.
Було про обмеження слова:
Цензура насунулась хижа.
Також за носіння шолома
Кутузка світила на тиждень.
Було покарання, якщо хтось
Встановить намети, палатки.
Ще ряд кардинальних зворотів
Були надруковані Катом.
*
Зібрався на київське Віче
Народ невдоволений в центрі,
Котилися заклики, спічі
З великої сніжної сцени.
І температура гаряча
Хитала Майдан емоційно,
Народ радикальних подачок
Від лідерів опозиційних
Жадав. Задзвеніли бадьорі
Зазиви на кроки рішучі,
Звертати збудовані гори
І владу змінити кусючу.
*
Майдан, як ніколи до цього,
Настроєний був войовниче,
І заклики, сіяні в слові,
Вжилися у дію. І з Віче
Побігли з бруківкой, камінням,
На лави міліціонерів,
Була це вже не штовханина,
А битва титанів ідейних.
Одні – це народ, що у відчай
Запав від зухвалої влади,
А інші, які їм у відсіч
Постали – прихильники Ката.
За «Беркутом» щільним кордоном
Стояли також українці,
Яких називали в народі
«Тітушки», провладні любимці.
Вони були звезені Катом
З Донбасу, Одеси, із Криму,
Де менше його крили матом
І більш поважали. Ці міми
Приїхали в Київ за гроші,
Там був за ідею лиш дехто.
Бо гроші для люду хороші
Й палкі стимулятори рева.
*
І з натовпом натовп зустрівся,
Палили автобуси, шини,
І все це були українці:
Лиш «жовті» одні, інші «сині».
А вже як завівся годинник,
То важко його зупинити.
Летів час нестерпно, неспинно,
До ранку продовжилась битва.
Вже перші були постраждалі:
Безкарна проклята граната,
Хоча й шумовою була, та
Відтяла долоню хлоп’яті.
Хтось ока в той вечір лишився,
Хтось мав переломлені кістки,
Хтось кров’ю, як морем, умився,
Комусь зняли череп до мізків.
*
Посеред майданівських хлопців
Володя боровся найдужче,
Бруківку підносили Вовці,
Й жбурляв він її у тітушок.
Було йому не до кохання,
Як всім, що кружляли навколо,
Вирішувалося питання
Країни. Від першої крові
Він наче злетів у повітря,
Хутчіше кидався камінням,
Здавалось, відноситься вітром
Воно у бік «Беркуту» й «синіх».
Володі відверто щастило,
У нього ні куля, ні камінь
Не влучили. Що боронило?
Можливо, сама Божа Матір?
*
Стояли на іншому боці
Спочатку доволі спокійно
Несучі обов’язок хлопці,
Що клятву на вірність країні
Давали. А може народу?
У цьому й було запитання.
Казали одні: «Я от проти
Стояти з мечем до Майдану».
Їм інші казали від себе:
«Ми тут представляємо силу,
Й накази впроваджувать треба,
За кого, чиї - не важливо!»
І Віктор, що був кілька років
На службі в чинах міліцейських,
Усі відпрацьовував кроки,
Виконував все, що прийдеться.
Й так само стояв непорушно,
Хоч скільки юрба не звіріла
Сьогодні, чекаючи сухо
Якихось наказів до діла.
Віддали наказ відбиватись –
Почав відбиватись успішно.
Сказали юрбу проганяти –
Погнав, як і завжди, потішно.

Розділ 14.
Два дні вже боролись активно
Майданівці і беркутята,
За дощ із петард і каміння,
Летіли під ноги гранати.
*
Тетяна і Ната у виші
Не вчились - читали новини,
Наскільки все зараз зручніше,
Як маєш планшет чи мобільний.
Наразі дві теми дівчата
Щодня обговорювали. Це
Найперше - майданівське плато,
І вдруге, життя особисте.
*
«Хвилююсь я дуже за Вову, -
Казала знервовано Ната, -
За день мені пише два слова,
І це вже для мене за щастя!
Три дні я не бачила хлопця,
Ходить мені забороняє,
Він каже триматись в сторонці»
- Ну, звісно, він рацію має.
- Що робить Андрій там сьогодні?
- Писав, що працює невпинно.
- Якщо в нього там дві роботи,
То кожна безцінна хвилина.
- Звичайно, якщо, особливо,
Одна – це вертіти боками!
- Невже ти ревнуєш? Не дивно,
Закохана, бачу, ти дама!
- Сказав, що він скоро відвіда.
- Тебе? Таню, це перемога!
- Ну, звісно, Наталю, приїде
До мене, ну а ще до кого ж!
*
Розлуку Тетяна спокійно
Насправді-то переживала,
Собі говорила активно,
Що хлопця вона покохала.
Звичайно, вони спілкувались
Немовби оті голуб’ята,
Та глибоко десь відчувала,
Що штучне блакитне це свято.
Чому такі хвилі, бувало,
Її накривали у думці
Сама пояснить не могла. Та
Коли представляла стосунки
Із Віктором, зовсім інакші
Її відчуття колисали,
Та щоб не зітхати, як плакса,
Вона їх у бік проганяла.
Тим більш, що з таємних записок,
Які в інтернеті читала,
Він зараз танцює навприсід
Під катове фортепіано.
Й хоч тему політики зовсім
Вона у листах не чіпала,
Але у очах ота осінь,
Як стінка, бувало, вставала.
Й коли виключалося серце,
То зразу ж включалось жахіття,
Що Вова Наталин поб’ється
Й секрет її подуму Вітя.
*
«Новини, Тетяно, новини! –
Пихнула у бік Ната Таню, -
Це правда, і правда жахлива!
Ти що, відключилась? Читай-но!
А заголовок брав за душу:
«Уранці майданівця вбили…»
- ОМОНовці, «Альфа», тітушки –
Убивця, чия ти скотина!?
Пишу есемески Володі,
А він поза зоною, Таню! -
Якщо його вбили сьогодні?
Тоді я також помираю!

Розділ 15.
В одному з загонів тітушок
Хлопак воював, ще дитина,
Йому й вісімнадцять не було,
Щоправда, він був досить сильним.
Задачею цього тітушки,
Богдана на прізвисько Малий,
Збирать було й носом, і вушком
Новини на площі Майдану.
Та Малий ще був зовсім юний
Для різних там дій партизанських,
А як захиталися струни,
То він майже й першим попався.
І став полоненим у штабі
Він навіть не як партизан той,
А просто, як дуже незграбний
І дуже зелений нападник.
Таких, як Богдан, назбирали,
Тринадцять невдах моложавих,
Десятники їх пильнували,
І що з ними буде, рішали.
*
В комірку зайшов Володимир
Поглянуть на блідні трофеї,
Тітушки смиренно сиділи,
Прив’язані до батареї.
Володя сказав відчайдушно,
Що всі вони – зрадники й баста;
Що мізків немає в тітушок,
Якщо вони згодні покласти
За кількасот гривень країну;
Які вони хлопці нещасні,
Якщо їм плювать на Вкраїну.
Володя, як смерч, розійшовся,
Хоч був зазвичай не свавільний,
І довго розказував хлопцям
Про зраду й любов до країни.
*
Один із тітушок все смикав
Своїм перев’язаним тілом,
Та так, що Володя аж скинув
Пов’язку з очей його білу.
І враз онімів він від шоку,
В Богданові визнав кузена –
Той довго гадав, чий же голос,
А потім засмикавсь шалено.
*
«Володя, не буду я більше! –
Ридав переляканий Малий. –
Ти ж знаєш, як в Красноармійську
Живу бідно я й моя мама!
Тобі розкажу все, що знаю,
Але відпусти нас, кузене!
Як мама про це все дізнає,
То стане, як грім, навіжена!»
- Ти зараз, Богдан, не в подружки,
Не все я вирішую, брате,
Якщо записався в тітушки,
То маєш про наслідки знати!
Сьогодні загинув наш спільник,
А ти тут воюєш за гроші,
Тепер я повірить повинен,
Який ти хлопчина хороший?
- Я, правда, додому поїду,
Ти ж знаєш, що мама в лікарні,
А де мені взяти на ліки
Грошей? Ось тому я тут, брате!
- Не знаю, що можу сказати,
По-перше, усе чули твої,
Якщо от тебе відпускати,
То треба і їм дати волю.
По-друге, вирішувать буду
Не я, командир наді мною.
Сиди вже, нещасний тітушко,
От горечко мені з тобою!
*
Володя сказав полоненим,
Вернувшись до них незабаром,
Що в книгу ганьби поіменно
Запишуть їх дані. І прапор
Вручив український Богдану,
З очей познімав білі латки,
Поставив у ряд на Майдані
Й заставив їх гімн проспівати.
Тітушки, на диво, гімн знали,
Й співали доволі завзято.
А потім усіх обміняли
На сотників, у полон взятих.
*
Події потроху вгасали:
Три дні вже ніякої брані,
Все більш-менш бездиханно стало,
Нехай і здавалось примарно.
Майдан виглядав досить сумно,
Бо перші принеслися жертви,
Немовби поринулий в думи,
Він це не приймав ніяк вперто.
Загинуло три чоловіки:
Бандерівець був вірменином,
Також до безглуздого дико,
Та другий теж не з України,
А з Гомеля. От тільки третій,
Що був закатований в лісі
Щурами, що ходять без серця,
Народжений був українцем.

Розділ 16.
Андрій та Олекса в столицю
Збиралися на Водохрещу.
Проте їхній внутрішній рицар
Загаснув, як зять в пащі тещі:
Як тільки почались масовки
У самому центрі качатись,
Вони перенесли тусовки
На більш заспокійливу дату.
За тиждень приїхали в Київ
Товариші. Й знов до готелю.
Приїхали, так як Андрія,
Одна осінила ідея.
Він думку виношував здавна
Придбати для себе травматик:
Простіше купить нелегальний,
Щоб довідки всі не збирати.
*
І як це б здавалось не дивно,
Та в ніч новорічну знайомство
Здалося йому позитивним –
Знайшов спільну мову з Сапожко.
Обидва були досить хитрі,
Розумні, діткливі, проворні,
Обидва красиві й амбітні,
І трохи із серцем потворним.
Конкретний контакт у них стався,
Розмови короткі та рідкі,
Проте, як-то кажуть, по справі:
Питання та відповідь чітко.
Андрій ризикнув свою думку,
Ще будучи в Луцьку, Сапожко
Озвучити вголос. І влучно.
Сказав йому той: «Допоможу.
Зведу з ким потрібно. Я знаю.
Від тебе потрібна лиш сума.
Коли я деталі дізнаюсь –
Приїдеш. Патрони там – гума».
*
А щоб себе не підставляти,
Андрій натякнув Олексію,
Що той має зброю забрати,
Бо, все ж таки, той йому винен.
Олекса погодився, звісно,
Та й так, як Андрій змалював все,
Що зовсім відсутнім є ризик
І буде все просто прекрасно.
*
Угода вночі відбулася:
Олекса приніс пачку грошей,
У обмін отримав сучасну
Незареєстровану зброю.

Розділ 17.
Закінчивши тільки заняття,
Тетяна та Ната додому
До Тані зайшли скуштувати
Дві порції свіжого плову.
*
У неї батьки розвелися,
Бо грізний й неввічливий тато
Міг в тиждень три рази напитись.
Жила вона з мамою й братом.
Матусю кохала, як мову,
Як можна лиш маму кохати,
Була помічницею в всьому
І їй, і молодшому брату.
*
Опісля обіду Тетяна
І Ната засіли в комп’ютер:
Обидві побачення мали,
Але якийсь час в обох був ще.
Тетяна гортала сторінку
В мережі одній соціальній,
Аж раптом прийшло зразу кілька
Туди повідомлень цікавих.
«Це хто наполегливо пише?
Відкрий, я також прочитаю!
А то, як я хочу у виші
В мобільний твій глянуть – тікаєш! –
Сказала Наталка грайливо,
Штовхнувши Тетяну, як сонну,
І до монітора підсіла
Й нажала сама на іконку.
«А хто це, а що за прихильник?
Ну-ну! Почекай, почитаю! –
І Ната, як малу дитину,
Скрутила Тетяну: «Бажаю
З тобою зустрітися якось,
Пробач, що так довго збирався,
Але нескінченні атаки…
Весь час був на службі, при праці»
Наталя, рядки прочитавши,
Зайшла на сторінку хлопчини,
Й зайшлася від охань та ахань,
Зробивши уражену міну:
«Ти що, з поліцаєм зв’язалась?
А-ну, дай історію гляну!» -
І так як була від Тетяни
Сильніша, то не підпускала
Подругу за її комп’ютер.
Хвилини – і все зрозуміла.
Наталя ураз стала люта,
Як тільки дівчина уміла.
- Це доки Майдан за свободу
І волю стоїть на морозі,
Ти на тротуар їм ллєш воду,
Щоб враз поламали всі нозі!?
Це ти, партизанко, мовчала,
Про міліціянта, як мертва!
Коли ти з цим хлопцем зв’язалась?
Давай-но, розказуй тепер все!
*
Дівчина усе розказала,
Про зустріч у ніч снігопаду,
Про те, що Сапожко Наталю
Ударив тоді в листопаді.
Сказала, що місяць вже майже
Тримає зв'язок в інтернеті,
Що зустрічей більше не мала,
І що надривається серце.
Наталя уперше за роки
Розсердилась так апетитно,
Що блідним іонним потоком
Злетіла на вулицю миттю.
*
Тетяна із горя налила
Міцного вина просто в склянку,
І лиш випадкова би сила
Могла зупинити Тетянку.
Ця сила знайшлась в есемесці,
Яку надіслав стриптизер їй,
Запрошував Таню на вечір,
Щоб час безтурботно провести.

Розділ 18.
Вдяглася Тетяна на зустріч
Ще більш яскравіше, чим вперше,
Ніколи її ще рішучість
Не була настільки відверта.
Сказала собі, що вже досить,
І Ната права: Вітя ворог,
Якщо він стріляє у площу,
Де друзі її стоять поруч.
*
Андрій був одягнений модно,
Як завжди. Йому пасувала
Дизайнерська куртка, та й одяг
Весь інший підібраний вдало.
І джемпер коричневий з горлом,
І джинси, що так облягали
Сідниці. «Він просто чудовий!» -
Тетяна себе надихала.
Вони не поїхали в цей раз
Гуляти у товщі Майдану,
А сіли далеко від центру,
У затишному ресторані.
*
«Ти дуже красива, як завжди, -
Почав солов’їні куплети
Співати Андрій. – Я весь час свій
Про тебе лиш думав, німфетко».
-Я дуже скучала удома,
Про тебе думки мої, зайчик,
І пошепки я, й на весь голос
Молилась, щоб тебе побачить.
*
Побачення плинуло легко:
Андрій вмів підтримати вдало,
Найрізноманітніші теми,
Якщо навіть і не чіпляло.
Проте поміж ними відверта
Розмова виходила якось,
Андрія цікавила терпка,
Зелена, неходжена ланка.
Тетяна, що трохи схмеліла
Від склянки домашньої; тут ще
Собі підливала сміливо
Вина і ставала рішуче.
Дивилась вона на Андрія,
Як дика озерна русалка,
Що дуже неспинно хотіла
В обійми піймати рибалку.
*
Вечірня зоря мерехтіла
В пелюстках густого туману,
На небі зірки шепотіли,
Що хочуть світити жадано
Закоханій парі до ранку,
В колисці обох колисати,
І ніжним промінням до ранку
Крізь тюлі тонкі лоскотати.
*
Без слів було все зрозуміло,
Закінчивши довгу вечерю,
Поїхала Таня з Андрієм
В таксі до нічного готелю.
Уперше Тетяна серйозно
Залишилася наодинці
З дорослим і впевненим хлопцем.
Вона не могла надивиться
На м’язи його велетенські,
Коли він зняв джемпер та майку.
Її захиталося серце,
І враз розірветься, здавалось.
Для Тані Андрій роздягався
Немовби зі сцени, повільно,
То джемпером весь прикривався,
То знову показував тіло.
Він рухи робив сексуальні,
І пестив долонями біцепс,
Покачував стегнами плавно –
Для Тані він дійсно був лицар.
Присівши навколішки поруч,
Почав він її роздягати:
Злетіла кофтина праворуч,
Ліворуч злетіли штанята.
Повільно цілуючи руки,
Андрій зняв з дівчини бюстгальтер,
На білі напружені груди
Припали його сильні пальці.
А губи спускалися нижче,
І ось вже злетіла остання
Одежина. Й впала на ліжко
Тетяна безсила й жадана.
Андрій зняв напружені джинси,
І кинув їх легко додолу,
Зняв плавки, і ліг, ніби рицар,
На неї вже повністю голий.
Задихала Таня сильніше,
Усі відкривалися грані,
У розрізі нової ніші
Вона пізнавала кохання.
І в пестощах ніжних неспинних
Тетяна топилася душно,
Немовби не в тіло проникнув
Андрій, а в самісіньку душу.

Розділ. 19.
Бурлило відлуння Майдану
Містами вкраїнського краю,
Як хвилі на морі, що камінь,
Занурений в воду, пускає.
Захоплення адміністрацій,
Конфлікти зібрань у райцентрах,
У колі постійних вібрацій
І старші, і юні студенти.
У відділках реєстрували
Людей, хто пручався зухвало,
На тижні когось залишали,
Знайомства когось виручали.
Щодня по усій Україні
Повстанські ставали події.
Народ якийсь час відпочине,
І знов починає гудіти.
*
Майдан укріпляв оборону,
Росли до небес барикади,
Були і конкретні розгони
Такі, як тоді, в листопаді.
Тітушки активізувались
Також по районам столиці
Активних людей піджидали
У засідках й били в обличчя.
Столиця нирнула в неспокій,
В лікарні щодня постраждалих,
То з того, то з іншого боку
Привозили, й досить немало.
*
Володя периметр площі
Чомусь покидав досить рідко,
Всю зиму він легко напрочуд
Провів серед натовпу й криків.
Його не цікавило, що там
Існує за межами центру,
Як справжній майданівський сотник
Він ніс свою службу цементну.
І Ната не ставила хлопцю
Ніяких умов, розуміла,
Що легінь трима оборону,
Такі, як Володя – є сила.
*
Опісля дівочої сварки
Наталя Володі в мобільний
Як грім, нажалілася раптом,
Що в нього аж все заболіло.
Володя зібрався в хвилину
Й в район проживання помчався,
Та тільки покинув периметр
Майдану, як тут же нарвався
На трьох парубків невідомих,
Які йому зашморг на шию
Накинули й під жилим домом
Без страху почали душити,
Водночас в живіт кулаками
Його добиваючи сильно.
І лиш несподівана дама
Змогла зупинити свавілля.
Маленького росту, у шапці,
З торбиною пенсіонерка
Підняла, як водиться бабці,
На весь район ґвалт навіжений.
*
Замучений молодиками,
Але ще живий Володимир
Врятований був лікарями,
Які своїх знань не жаліли,
Щоб хлопця вернути до тями.
Тим часом чекала удома
Напружено хлопця Наталя.
Коли ж чужий голос свідомий
Її повідомив в мобільний
Про це побиття, вона тут же
Зірвалась й в лікарню побігла,
Вона хвилювалася дуже.
І тільки коли у палату
До Вови її підпустили,
Тоді заспокоїлась Ната,
Що житиме він, зрозуміла.
*
Наступного ранку набрала
Наталя Тетяну і тихо
Про випадок їй розказала.
Тетяна сказала їй щиро:
«Ти знаєш, як я тебе люблю,
І щиро тебе поважаю,
Образи усі я забуду,
За тебе я переживаю.
У мене також є новина,
Хоча за твою більш приємна,
Давай-но до тебе приїду,
Й усе обговорим, напевне».

Розділ 20.
Середина лютого гнівом
Набухла, немовби водянка,
Ізнову наповнилась димом
Палаюча площа центральна.
Горіли, як ліс, барикади,
Спалили будинок профспілки,
Народ бунтував проти влади,
Вона ж спонукала до бійки.
До болю розлючений натовп
Повстав, ніби в середньовіччі,
Каміння посипалось градом
В провладні пихаті обличчя.
Коктейлі летіти, як зграї,
Гасили вогонь водомети,
І люди втрачалися в часі,
Злітали в повітря намети.
І мітингувальники били,
І мітингувальників також,
У вогнище масла підлили,
А в більшості не було страху.
*
Майданівські протистояння
У битві три дні вже горіли,
На сотні лічилися рани,
Вже й нові убиті з’явились:
Когось може і випадково,
Застрелили когось навмисне.
Боролись не слово на слово,
Боролися вбивство на вбивство.
*
Запечений гнівом Сапожко
З підлеглими в гущі пліч-о-пліч,
Готовий стріляти безбожно,
Чекав він на честь таку точно.
У пеклі подій зрозуміло
Було всім, що кулі свистіли,
І дуже Сапожко хотілось,
Щоб градом летіли, як стріли.
Так, зброя кричала, бувало,
Та як і були вогнестріли,
То снайпери тільки їх мали,
Що десь на будинках сиділи.
Сапожко вручну відривався:
Ось тут він спіймав молодого
Майданівця, мабуть, засланця,
Натовк йому пику надовго.
А ось біля нього пронісся
Якийсь переляканий дятел,
Сапожко підставив підніжку
Й в асфальт закатав цього дядька.
Чуть згодом стягнув з барикади
Сміливу розхристану дівку,
З десяток прицільних ударів,
Й лежить вона, наче підстилка.
*
У рухах своїх обережний
Був Віктор, та теж не скупився
На щедрі удари безмежні,
Хоча, кого лупить, дивився.
Якщо йому хтось попадався
Жіночої статі – обходив,
А легеням він ламав пальці,
Як навпіл в обід бутерброди.

Розділ 21.
Володя ще був у лікарні,
Хоча вже і йшов на поправку,
А от і Наталя, і Таня –
На площі із самого ранку.
До цього новини читали
Вони в інтернеті постійно,
Та потім дівчата зібрались
На площу піти самостійно.
Обох відмовляли їх рідні,
Бо надто було небезпечно,
Спокійний замріяний мітинг
Давно вже став зіткненням течій.
Володя також просив Нату
Саму на Майдан не ходити,
Що скоро на ноги він встане
І підуть разом щось робити.
*
- Не думалося, що бруківку
Колись на Майдані я буду
Підносити воїнам в плівці
Зі свіжим своїм манікюром!
- А хто би сказав мені, Нато,
Що я після сварки з тобою
На другій свіданці віддамся
Й порину в любов з головою!
Нехай Андрій в Луцьк і поїхав
Наступного дня, проте зараз
Мені не дає просто дихать,
Невже в мене є якісь чари?
- У кожної жінки є чари,
Запав Володимир на мене,
На тебе одразу аж пара.
Доречі, спецназівець де там?
- Йому написала тоді ще,
Що наші дороги є різні,
Він інколи щось там напише,
Проте, відповіла я різко.
Він зараз десь на барикадах,
Його, це, мабуть надихає,
Чужак цей спецназівець, Ната.
- Ти чуєш, он знову стріляють…
«Поглянь, скільки люду довкола.
Не можу я вибачить Віті,
Що млявий він, й злий до народу,
Хоч дише з ним спільним повітрям» -
Тетяна таємно зітхнула,
Про це вона дійсно жаліла,
Тоненькі до Віктора струни
Щипали ще деколи в тілі.
*
Аж раптом прийшла есемеска,
Писав їй Андрій, що в столиці,
І хоче свою він принцесу
Побачить, та ще й наодинці.
Коли йому Таня сказала,
Що зараз не час до кохання,
Андрій, повагавшись, як пава,
Дівчат віднайшов на Майдані.

Розділ 22.
Події, як грім, наростали,
Горіли і шини, і душі,
Повстання, як сонце, палало,
Й здавалось, куди уже дужче?
*
У центрі подій опинився
Андрій так серйозно уперше.
Одна справа з боку дивиться,
А інша – все чуяти серцем.
Андрій розумів в якій люті
Майдан, вже підстрелений, дихав.
Травматик сховав він під куртку,
Без нього він би й не приїхав.
*
Він з жахом дивився на Таню,
Яка так безбоязно й часто
Носила розбите каміння
Під самі-самісінькі п’яти
Гарячої нової битви,
Де кулі свистіли і з криком
То в тому, то в іншому місці
Зривалися люди підбиті.
Не міг він стояти обабіч,
Любуючись лиш на дівчину,
Сьогодні незвично гарячу
Й ховатися за її спину,
За прапор, який пов’язало
Дівча собі вміло та хватко
На талію, наче казало,
Андрію, от я патріотка!
Юнак викидав свої страхи,
Собі говорив, що мужчина,
І виліз все ж на барикади,
Й побачив жахливу картину.
Там сотні солдатів у формі
По всім, хто з Майдану, стріляли,
І в той час на їхні шоломи
Летіло каміння зухвале.
Завівся Андрій, як і люди,
Що билися з розпачу й болю,
Залізну схопив арматуру,
Й пішов неприкритий, як голий.
Побігла до нього Тетяна:
«Не йди, ти ж не воїн, не вмієш!
У кожного тут свої ролі,
І в кожного є своя дія!»
*
В секунду, побачивши все це,
За ними побігла і Ната,
Аж раптом під ноги їм вперта
Упала свистяча граната.
Водночас відскочили разом
Й забігли у скошені двері
Колись магазина прикрас, де
Тепер були тільки шпалери.
За ними ввірвалися двоє
Озброєних міліціянтів,
І крикнули всім: «Руки вгору,
Бо будемо зараз стріляти!»
*
Дівчата підняли, злякавшись,
І руки, й обличчя померклі,
Андрій же схопив за травматик
Й хотів був наставить на «Беркут»,
Спецназівець рухом умілим
Андрія за мить обеззброїв,
Та той раптом відсіч сміливо
Уже рукопашним дав боєм.
Усе відбувалось секунди
В приміщенні димному дуже,
П’ять різних людей: дехто скутий,
А хтось був занадто аж мужній.
Накинулась Ната на спину
Одному з цих міліціянтів,
Шолом прочинити зуміла.
І тут закричала Тетяна.
*
- Ти, Віктор! – Тетяна? Тетяна!
- Це я! - Що ти робиш тут в пеклі!?
Аж раптом палке здивування
Порушив їх постріл нестерпний.
Сапожко підстрелив Андрія
З принесеної хлопцем зброї,
У грудях зоря червоніла
Зі свіжої темної крові.
*
Матвій у Андрія поцілив
Коли той тягнувся до зброї,
Сапожко присік його дію,
Схопив її першим в двобої
Та вистрелив просто у груди.
Скоріше це був самозахист,
Проте всі навколишні люди
Здригнулися в подиві й жаху.
Коли ж в напівтемряву вгнувся
Й побачив, кого він підстрелив,
Сапожко ще більше здригнувся,
Сказавши, що це були нерви.
Андрія він з Вітею витяг
На вулицю. Кинувши зброю
Й караючи себе за випад,
Чимдужче побіг за швидкою.
*
Тетяна у відчаї сіла
Навколішки біля Андрія,
І Бога невпинно молила,
Щоб дав на життя ще надію.
Хоч зброя була й травматична,
Та вистріл у груди поцілив
І стан юнака був критичним.
Дівчина весь час шепотіла,
Як сильно вона покохала,
Що хлопець сміливий він, сильний,
Й долоню весь час розтирала,
У очі вдивляючись пильно.
*
Стояв за два кроки від Тані,
У землю направивши погляд,
Як грішник той, Вітя. Кохання
Флюїди він бачив серйозні,
Але вони йшли не до нього,
Хоча йшли від неї. І Віктор,
Збиваючи пил на дорогу,
Пішов геть, ховаючи відчай.

Розділ 23.
Андрію життя врятували.
Проте в ті часи на Майдані
Загинуло люду чимало,
І більше чекати не стали.
Наступного дня зняли Ката,
Вірніше, він втік з України,
І був не кінець це – початок
Новим, більш жахливим подіям.

Далі буде…

2-12 травня 2014 В. Пригорницький