Не дивися на мене докірно.
Я зневагу свою не втаїв,
Та люблю я лукаву покірність,
Затуманені очі твої.

Ти здаєшся мені розпростертою,
І, напевно, я бачити рад,
Як лисиця, прикинувшись мертвою,
Ловить воронів і воронят.

Що ж лови мене, я не боюся.
Але як би твій запал не згас?
На мою холодіючу душу
Наражались такі вже не раз.

Не тебе я люблю, моя мила,
Ти лиш відзвук, лиш тільки тінь, –
В твоїм образі інша наснилась,
У якої – очей голубінь.

Хоч вона і не надто ласкава,
Видається холодна вона,
Та постава її величава
Сколихнула всю душу до дна.

Отакої вже не отуманиш,
Проти волі підеш за межу,
Ну, а ти навіть в серце не враниш
Підсолоджену ласкою лжу.

Хоч в душі я тебе зневажаю,
Та відкриюсь тобі тайкома:
Як немає ні пекла ні раю,
Їх сотворить людина сама.

Текст оригіналу:

Не гляди на меня с упреком,
Я презренья к тебе не таю,
Но люблю я твой взор с поволокой
И лукавую кротость твою.

Да, ты кажешься мне распростертой,
И, пожалуй, увидеть я рад,
Как лиса, притворившись мертвой,
Ловит воронов и воронят.

Ну, и что же, лови, я не струшу.
Только как бы твой пыл не погас?
На мою охладевшую душу
Натыкались такие не раз.

Не тебя я люблю, дорогая,
Ты лишь отзвук, лишь только тень.
Мне в лице твоем снится другая,
У которой глаза - голубень.

Пусть она и не выглядит кроткой
И, пожалуй, на вид холодна,
Но она величавой походкой
Всколыхнула мне душу до дна.

Вот такую едва ль отуманишь,
И не хочешь пойти, да пойдешь,
Ну, а ты даже в сердце не вранишь
Напоенную ласкою ложь.

Но и все же, тебя презирая,
Я смущенно откроюсь навек:
Если б не было ада и рая,
Их бы выдумал сам человек.