Нещодавно на телеекрані каналу «Інтер» з’явилася друга за період незалежності спроба екранізації діяльності Богдана Хмельницького під назвою «Гетьман». Режисер – Валерій Ямбурський, сценарій Віктор Веретенников. Звісно, постатям режисера-донеччанина з освітою медика та кіносценариста з Комуністичної партії годилось би відвести бодай декілька рядків. Але що може краще свідчити про автора, ніж його твір?
Не стану втомлювати читача, зволікаючи з тим, що годилось би написати наприкінці свого відгуку. І навіть не говоритиму про власне розчарування. Краще б такого кіно не знімали загалом, аніж видавати його за українське, дискредитуючи те, що звемо національним кінематографом. Навіть тоді, коли говоримо про відсутність такого. Усе ж здається, що найкращою реакцією було б нічого про «Гетьмана» не писати. Але, як видно, такі кінематографічні спроби віднедавна продукуються майже з нав’язливою незворотністю. До того ж під маркою національного кіно.
Говорити про сюжет стрічки нема сенсу: думаю, щоби знімати таке про Богдана Хмельницького не треба ні хисту, ні уяви. Сюжет стрибає навсібіч, розхристаний і безладний, не залишаючи навіть найменшого сліду в пам’яті глядача. Можна сказати, що сюжету як такого тут нема, а якщо і є, то лише незримий. Стрічку зіткано з різних фрагментів. Одні сцени обірвано, інші втиснуто у декілька хвилин, однак лише для того, щоб актори встигли договорити свій текст. Водночас не можу не сказати про те, що залишається поза сюжетом, бо почасти саме це і творить фільм.
Мова героїв – це суржик, який можна почути на базарі чи в електричці. Спроба акторів говорити українською, польською чи татарською – не більше ніж спроба. Так, полковник Дорошенко каже, що в Мотронському монастирі дітей Богдана «приютили» черниці. Ганна Золотаренко, майбутня дружина Богдана, у розмові з Геленою видає: «Ти хоч пані освічена, але і я дівка не дурна». Це все одно, що вона стала б раком і загавкала. Кримський хан Іслам-Гірей ІІІ упродовж усього фільму говорить російською з домішкою українських слів. І не знаєш, чи плакати чи сміятися від цього? До речі, те, що одіозний виконавець ролі кримського хана – 72-річний Михайло Голубович, екс-депутат Луганської ОДА від Партії регіонів, тепер «народний артист ЛНР» і кумир Ігоря Плотницького, «Голови Ради Міністрів ЛНР», не стало перешкодою для показу фільму. Якщо повернутися до діалогів, то вони такі слабкі, безпорадні, а часто безглузді, що здається ніби дивишся пародію.
Говорити про костюми і декорації – даремно витрачати слова. Вони гірші, ніж можна було б побачити на спектаклях у провінційному будинку культури. Це при тому, що бюджет фільму – понад 12 мільйонів гривень. Богдан Хмельницький у виконанні Костянтина Лінартовича в одному й тому самому жупані фіолетового кольору скрізь і всюди: і в чині сотника, і в чині гетьмана, і на прийомі в короля, і в Чигиринському палаці, і на полі бою. Один жупан на всі випадки. Чи є сенс писати про те, як одягнено решту? Чи про намети, які зроблено з мішків? Наклеєні вуса, що ледве тримаються? Декорації в замках, на кшталт Олеського, Золочівського, зйомки в Києво-Печерському заповіднику, щоправда, компенсують загальне враження, але відсутність уяви режисера про те, що таке 17 століття – ніщо не компенсує. Скажімо, вишивані рушники, які висять на стінах у гетьманському палаці. Чи підвішені бандури. У залі прийому, в гетьманському наметі – один стіл, два стільці, дві кружки, дві миски. Або пусті глечики, принесені з якогось етнографічного музею. У палаці висить портрет когось із гетьманів доби Руїни (ймовірно, Самойловича) і якогось короля в перуці (фасон 18 століття). Анахронізми.
Якщо придивитися до того, як поводять себе герої, то заледве чи можна втриматися від сміху. Один із прикладів – приїзд Богдана на Січ із закликом до повстання. До чого все звелося? Коротко: «Ми за тобою не підемо, ти за особисті образи воюєш. – Ні, не за особисті образи, а за Україну. – А, тоді добре, пішли». Або ще. Заходять у світлицю до гетьмана старшини: «Богдане, прості люди (це хто?) скаржаться, що ти їх знову в ярмо віддав ляхам. – Я гетьман, я тут розпоряджаюся, всім слухатися! – Тоді ми пішли!». Повертаються, йдуть. Навіщо ж приходили? У чому сенс цієї сцени? А загалом Богдан поводить себе як істеричний панок-кріпосник: кричить то на старшину (якщо ці особи в фабричних вишиванках і сценічних шароварах створюють таке враження), то на селян (чи може так виглядають козаки? Будь-які станові відмінності між персонажами розмито). Гетьман когось страчує, когось милує. За що і чому – невідомо. Козаки, у відповідь, посилають Богдана скрізь, куди можна: під суд, на палю, ще кудись. А Богдан, натомість, дудлить горілку як сільський п’яничка або бігає по світлиці та корчиться від гніву. І це в кількох сценах.
Епізоди перехрещення Гелени Чаплинської у православну віру (тим не менш, в одному з епізодів вона молиться перед католицьким вівтарем) і вінчання з Богданом – не піддаються критиці. На церемонії вінчання присутні троє: він, вона і священик. Ранками й вечорами гетьман невідомо чому ходить над ставом, зупиняється між вербами, довго кудись дивиться. І не забуває вигукувати при кожній нагоді, що він гетьман (лише у трейлері нагадує про це тричі – щоб не забули). Ганна, дружина Хмельницького, з роду Золотаренків, звичайна сільська дівка: бавить дітей, носить гетьману горілку і яблука. До слова, герої скрізь і завжди їдять яблука: в Суботові, у Чигирині, на полі бою, в палаці, на вулиці – нескінченний яблуневий Спас. Ще гетьманша розглядає палац із розширеними від подиву очима: оце наша хата? Тиміш, син Хмельницького, якого грає Станіслав Лозовський, нащось учить Гелену рубати шаблею пеньок, теж постійно їсть яблука, як розбійник убиває ножем гетьманського художника – коханця Гелени. Акторів, не надто відомих загалу (але це неістотно), важко назвати протагоністами, радше статистами. До того ж майже всі вони вигулькують як Пилип із конопель. Звідки з’явилися? Як пов’язані з подіями, що відбуваються? Яке в них минуле? Можна лише здогадуватися.
Історія з польськими королями в цьому фільмі – за межами сприйняття. Владислав IV, забувши про етикет, при Богдані, мочиться в нічний горщик. А коли Богдан іде до королівського покою, майже півхвилини за ним біжить хтось у перуці та голосно кричить, що до короля не можна. Уявіть: увірвався Богдан до королівського палацу, а крім єдиного слуги зупинити його нікому. Серед козацьких старшин звучать імена Сірка, Богуна, Дорошенка, Виговського, але who is who вирізнити неможливо. Крім спорадичного називання імені, жодного образу не розкрито. Зокрема й образу Богдана.
Звісно, багато що можна було б списати на брак коштів, наприклад – відсутність батальних сцен (що водночас могло би стати неабиякою перевагою фільму, надавши місце тому, чого насправді йому бракувало – психологічній напрузі, діалогу, художній деталі). Але брак хисту не виправдаєш браком коштів. Як і фальші акторською грою.
Якщо говорити про батальні сцени, то це просто фікція, мильна бульбашка. Наприклад, на полі бою, за Хмельницьким, на неприм’ятій траві, акуратно розкладено тіла вбитих козаків. Заледве чи з десяток тіл на досить великій площі – це картина кровопролитного бою. А десятеро вершників із прапорами – це козацька армія, що мчить у похід за своїм гетьманом, хизуючись новенькими шаблями, або галасує під стінами його замку. В анотації до фільму зазначено, що для виконання кінних трюків було запрошено професійних каскадерів. Але де кінні трюки? Невже вирізали? Постановку батальних сцен, хоч і заявлено в титрах, але de facto її не існує.
А ще виявляється, що незалежну українську державу – Україну проголосив не хто інший, як Богдан Хмельницький. Про це йдеться також в описі фільму. Важко уявити, чи чув Богдан коли-небудь слово «Україна» та чи бачив уві сні незалежну державу? Але фантазія, забарвлена кон’юнктурою, не має меж.
Можна було б написати про те, як у фільмі показано прагнення Богдана до об’єднання з Москвою, помпезну зустріч царських бояр, про історію з Чаплинським, якого Богдан (уявіть собі) після перемоги під Збаражем відводить у ліс і перемагає у двобої, про зраду Гелени... Але навіщо?
Дивитися таке кіно можна хіба що закривши очі й затуливши вуха.

Вінниця, 2016 р.

Кінокритика