Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Любов Бенедишин (1964) /
Рецензії
Поетичні ритми серця
Та, мабуть, не помилюсь, зазначивши, що поезія Володимира Полянчука – в цьому сенсі особлива, бо насамперед вона – його серцебиття. Вперше така думка прийшла до мене у 1999 році, після прочитання другої авторської збірки віршів «Танець каріатид» (попередня, «Саджу свій сад», побачила світ 1995 року). І дізнавшись, що термін «каріатиди» має безпосередній стосунок не лише до міфології, а й до медицини (зокрема, кардіології), лише утвердилась на думці, що теми і ритми віршів учителю з Боб’ятина, історикові за фахом, уродженцю Тартаківця, диктує палке, чутливе, схильне до перенавантажень серце… Найчастіше воно б’є в набат, заходячись від праведного гніву, бо найбільший, найневиліковніший для автора біль – це непроминущий біль за Україну:
В мене серце щемить – може, знову інфаркт?
Але більше болить Україна.
Бо грабують її і ведуть все назад,
Роблять з неї одвічну руїну.
(Вірш «Біль України»)
Тож вслухаючись у нефальшиве звучання патріотичної лірики Володимира Полянчука, мимоволі сприймаєш як належне: несподівану аритмію строф, тривалу тахікардію почуттів, відчутну аневризму образів...
І, ймовірно, для Творця (який бачить і знає все) поезія В.Полянчука – найправдивіша, найточніша кардіограма його серця. Та й для читача, за умови вдумливого занурення в тексти: помисли поета, його почування і поривання, емоції і те, що їх сколихнуло, змусивши серце то шалено калатати, то благоговійно завмирати, – у невимушеній простоті рядків і навіть у зигзагах фразеологічних зворотів, – як на долоні.
Так дізнаємось, що автор, хоч і працює багато років на вчительській ниві, недарма всім єством закорінений у прабатьківську родючу скибу:
Я, істинно одвічний селянин,
За землю цю донині ще в тривозі.
(Вірш «Мене болить»)
Переймаючись переживаннями поета, стаємо свідками і спільниками у його боротьбі з черговим нападом недуги:
Ну і з ким я боротися маю,
Де той ворог невидимий, де?
Я останні зусилля збираю,
Поки морок густий не впаде.
(Вірш «Б’юсь до останку»)
Володимир Полянчук ніколи не належав до тих, чия хата скраю. Як громадський діяч, депутат районної ради кількох скликань, один з засновників «Просвіти» на Сокальщині, завжди перебував у вирі подій, відгукувався на заклики доби і сам ініціював поступ. Його неспокійне любляче серце билось і в такт здобуття Україною довгожданої незалежності, і в унісон з першим і другим Майданами, і нині б’ється у ритмі війни: з ворогами рідної землі, зі зрадниками ідеалів людяності, зрештою, у протистоянні з брехнею, підлістю, захланністю…
А чин Майдану, я вам скажу,
Ще мало хто з нас оцінив.
Тож не танцюй під дудку вражу,
Хрестом себе ти осіни!
(Вірш «Не розчаровуйсь у Майдані»)
За бажання, можна було б закинути автору надмірну заполітизованість деяких текстів, дорікнути не завжди виправданою прямолінійністю висловів… Та хто з поетів цим не грішив? До того ж, складно не погодитись із твердженням Володимира Базилевського: «Відмежуватися від політики, на превеликий жаль, неможливо, її пальці на письменницькому горлі». Особливо в Україні.
Але варто зауважити, що яким би різким і категоричним не здавався Володимир Полянчук у віршах громадянської тематики, йому таки «мріється Україна» і вдається «наснажитись краєм рідним». Близькі і дорогі для автора сільські будні і свята, неповторні – щоденні радості й тривоги. Він плекає «калину з маминого двору», вклоняється «сільським мадоннам», вчить і вчиться берегти вірність у «лебедів Боб’ятина», живе надією і любов’ю…
А бунтівне серце не згодне з швидкоплинністю часу…
Надкусив скибку життя.
А може, так здалося?
А може, лиш подививсь у вікно?
Надкусив і радий, що
Зуби ще не набили оскоми
До рідної стежки.
(Вірш «Скибка життя»)
Тому для мене В.Полянчук, першою чергою, тонкий лірик. «Наш сокальський Сосюра!» – так колись охарактеризував творчість колеги по перу Дмитро Іськів. (Наприкінці 90-х, будучи ще новачком у «Колосі», вперше цей вислів я почула з уст незабутнього Олекси Назарука). І справді, пейзажна та інтимна лірика вдаються автору найкраще – тут поетова муза, якщо й хапається за серце, то лише для того, щоб воно, закохане й зачудоване, не випурхнуло птахом із грудей:
Коли, здається, світ увесь пригорну,
А нині в ньому просто розчинюсь,
Коли красу сполохати боюсь,
Оту принаду вічну первородну.
(Вірш «Як не любити Божий дар життя?»)
І хоча «пережито вже багато», досі «мозаїка далеких літ п’янить» і не стихає в розтривоженому серці щемливий «мотив кохання»:
Бо вже дороги розійшлись
В світи незнані.
А я ж іще не все сказав
Тобі, коханій.
(Вірш «Мотив кохання»)
Автору притаманно щиро захоплюватись не лише жіночою вродою чи красою природи, а й людськими характерами, вчинками, досягненнями: в окремому розділі зібрано присвяти рідним, друзям, цікавим особистостям і визначним датам («Страсні дні Чорновола», «Коломийки для Петра», «Коломийки для Богдана» тощо).
І все ж, лейтмотив нової, третьої за ліком, книжки поета, багаторічного голови Сокальського літературно-мистецького об’єднання «Колос», члена Української асоціації письменників Володимира Полянчука «Мріється Україна» вбачається мені ось у цих, майже гамлетівських, рядках:
Є в мене вибір: смерть – життя.
Моє серденько, вибирай бажання.
А ризику заряджений заряд
Вдаряв уже в напружене чекання…
(Вірш «Моя кардіоверсія»)
Щоб пом’якшити карколомні випади доби, втілити одвічні народні прагнення і сподівання, зберегти найцінніше – пам’ять роду, Час обирає поетів.
Україно моя, ти ж не стишуй ходи,
В наших душах брини жайвористо.
Ще трудів сокровенних дозріють плоди,
Ще своє ти одягнеш намисто.
(Вірш «Україно моя, свою волю не втрать»)
Щоб врешті-решт вимріялась щаслива, вільна, прекрасна Україна в намисті безмежної любові і Божого благословення, – Поетове серце вибирає: бути!
Любов Бенедишин,
член Національної спілки письменників України.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Поетичні ритми серця
Передмова
Для когось поезія – неконтрольований потік підсвідомості, для когось – політ фантазії, непередбачувані ігри розуму, ще для когось – гримуча суміш логіки і натхнення… Найчастіше чуємо, що поезія – це стан душі…
Та, мабуть, не помилюсь, зазначивши, що поезія Володимира Полянчука – в цьому сенсі особлива, бо насамперед вона – його серцебиття. Вперше така думка прийшла до мене у 1999 році, після прочитання другої авторської збірки віршів «Танець каріатид» (попередня, «Саджу свій сад», побачила світ 1995 року). І дізнавшись, що термін «каріатиди» має безпосередній стосунок не лише до міфології, а й до медицини (зокрема, кардіології), лише утвердилась на думці, що теми і ритми віршів учителю з Боб’ятина, історикові за фахом, уродженцю Тартаківця, диктує палке, чутливе, схильне до перенавантажень серце… Найчастіше воно б’є в набат, заходячись від праведного гніву, бо найбільший, найневиліковніший для автора біль – це непроминущий біль за Україну:
В мене серце щемить – може, знову інфаркт?
Але більше болить Україна.
Бо грабують її і ведуть все назад,
Роблять з неї одвічну руїну.
(Вірш «Біль України»)
Тож вслухаючись у нефальшиве звучання патріотичної лірики Володимира Полянчука, мимоволі сприймаєш як належне: несподівану аритмію строф, тривалу тахікардію почуттів, відчутну аневризму образів...
І, ймовірно, для Творця (який бачить і знає все) поезія В.Полянчука – найправдивіша, найточніша кардіограма його серця. Та й для читача, за умови вдумливого занурення в тексти: помисли поета, його почування і поривання, емоції і те, що їх сколихнуло, змусивши серце то шалено калатати, то благоговійно завмирати, – у невимушеній простоті рядків і навіть у зигзагах фразеологічних зворотів, – як на долоні.
Так дізнаємось, що автор, хоч і працює багато років на вчительській ниві, недарма всім єством закорінений у прабатьківську родючу скибу:
Я, істинно одвічний селянин,
За землю цю донині ще в тривозі.
(Вірш «Мене болить»)
Переймаючись переживаннями поета, стаємо свідками і спільниками у його боротьбі з черговим нападом недуги:
Ну і з ким я боротися маю,
Де той ворог невидимий, де?
Я останні зусилля збираю,
Поки морок густий не впаде.
(Вірш «Б’юсь до останку»)
Володимир Полянчук ніколи не належав до тих, чия хата скраю. Як громадський діяч, депутат районної ради кількох скликань, один з засновників «Просвіти» на Сокальщині, завжди перебував у вирі подій, відгукувався на заклики доби і сам ініціював поступ. Його неспокійне любляче серце билось і в такт здобуття Україною довгожданої незалежності, і в унісон з першим і другим Майданами, і нині б’ється у ритмі війни: з ворогами рідної землі, зі зрадниками ідеалів людяності, зрештою, у протистоянні з брехнею, підлістю, захланністю…
А чин Майдану, я вам скажу,
Ще мало хто з нас оцінив.
Тож не танцюй під дудку вражу,
Хрестом себе ти осіни!
(Вірш «Не розчаровуйсь у Майдані»)
За бажання, можна було б закинути автору надмірну заполітизованість деяких текстів, дорікнути не завжди виправданою прямолінійністю висловів… Та хто з поетів цим не грішив? До того ж, складно не погодитись із твердженням Володимира Базилевського: «Відмежуватися від політики, на превеликий жаль, неможливо, її пальці на письменницькому горлі». Особливо в Україні.
Але варто зауважити, що яким би різким і категоричним не здавався Володимир Полянчук у віршах громадянської тематики, йому таки «мріється Україна» і вдається «наснажитись краєм рідним». Близькі і дорогі для автора сільські будні і свята, неповторні – щоденні радості й тривоги. Він плекає «калину з маминого двору», вклоняється «сільським мадоннам», вчить і вчиться берегти вірність у «лебедів Боб’ятина», живе надією і любов’ю…
А бунтівне серце не згодне з швидкоплинністю часу…
Надкусив скибку життя.
А може, так здалося?
А може, лиш подививсь у вікно?
Надкусив і радий, що
Зуби ще не набили оскоми
До рідної стежки.
(Вірш «Скибка життя»)
Тому для мене В.Полянчук, першою чергою, тонкий лірик. «Наш сокальський Сосюра!» – так колись охарактеризував творчість колеги по перу Дмитро Іськів. (Наприкінці 90-х, будучи ще новачком у «Колосі», вперше цей вислів я почула з уст незабутнього Олекси Назарука). І справді, пейзажна та інтимна лірика вдаються автору найкраще – тут поетова муза, якщо й хапається за серце, то лише для того, щоб воно, закохане й зачудоване, не випурхнуло птахом із грудей:
Коли, здається, світ увесь пригорну,
А нині в ньому просто розчинюсь,
Коли красу сполохати боюсь,
Оту принаду вічну первородну.
(Вірш «Як не любити Божий дар життя?»)
І хоча «пережито вже багато», досі «мозаїка далеких літ п’янить» і не стихає в розтривоженому серці щемливий «мотив кохання»:
Бо вже дороги розійшлись
В світи незнані.
А я ж іще не все сказав
Тобі, коханій.
(Вірш «Мотив кохання»)
Автору притаманно щиро захоплюватись не лише жіночою вродою чи красою природи, а й людськими характерами, вчинками, досягненнями: в окремому розділі зібрано присвяти рідним, друзям, цікавим особистостям і визначним датам («Страсні дні Чорновола», «Коломийки для Петра», «Коломийки для Богдана» тощо).
І все ж, лейтмотив нової, третьої за ліком, книжки поета, багаторічного голови Сокальського літературно-мистецького об’єднання «Колос», члена Української асоціації письменників Володимира Полянчука «Мріється Україна» вбачається мені ось у цих, майже гамлетівських, рядках:
Є в мене вибір: смерть – життя.
Моє серденько, вибирай бажання.
А ризику заряджений заряд
Вдаряв уже в напружене чекання…
(Вірш «Моя кардіоверсія»)
Щоб пом’якшити карколомні випади доби, втілити одвічні народні прагнення і сподівання, зберегти найцінніше – пам’ять роду, Час обирає поетів.
Україно моя, ти ж не стишуй ходи,
В наших душах брини жайвористо.
Ще трудів сокровенних дозріють плоди,
Ще своє ти одягнеш намисто.
(Вірш «Україно моя, свою волю не втрать»)
Щоб врешті-решт вимріялась щаслива, вільна, прекрасна Україна в намисті безмежної любові і Божого благословення, – Поетове серце вибирає: бути!
Любов Бенедишин,
член Національної спілки письменників України.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
