– Я приїхала. Прийдеш?
– Через годину. На годину. Знаєш, чим будемо займатися?
– Так. Ти розкажеш мені про мене.
– Чекай біля входу в парк.
Ти такий і не такий, яким я собі уявляла. Не такий за зовнішністю, за манерою рухатися, за тембром голосу. Такий - в основі. Звикати не потрібно, за час віртуального спілкування пізнала тебе. Почула і прийняла з перших слів. І зараз ти підходиш, вітаєшся так, наче це було вже сотні разів.
– Хочу побачити себе твоїми очима. Пофотографуєш?
Даю тобі свій фотоапарат, відходжу трохи. Дивлюсь на твої руки. На пальці. Довгі. Подобається, як вони рухаються. У цих рухах весь ти – впевнений, спокійний, чіткий, чіпкий. Мені не вистачає сигарети в твоїх зубах. Саме в зубах, збоку. Губи так окреслюються по-іншому і тоді можна не звертати на них увагу. Сигарети нема. Тому я дивлюся на твої губи. Знаю, якими вони можуть бути. Боюсь їх? Боюсь тебе? Ні. Чому тоді тримаюсь на відстані?
– Не хочеш пройтись по траві босоніж?
Ти таки запалюєш сигарету. Продовжуєш натискати кнопку фотокамери. А я насолоджуюсь м’якою свіжістю під ногами. Вкотре в мені просинається дитина, і я починаю переступати дрібно-дрібно, потім пробую стояти на одній нозі, потім руки розводжу в сторони і трохи назад, по-дурному виглядаю зі сторони, мабуть, але мені байдуже. Я забуваю про оточення, я в собі зараз. Не знаю, що робиш ти в цю мить. Забула про тебе.
Повертаюсь.
– Хочеш подивитись знімки? – Протягуєш камеру.
– Ні. Потім. Без тебе.
Хтось зателефонував тобі. Розмовляєш. А я знову роздивляюсь тебе. Дивне поєднання. Іноді крізь відстороненість на обличчя проступає тінь ніжності, навіть якоїсь дитячості. Щось таке, що хочеться підійти близько і доторкнутись. Дуже хочеться. Але підійти неможливо. Сила, котра в тобі є, створює потужне поле. Воно не відштовхує. Воно просто не пускає.
– Я мушу йти.
– Так.
– Бувай, мала.
Ти йдеш.
– Гукай при потребі. – Напівобертом.
Усміхаюсь. Потребо моя, ти є в мені і так. Ти знаєш це.
Йду до готелю. Дивитись, якою ти мене побачив.
26.01.2017