-Дитино, рятуйся як можеш…Рятуйся, бо ті совіти тебе не попустять…Боже, Боже, чи думала я , що такого дочекаюсь, що моя дитина не буде мати місця у рідній хаті, на рідній землі?- голосила Гані на цілу хату.
Батько опустив голову низько, задумався. Сльоза стиснула йому горло. Слова вимовити не міг…Хата засумувала. Чорні закутки думали про своє…Славко вийшов у сад, пішов у город жменьку землі набрати. Невідомо, як воно складеться. І чи побачить він ще ту рідну хату, батька та матір? Не знав…
Вернувся до хати…Треба попрощатись із Стефою…То прощання йому видавалось найтяжчим. Ступив до кімнати, Стефця вже не спала. Русокоса дівчинка дивилась на нього тужливим поглядом. Далі не стрималась. Заплакала…
-Братику мій, Славко...
-Сестричко!
Сестричка була його улюбленицею. Як то говорять, найменше-найсолодше. Сьома дитина у сім’ї…А так прив’язалось до нього. Славко куди не йшов, всюди за собою сестричку брав. До лісу - Стефця з ним, у поле- і воно, мале, біжить своїми маленькими ноженятами, на фестини-дівчинка з ним. Чекала його завжди, виглядала у віконечко. І як тільки він з’являвся у вулиці, стрибала у хаті:
-А наш Славко йде! Іде!!!
Тепер Славко поїде світ за очі. І як буде жити вона без братика? Обняла його міцно-міцно…
-Славцю, я тебе вже ніколи не побачу…Ніколи не побачу…Рідненький мій братику, не йди…
-Стефцю, не плач….Та чого ж не побачиш? Та що ж ти таке собі надумала? Вік-ой, який довгий, а Земля-кругла! Ану посміхнися! Посміхнися, сонечко моє ясне!
Був 1979 рік. Стефа сходила по трапу літака. Серце її билося, немов пташка у клітці. Хвилювалась шалено. Боженьку, як вона далеко від дому! За морями, океанами! Як залишилося далеко її село…А ще боялась, що не здибаються …Не впізнаються…Боже, як то багато води сплило, а років-років скільки минуло! Вже і вона стала бабусею…Сивина вже у косах.
Серце тенькнуло в грудях аж ніби вивернулось. Статний пан у чорному пальто та в капелюсі махав їй рукою! Боже, та то наш Славко! Кинулася до нього, він назустріч!
-Сестричко моя, я тебе відразу впізнав! Яка ж ти схожа на маму! Бачиш - ми зустрілися! Я ж казав, що так воно і буде! А ти не вірила! Вік-ой, який довгий! А Земля-кругла!
Брат з сестрою обнялись і заплакали. Далека Канада була свідком їх довгожданої зустрічі.