Есеїстичні роздуми над книгою Любові Бенедишин «Літа проминальна літургія» і загалом творчістю авторки.

Вже кілька років поспіль знаю, стежу за поезією Любові Бенедишин на сайті «Поетичні майстерні» - чи не найкращому інтернет-ресурсі нашої галузі, створеному Володимиром Ляшкевичем, де автори мають змогу справді глибоко працювати над поезією, рости і вдосконалюватися завдяки невимушеній творчій атмосфері, деяким цікавим розробкам керівників сайту і найбільше - групі досвідчених майстрів, які доброзичливо і вдумливо можуть дати кваліфіковану пораду, підказати в якому руслі йти, рухатися у творчості.
Любов Бенедишин – поетеса саме для цього сайту – мисткиня, яка немов різьбяр по дереву, уміє не тільки талановито написати, але й відточити, відшліфувати кожнісінький свій твір, вдумується в кожне сказане слово, зважує його, дивиться на нього збоку, може відкласти на певний час і потім – з висоти досвіду – доробити і дошліфувати так, щоб він став, як коштовний камінь – відграненим і сяяв, як алмаз, усіма своїми гранями і світив глибиною висловленої думки.
Може навіть і не алмаз, а гірський кришталь, бо Любов Бенедишин родом із Львівщини – правічного карпатського краю…
Дуже органічна її праця на «Поетичних майстернях» ще й тому, що вона, вже як зрілий майстер і вдумливий читач, як редактор, зрештою, допомагає і іншим колегам – і любителям поезії і майстрам – такі є градації сайту – відшліфовувати власні твори. Автор цих рядків також належить до тих, кому чимало Любов Бенедишин допомогла своїми порадами удосконалити свої поезії, за що їй висловлюю щиру вдячність.
Більше того, на такій розкішній постійній поетичній «тусовці», якими є «Поетичні майстерні», де водночас перебувають кілька сотень більшою чи меншою мірою талановитих поетів, а є і корифеї сучасної не лише української, а й світової поезії, як Ігор Павлюк, наприклад, відбуваються і світоглядні взаємовпливи. Творці слова збагачують одне одного ідеями, думками, образами, навіть дають нові напрями для творчості.
І якщо я навчаюся у Любові Бенедишин гранословності, самозреченої і натхненної праці в ім`я України, вдумливого бачення сучасних виявів буття - чи то війна чи сучасна ситуація суспільна наших дум і настроїв, коли ми йдемо до Європи і в чомусь вчимося в неї розбудовувати власну державу, а в чомусь вчимо і саму Європу, то Любов Бенедишин – чомусь смію так думати, хоч вона цілковито самодостатня творча особистість – перейнялася од моїх віршів ,бодай якоюсь мірою, любов`ю до природи, до заглиблення у наші прадавні ще дохристиянські корені, і вирішила спробувати себе і на цій стезі, яку вирішує, як ми побачимо далі, цілковито по-своєму.
І тому мені, як пейзажному лірикові, особливо приємно тримати в руках цю нову, чудову книжку, що має промовисту назву «Літа проминальна літургія».
Вона, як і моя збірка «Велесів гай» - має чотири розділи, розташовані за порами року – «Феєрія весни», «Елегія літа», «У самотність осені», «По той бік зими». Не я перший придумав такий порядок розташування творів – перейняв його, як музикант, в геніального італійця композитора Антоніо Вівальді. Та і як інакше розмежувати, класифікувати пейзажну лірику?!
І певно, заглибитись до пракоренів поетесі необхідно і для того, щоб глибше усвідомити, хто є ми, українці, наша Україна, яку ми нині розбудовуємо, звільняючись від рабського намулу минувшини, щоб набратися більше духу отого зачаєного вільнолюбства, яке валить імперії світові. Адже згадаймо – язичник з українськими коренями Богдан Гатило – Аттіла – сприяв розвалу Римської імперії, напівукраїнець Микита Хрущов, котрий любив носити вишиванку – розвалив і розвінчав імперію сталінізму, а Михайло Горбачов – також напівукраїнець – цілий Радянський Союз!
А тепер, долаючи опір минулих пережитків, цю новітню війну з Росією, нам слід будувати, нову державу і на яких засадах – ось питання? І кожен митець осмислює ці процеси в тому числі і через явища природи щоб знайти у ньому і своє місце – і в цьому неповторний підхід Любові Бенедишин – до твореної нею саме пейзажної лірики:
Я землю цю не розлюблю ніколи,
Я цій землі судилася. І все ж
У ній довіку не озвуся болем,
І гордістю її не стану теж.

Не здужаю… Безпам`яття завія
Ту стежечку в початок замела:
Невже це мій прапращур світ засіяв?
Невже це я з Аратти проросла?
Невже моєї руни парость гине
Під кригою мовчання геть внизу?..

Знаю попередню поезію Любові Бенедишин, у ній були цілі цикли осмислення християнських біблійних пластів і раптом читаємо:
Вертає час назад
Чи похитнулось вічне?
З самим творцем невлад
Весна у розпал січня.
Серед різдвяних свят
Квітучих мрій оаза…

Той шал весни – міраж,
Феєрія століття.
А може не міраж, а правда?! Адже це було. І якщо перевертається все у природі, то теж відбувається у суспільстві і ті цінності духовні, які домінували раніше, відкривається їх фальш, і відбувається процес повернення до загубленого прадавнього, без якого неможливо йти в майбутнє і будувати його…
І ось знову, все яскравіше читаємо:

Над холодним лелечим гніздом
Небо ще по-зимовому хмуриться.
Тихий ліс вдалині за селом
Дивоснами тривожними журиться.

Ще сніги нездоланні лежать.
І поля – як печалей околиця.
А моя березнева душа
Вже Ярилові сонячно молиться.
Чомусь згадалося, як у розпал брежнєвського застою, коли все українське знищувалося «на корню», вибухнули язичницьки-незнищенним: східняк-полтавець Іван Білик «Мечем Арея» (який кадебісти спалювали, як інквізитори) і західняк-буковинець Володимир Івасюк «Червоною рутою»:
Червону руту не шукай вечорами,
Ти у мене єдина, тільки ти повір,
Бо твоя врода, то є чистая вода,
То є бистрая вода синіх гір.
І спалена книга переходила з рук в руки і всі читали, як український князь Богдан Гатило за малим не знищив Рим, і весь світ – у тому числі і негри і монголоїдні китайці і в`єтнамці співали «Червону руту» - ці два твори стали у ті тяжкі часи мовби оберегом нації, символом її незнищенності.
Чомусь так стається, що великі серця супроводжує великий біль душі і навіть найкращі пори року, буває, їх не радують:
Під злі насмішки снігових завій
Про щастя мить я мріяла таємно.

І вірила, біль кригою розтане
Від подиху ласкавої весни;

Всміхається до сонця первоцвіт,
Лише мене ти знов забула, весно,
В душі моїй і далі – біль, як лід.
(«Березневий сонет»)

І цей невимовний біль особистий, який таїться глибоко в душі і виливається тільки страждальними віршами на папір, ріднить поезію Любові Бенедишин з поезією нашої величної Лесі Українки, недарма ж епіграфом до сонета стоїть її рядок: «Мене забула радісна весна». Мені одразу згадався епізод із життя Лесі Українки, коли вона, безмежно кохаючи Сергія Мержинського, доглядаючи його на смертному одрі писала, на його прохання, передсмертного листа іншій жінці, яку кохав він. Навіть уявити важко, які страждання переживала при цьому Леся. За ніч перед смертю коханого вона написала п`єсу «Одержима». Цей епізод мені нагадав осінній уже вірш Любові Бенедишин «Одержимість».
Накажеш – утечу від себе.
Кивнеш – зійду на плаху…
Та байдуже тобі, від тебе
Ні вісточки, ні знаку.

…Пливу листком за течією,
Весняні дні пригадую.
І дякую, що ти своєю
Не скористався владою.

Так, кохання справді засліплює, і закохана душа часто і не розуміє, що може, вона не судилася коханому, а він у її житті виконує роль натхненника – мовби Музи, тільки чоловічої статі. І тільки потім літературна героїня мовби прозріває і дякує долі за те, що вчинила саме так.
Він же – біль - і породжує пасіонарність – самозречену любов до Батьківщини, яка мовби вивищує митця над особистим горем і примушує перейматися загальнонародним:
Чи доросту колись до України,
Щоб мати право втерти їй сльозу.

Яка дивовижна шляхетність, надання переваги творчому началу над руйнівним, проступає у простому. здавалось би, вірші «Гвоздика»:
Народжена для щастя, горда й дика,
Поклону гідна, рівня королеві,
Згасає на моїм столі гвоздика,
Мов свічка в канделябрі кришталевім…

І завершення вірша:
О не зривайте квітів для коханих,
Даруйте їм сади в ім`я любові.

І справді, у ХУІІІ-ХІХ ст. російський цар Микола І подарував своїй імператриці Олександрі кримський маєток-сад «Лівадію», а польський граф Потоцький збудував і подарував коханій дружині славетну «Софіївку», названу на їх честь. Тільки це недоступно для простих смертних, вони можуть про це лише мріяти. Але ж іноді і виникають величні пам`ятники коханню у віршах. Або картинах, як у Катерини Білокур, про яку є чудовий вірш у нашої авторки:
Вони живі – ці квіти на папері,
Для них мов сонце – серце золоте,
Вони також, бува, за крок од смерті,
І гинуть від жорстокої руки.
Зате, коли розквітнуть на папері,
Здається, будуть квітнути віки.
Але все це - якісь болі, тяжкі рефлексії душі, хоч і з домішком оптимізму. Але зустрічаємо у рядках поетки уже у розділі літньому власне поетичний пейзаж, коли душа мовби відпочиває на природі:
Пустує вітерець крилатий,
У квітів запахи краде,
Хмарин білесеньке латаття
Цвіте в блакиті де-не-де…

Сам Бог у сонячній крисані
Трудом освячує плоди.
На цій Землі, обітованій…
Блаженна радосте, гряди!
«Елегія літа»

Природа для любові Бенедишин – це і відпочинок, це
і філософські роздуми – літа п(р)поминальна (дужки – авторки збірки) літургія, що підкреслює минущість і пори року і життя – десь чи не найщемливіші вірші пишуться у серпні, коли минає тепла пора, відлітають у вирій птахи і виразна ностальгія за теплом особливо проступає у рядках. Це і ліки від кохання – як завше нерозділеного і болючого, яке лірична героїня зустріла в місті:
У чому, натякни, моя провина?
Чи ця любов завжди така сліпа?..
…Край шляху, в центрі міста, горобина
Ридала, притулившись… до стовпа.

І через те особливо осіння пора навіває ці тяжкі думки:

Все тихне, завмирає, відліта,
Усе навколо – в стадії згасання.
І плаче, ніби посестра альта,
Любов моя, осіння і остання.

Колись відплаче. Грудень замете
Жалі й турботи, болі і тривоги.
Я осені вклонюсь хоча б за те,
Що ця берізка світить край дороги.

Але і втішає ця пора і світить якимось тихим, якщо не щастям, то тихою відрадою.
І символічний вірш, який мовби віддзеркалює певний період в житті ліричної героїні - «Літня жінка. Рання осінь», героїні, в якої в душі:
Ще вогонь жаги не охолов,
Є ще шанс затримати важливе,
Щось незгасне ще в очах цвіте…
Наче купина неопалима,
В серці жінки – літо золоте.

Оця вічна, сильна незгасна віра в краще, надія повернути втрачене кохання, а чи зустріти нове…
Дуже майстерно, наче всотавши краще з творчих набутків цього напряму, поетеса володіє верлібром. Чудесний вірш «Яблуко» - мовби поезія в прозі – легенда про зірку, одержиму бажанням стати корисною людям, як впала з неба у високу траву жовтобоким яблуком, і яку лірична героїня підняла із запізненням і яка мов би знову повернулась на небо – світити, як дороговказ життєвий – куди іти творчій особистості – працювати на благо людям. Знову виринає тема прагнення пасіонарності, прометеївського духу – вирішена і розкрита зовсім по-іншому, по-новому, іншими художніми засобами. Такий же цікавий і верлібр «Фатум», і це свідчить про багатогранність обдарування поетеси.
Дуже припав до смаку образ найнегарнішого місяця осені – листопада, чомусь змальований у вірші «Бабине літо»:
Раптом вивітрилась зовсім
І краса і зваба.
Шамотить дощами осінь
Як беззуба баба.
Або:
Ця осінь –
Як Сонька Золота Ручка –
прийшла й обібрала
дерева до нитки.
І таких знахідок поетичних, аж узагальнюючих, у збірці – цілі розсипи. Я впіймав себе на думці, що її важко швидко читати, хочеться зупинитися і посмакувати кожен вірш, замислитися над ним, обміркувати прочитане, стільки там усяких дивовиж.
І в темі зими – Любов Бенедишин оригінальна і неповторна:
Безмежна біла заметіль,
Кружляння снів незриме,
Мов наречені без весіль –
Мої самотні зими.
І ця неповторність – безсмертний дотик до душі – за висловом нашого класика поезії Ліни Костенко, зумовлена у Любові Бенедишин тим, що все висловлене – відбиток реалій її життя, її ліричної героїні, яке – життя – в чомусь схоже на інші, а в чомусь –
зовсім особливе. І велич страждання, яка пронизує читача, ріднить творчість Любові Бенедишин з нашими велетнями духу, в чий слід, вона, як добрий учень ступає, але додає свого неповторного колориту і духу.
Як оригінально подане, наприклад, атмосферне явище аномальних останніх зим – тривалі відлиги:
Злочин?! Сенсація року?!
Котяться слухів громи:
В грудні – у серці Європи –
Викрадення зими…

За аналогією грецької легенди про викрадення Європи – екстраполяція на українську дійсність – тривала відсутність снігу і січневі дико неприродні дощі – про таке класики писати не могли,
бо такого в їхні часи не було. І тим цінна сьогоденна поезія Любові Бенедишин, що вона сама – хоче хтось чи не хоче – сама стає в певному сенсі класикою 76-го (від Трипілля) чи ХХІ-го століття.
Зустрічаю суголосні образи і з власними поезіями – про вічну молодість хвої поряд із в`янучими восени листяними деревами, помер(з)лі яблука – тільки у мене це померле кохання, а в Любові – зимовий курйоз – від осіннього, даруйте, вживу тут непоетичне слово – перевиробництва – яблук. І приємно, і втішно, що наші – душі суголосно вібрують, ніби так невимушено, природно у великому поетичному морі інтернету – знайшлися духовні посестра і побратим.
Не будь цього побратимства, певно б і не взявся за перо.
Хай читач вибачить мої надто довгі есеїстичні роздуми, але до цього, в доброму розумінні і значенні цього слова мене спровокувала поезія Любові Бенедишин.
Поетеса (ось не сприймаю сучасного слова поетка – ніби кокетка чи, даруйте піпетка, що геть не в`яжеться з серйозним, в чомусь велично-трагічним образом авторки) - у зрілому віці, в якому дедалі більше тягне писати про минущість баченого, закодованого в назві книги «Літа п(р)поминальна літургія», і ця минущість подеколи прикро вражає – знову згадалося костенківське : Не час минає, ми – минаєм.
Але ці роздуми – не розквашене тісто занепадника-песиміста, ні, лірична героїня – сильна духом і завше знаходить оптимізм і певну втіху в кожному явищі:
Спасибі, зимо, сніжна королево,
За дні по виднокола в сніжній млі.
Що знов Різдво. І наче – сьоме небо
Обрусом простелилось по землі.

…За радість в серці – тиху і неложну,
Бо що не день, то ближче до весни.

Я також, зі свого боку, хочу втішити нашу авторку тим, що хоч і усе минає, як пори року, а ці рядки пишуться в останні години весни, що ще попереду літо її творчості, яке ще рано поминати – і розквіт – розмай збору читачами достиглих творчих плодів поезії Любові Бенедишин. І позначена глибокими філософськими роздумами минущості всього існуючого, її поетична збірка несе у собі невмирущі сліди вічності, які, я певен, не зітруться зі скрижалів кращих здобутків нашої української літератури.