УРИВКИ ІЗ СПОГАДІВ про МАРІЮ ЗАНЬКОВЕЦЬКУ
Н.М. Богомолець-Лазурської (продовження)

С.119 «Наближалося 17 жовтня 1905 року. Марія Костянтинівна наготовилася вже до від’їзду в Галичину, я – до Києва, коли зовсім несподівано, блискавкою майнула звістка про залізничний страйк: зупинилися поїзди, замовкла почта і ми мусили припинити свої збори, чекаючи на щось незвичайне, велике.
То була мокра осінь; дощ лив безперестанку. Жахлива чорна грязюка на вулицях Ніжина доходила ледве не до колін. Не дивлячись на погану годину, я з небожем Заньковецької Тонею Адасовським (син її молодшого брата Олександра Адасовського) рушила в Заньки за 18 верст від міста Ніжина. Тоня був найулюбленіший небіж Марії Костянтинівни, майже мій одноліток і друг дитинства. Пізніше він загинув від туберкульозу в Єгіпті, куди вона посилала його лікуватися. (Лист Марії Костянтинівни до І.Антонова).
Але в часи, про які я розповідаю, він був хоч і слабий здоров’ям, але бадьорий духом студент медичного факультету київського університету. Туберкульоз він придбав почасти тому, що вперто відмовлявся від доброї іжі, мотивуючи це так: «велика більшість людей не може їсти так, як їдять привілейовані класи, а тому і я не можу дозволити собі ніякої розкоші». Хворість уже потрохи виявлялася, але, вірний своїм переконанням, він не звертався до лікаря.
С.120 Він знав, що мені хочеться побачити місце народження Марії Костянтинівни і запропонував мені їхати до Заньок. Я з радістю згодилася. Там саме будували на місці старого погорілого дому маленький будиночок – дачу для літньої резиденції бабуні Марії Василівни. Щоб я не змерзла, Марія Костянтинівна наказала мені одягти поверх мого міського пальта свій арештантський халат, який вона одягала в п’єсі «Нещасне кохання», і ми з Тонею весело рушили в путь. Непривітно зустріли нас Заньки: усе сіре, вогке, холодне.
Другого дня я пішла оглядати сад і старе попелище. Незвичайне почуття огорнуло мою душу; тут народився, тут зростав і розвивався мій старший геніальний друг – Марія Костянтинівни Заньковецька. Скільки цікавого могли б розказати ці величезні красуні-липи, коли б вони володіли даром слова. І хоч усе змарніло під частим холодним дощем, я ясно уявляла собі сонячні дні, зоряні ночі, бузок весь у квітах, співи соловейка і її, мою любу землячку, з сумнім і ніжним чолом.
Мої мрії перервав Тоня. Він загадав запрягти коней у Манину бричку» і кликав мене їхати, щоб оглянути село Заньки, сосновий бір, поля. На козлах угрунтувалася просто таки «доісторична» постать Антона, що все своє життя прослужив візником у родині Адасовських, і коні смачно зацокали по грязюці. Їхати було важко, і тому мандрівка наша була не дуже приємною, але ми все ж таки проїхали селом і полями, зупинились на узліссі соснового бору, я навіть спробувала набрати губрижиків, та руки задубіли від холоду.
Навідавши домовини родичів Заньковецької, ми ще походили по хатах, порозмовляли з селянами і повернулися додому. Через три дні ми вирушили з Заньок, але дощ за цей час до того зіпсував шляхи, що їхати ресорним екіпажем не було ніякої можливості і ми вирішили найняти звичайного воза. Їхали ми 18 верств не менш як 5 годин і тільки ввечері добралися до привітно освітленого будинку Марії Костянтинівни. У мене так зомліли ноги й задубіли руки, що я не могла без чужої допомоги злізти з воза, але я ні на що не нарікала й почувала себе щасливою, що побувала в Заньках.
Потім одноманітно потягнулися дні за днями серед напруженого чекання на щось значне і незвичайне, бо страйк не припинявся. І от, нарешті, прийшло воно «славнозвісне» 17 жовтня 1905 року. Виглянуло й сонце, вперше за два тижні.
Годині об 11 ранку до нас забіг один знайомий з новиною: «Дано конституцію і біля ліцею Безбородька збирається мітинг». Новина непевна, але яскрава, захоплююча! Марія Костянтинівна починає швидко одягатись, поспішаючи на мітинг, очі її палають, вона підганяє мене і обурюється проти матері, що з недовір’ям і сльозами зустріла цю звістку.
- Мамочко, чого це ви плачете? Таке щастя, а ви розойкалися. Свобода, радість яка! Ви ж ніколи не були старою кріпосницею, де ж ваші вільні погляди!
Але, видко, умудрована досвідом людина краще за нас передбачала, що свобода так легко не дається.
- Не кріпосниця я, Манічко, - відказувала бабуня, - а багато років прожила, всього бачила за своє життя і не вірю щось цій конституції, ще всього буде…
- І як не сором каркати? Такий момент, а ви… - І Марія Костянтинівна обурено знизала плечима.
Чудовий сонячний день і веселий гомін людей по вулицях розігнали смутний настрій, як маленьку хмарку. Ми не йшли, а, здавалось, летіли на крилах.
По дорозі ми зустріли знайомого візника. Він їхав порожняком.
С.122 Недовго думаючи, вскочили в екіпаж. Він, не питаючись, якоюсь особливою інтуіцією сильно зворушеної людини завернув коней і повіз просто до історико-філологічного інституту (колишнього ліцею Безбородька), де вже зібрався чималий натовп людей.
Високі, стрункі білі колони на інститутському ґанку яскраво виблискували на сонці, а всі його сходи й майданчик перед ним було вкрито, як комашнею, людьми різних станів, різних професій: тут і службовець з портфелем, і робітник, і селяни, і гімназисти, гімназистки, військові, жінки старі й молоді, а по деревах хлопчаки, як горобці під стріхою.
Вражала незвичайна як для громадських зборів відсутність поліцаїв і урочистий настрій юрби. З ґанку говорили промовці. Вони різними словами і з неоднаковим умінням говорили, приблизно, теж саме: «Одержано телеграму, що нашій пригнобленій країні дано конституцію. Тепер можна вільно дихати, тепер всі люди – браття, тепер почнеться нова щаслива доба на землі». От основна тема цих промов. Окремі слова й деталі розносив вітерець і почути все не було ніякої можливості. Ми довго стояли в юрбі, нарешті, стомилися і, довідавшись, що мітинг буде провадитися й завтра, повернули додому в чудовому настрої.
На жаль, передчуття бабуні справдилися і дуже швидко. Те, що почалося в Ніжині 17 жовтня 1905 року і хвилею прокотилося майже по всій Україні, в значній частині Росії, добре відоме усім. Жахливі погроми євреїв та інтелігенції, спровоковані царською владою і підтримані «чорною сотнею» примушували кров застигати в жилах.
С.123 Чорна грязюка Ніжина вкрилась, як снігом, пір’ям і пухом; вночі, як удень, було ясно від пожеж і близьких, і далеких, над містом стояв невгаваючий стогін, якесь нечуване голосіння, яке не замовкало ні вдень, ні вночі. Нервова і чула Заньковецька змарніла за один день. Її не можна було вдержати вдома. Вона вибігала на кожне голосіння, вона намагалася затримувати погромників, благала, сварила, переконувала, плакала, кричала. Не раз і не два її лаяли, погрожували, але не раз їй вдавалося силою свого незвичайного темпераменту і любов’ю до людини примусити погромників кинути кілки і повернутись до дому.
Кілька єврейських родин переховувала Марія Костянтинівна в своєму будинку в ті страшні дні, що змінялися в освітлені пожежами осінні ночі. Але нам здалося, що днів уже зовсім немає, а темна ніч, без просвітку і порятунку, нависла над нами і тяжко гнітить нашу, скривавлену людською кров’ю, землю.
Наш Тоня теж ледве уникнув кривавої розправи і в двір заходила осатаніла юрба, але, видко, ні в кого не знялася юрба на Заньковецьку, яка сама вийшла назустріч юрбі і не допустила її далі порога свого будинку.
Цей час ще більше з’єднав нас з Марією Костянтинівною. Страждання зв’язують людей тісніше і міцніше, ніж саме велике щастя, і коли, нарешті, все вгамувалося, - рушили поїзди й мені довелося розлучитися з нею – було дуже сумно на душі.»

За машинописом сімейного архіву: Дмитро Николишин. Марія Заньковецька (Матеріали). – Львів,1947.

Далі буде.