УРИВКИ ІЗ СПОГАДІВ про МАРІЮ ЗАНЬКОВЕЦЬКУ
Н.М. Богомолець-Лазурської (завершення)

С.131-133 «Пригадую, якось Панас Карпович Саксаганський, з яким Заньковецька завжди жила дружньо і часто працювала в одній трупі, почав мріяти, як би то було добре улаштувати на літо плавучий «морський театр-корабель».
«Пішли б оце до Севастополя, - говорив Панас Карпович, - до Ялти, до Євпаторії, до Феодосії, пограли б там, та й знов до Одеси. А взимку б грали у постійному, доброму театрові».
«Все це мрії, що може й не здійсняться, - сказала Заньковецька, - а поки що я витрачаю на театр своє останнє, але я не жалію. Коли це хоч одній людині допоможе вийти на широкий шлях справжнього артиста, то й за те спасибі».
Велика була її віра в улюблене діло, а по вірі своїй вона й мала. На її очах і під її керівництвом зросли й розвинулись такі молоді сили як Борис Романицький. Тетяна Садовська, Сосницький та інші.
С.134 Заньковецька ніколи не була в театральній школі ні як учениця, ні як викладач. Вона ставилась з великим сумнівом до колишніх театральних шкіл, де викладають деклямацію, наукові дисципліни та інше. Вона мала щодо цього свої думки, можливо, справедливі й корисні, але здійснити їх на власні кошти було дуже важко. Школа драматичного мистецтва, на її думку, мусить бути цілком практичною. Набирається молода трупа, виставляється кілька п’єс, на кожну роль призначається кілька виконавців, одбираються кращі. Спочатку ролі виконують артисти, потім учні. Але зараз же виникає питання: чи може такий театр-школа існувати на одному місці, чи він мусить переїздити? Безумовно, щоб окупити себе, трупа мусить мандрувати. Як же оплачувати учнів з дублерами на кожну роль? Потрібні великі кошти. У Москві був один капіталіст-українець, який сам нічого не розумів у театральних справах, але захоплений талантом Марії Костянтинівни, давав великі гроші на влаштування такого театру-студії імени М.К. Заньковецької. Сам він був готовий, як він казав, «служити швейцаром при цьому театрі, щоб відчиняти двері Марії Костянтинівні».
С.135 Але Марії Костянтинівні порадили відмовитися від цього проекту, та й сама вона не зважувалася з-за своєї надзвичайної делікатності використати чужі гроші навіть на таке дороге для неї діло. Одначе її бажання передати другим свій багатий досвід, своє уміння не загинули дарма. Вона завжди кого-небудь навчала, проходила ролі з окремими особами в себе вдома або керувала гуртком аматорів у Ніжині. Проходила і я з нею деякі ролі, виправляла з нею свою деклямацію і це були найщасливіші години в моєму житті. Коли вже роль або вірш пророблені за її вказівками, взагалі, дуже скупими, бо вона завжди вимагала самостійної праці, - Марія Костянтинівна наказувала стати перед нею і грати чи деклямувати, а сама просто пронизувала виконавця своїми виразними очима; на її чолі відбивалася кожна вдала інтонація, кожний правдивий жест. Ніколи сценічне натхнення не охоплювало мене з такою силою, як перед її судом. Тут вона вже ніколи не перебивала виконавця уривку чи вірша до кінця, а потім розбирала, що і як, давала вказівки, такі вірні і цінні. Якось розговорилася я з нею про молодих акторів. Вона дивувалася кількості колишніх драматичних шкіл.
«Наслідки цих шкіл дуже мізерні, - казала вона. – Боря (мова йде про Бориса Романицького) стверджує, що драматична щкола щось дає, а сам, скінчивши цю школу, ходить по сцені ненатурально, як ніхто в житті не ходить. Ось ми зараз сидимо і все робимо просто, розмовляємо натурально; і на сцені треба себе так тримати. А учні театральних шкіл навіть у житті розгублюють цю простоту, а на сцені замість жестів якісь візерунки викручують руками, туляться до стінок, натикаються на меблі. Коли я скажу Борі : «Садовський в цій ролі ніколи не зловживав жестом», Боря відповідає, що він не хоче копіювати Садовського. Але справа тут зовсім не в копіюванні, а в чудовому взірцеві. Адже Садовський і Саксаганський – світові актори, - все в них просто, сильно, красиво, - голос, жест-вимова. А Боря був дуже здібний хлопець. От я й муштрувала його, навіть по руках била, щоб відучити від негарних жестів. Бувало і він плаче, і я плачу, а от ще побачите, який з нього актор вийде.
А Таня (Садовська), як більшість молодих акторок, з усього робить драму. Вивчить вірша, в якому ясні, прості почуття й думки, а вона починає вити і з великими труднощами доводиться збивати її з цього тону».
Я сама була свідком того, як Марія Костянтинівна терпляче й зовсім безкорисно возилася з молодими акторами й актрисами, виправляючи їхні хиби, і роль починала йти добре, коли учень не був цілковитою бездарністю. Заняття в класі їй не доводилось провадити, та при її нервовій організації це б дуже стомлювало Марію Костянтинівну. От, якби своєчасно можна було організувати такий театр-студію, де б вона могла проходити ролі з найбільш талановитими учнями – то була б інша річ.
А вона ж прекрасно вміла підтримувати бадьорість у своїх часто слабодухих учнях. Той самий Боря (Романицький), що вона його по руках била за негарні жести, будучи в Одесі, пішов до Оперного театру і повернувся додому вражений його величчю й красою. На другий день він почав передавати ці свої враження Марії Костянтинівні і розплакався: «такий надзвичайний театр, - говорив він, - а актори погані». Нашим же корифеям українського театру, як от Заньковецька, Саксаганський, Садовський, доводиться грати просто по свинюшниках».
С.137-139 Заньковецька почала його умовляти:
- Ну, ви, молодь, вже не бачили, по яких свинюшниках я колись грала. Правда, мені доводилось виступати і в цьому самому міському одеському театрі, і в Маріїнському петербурзькому, а й по клунях ми теж грали. Одного разу запросили нас дати п’ять вистав на одній великій залізничній станції. Ми згодилися, жили в вагонах, а театром була якась стара гуральня. Вагони опалювалися, але «театр»… Він не опалювався зовсім, освітлювався гасовими лампами. Надворі стояли 30-градусні морози. Глядачі сиділи в кожухах, калошах, а ми тремтіли на сцені в літніх вбраннях. Грим застигав на обличчях, але публіки було дуже багато, і вітала вона нас гаряче. По стінах осідала пара, скло на лампах тріскалося. Ми всі там позастуджувалися, але коли виїжджали нас проводжали, як королів.
- Що ж, дуже пригнічували тебе такі умови? – спитала я.
- Так, спочатку дуже, але коли я побачила перед собою жадібні очі справжнього народного глядача, я стрепенулася, почала грати, співати, танцювати з великим натхненням; настрій піднявся, всі розвеселилися. А Боря за міським театром плаче. Це він від молодості... А я твердо вірю, що не завжди так буде, буде і на Україні художній театр. Мене не буде, а художній театр буде, і ця віра дає мені сили боротись і творити. Що ж, вона не помилилась.
С.140 Останній раз я навідала Марію Костянтинівну в січні місяці 1934 року. Вона вже не вставала з ліжка, погано бачила, важко дихала, бо її мучив старечий туберкульоз, їй уже зрівнялося 74 роки. Але розум її, її почуття були ще зовсім ясні, бадьорі, живі. Вона дуже раділа моєму приїздові. Зараз же до її кімнати внесли складане ліжко і вона сама керувала, як його поставити, щоб вона постійно могла мене бачити, навіть уві сні. Така щира приязнь, така щира любов зворушувала мене до сліз. Маленьке, змучене обличчя її сяяло радістю, а мені було так важко: я передчувала, що це наше побачення останнє. Останній місяць лікарі підтримували стомлене серце наркотиками. Не зважаючи на це, вона погано спала ночами і ми з нею багато говорили. Вона, правда, більше розпитувала мене про все: про нові театри, про акторів. Якось пізно вночі, коли всі в домі угамувались, вона попросила мене допомогти їй сісти на ліжку, і коли я зробила їй за допомогою подушок гарне кубелечко, вона загадала мені деклямувати все, що знаю. Я застудилася в дорозі і злегка похрипувала, але це не перешкоджало нашій літературній вечірці. І коли я стомилась, вона наказала мені сісти поруч неї і почала стиха наспівувати, начитувати своїм теплим голосом старовинні романси та пісні, кажучи: «те, що я співала й любила ще дівчинкою, з голови у мене не виходить». І як же вона добре передавала ці наївні, прості речі. На її натхненному чолі я бачила, що для генія нема смерті. Особливо добре в неї виходила пісня на слова Некрасова «В деревне», де дві старенькі розмовляють між собою. Одна з них поховала сина й виливає свою тугу сусідці:
«Кто приголубит старуху безродную?
Вся обнищала вконец –
В осень ненастную, в зиму холодную,
Кто запасет мне дровец?
Кто, как доносится теплая шубушка,
Зайчиков новых набьет?
Умер, Касьяновна, умер, голубушка –
Даром ружье пропадет».
С.141 Багато говорила Марія Костянтинівна і про свою смерть. Вона ясно розуміла свій стан і ставилася до нього цілком спокійно. Вона тільки шкодувала, що не може просто зникнути, розтворитися в повітрі, що її мертве тіло завдасть ще багато клопоту людям…
Передо мною лежить портрет Заньковецької. На ньому дата – 1904 р., а на звороті її нерівним нервовим почерком написано з Гоголя:
«Счастлив путник, который после длинной скучной дороги видит, наконец, знакомую крышу с несущимися навстречу огоньками».
Коли писала ці слова, то, мабуть, сама не знала, яке глибоке значення мають вони в її устах!»

Н.М. Богомолець-Лазурська, подруга, учениця, біограф.


За машинописом сімейного архіву: Дмитро Николишин. Марія Заньковецька (Матеріали). – Львів,1947.

ДАЛІ БУДЕ.