1. Таємниця сонета

Звичайно…
Так, цей розділ має розпочатися тільки цим словом.
Отож, звичайно, читач уже побачив у підзаголовку книжки «корона сонетів» і завмер у читацькому очікування пояснень: що воно таке? А читацькі очікування — то священна корова для кожного автора, з ними не можна не рахуватися. Їх треба задовольняти. Тому ще раз: звичайно ж, це вступне слово не можна не розпочати з теми сонета.
З іншого боку, я зупиняюся й думаю: навіщо писати про те, що відомо кожному школяреві зі школи? Не говорячи вже про осіб із спеціальною освітою? У кожному підручнику з вступу до літературознавства чи теорії літератури старанно й докладно описано структуру та історичні віхи розвитку сонета. Можна, звичайно, припустити, що книжка матиме невтаємниченого читача, але я в це слабко вірю — вишукана література потребує вишуканого читача. Отож, я вирішив нічого не говорити про сонет як строфу. Натомість поміркувати над темою, яку я окреслив як таємницю сонета.
Саме втаємничений читач здивується й запитає: а хіба існує якась таємниця сонета? Я на це відповім так. Поезія має в своєму арсеналі доволі значну кількість сталих строф: терцини, катрени, тріолети, октави, ронделі, рондо; якщо залучити досвід східної поезії, то це — рубаї, хокку і т. д. У цьому ряду сталих строф почесне місце належить сонетові. Усі інші строфи, за винятком хіба що рондо й ронделя, використовуються як будівельний матеріал для більших творів: віршів і поем. Сонет для цієї мети не використовувався ніколи. Він — самодостатній, самовистачальний. Він — замкнута структура; повинен вичерпувати сам себе. Він не може кинути теми на півдорозі, а потім підхопити її в іншому сонеті, він повинен завершити її в своїх чотирнадцяти рядках.
От у цих чотирнадцяти рядках і таємниця.
Лірика — завжди presens, — любив примовляти Олександр Потебня. Це означає, що предмет лірики (а це внутрішня людина) «схоплюється» у вузькому проміжкові навіть не сучасного, а теперішнього часу, розташованого між минулим і майбутнім. Тому лірика тяжіє до максимальної стислості, а відтак — і виразності. Для виконання своїх завдань їй потрібно мобілізувати всі прийоми тропіки й поетичного синтаксису.
На жаль, ніхто досі не проводив спеціальних підрахунків розмірів ліричних віршів. Але якби такі дослідження були проведені, то їх наслідки здивували б усіх; вони б довели, що найбільшу популярність мають вірші на вісім, дванадцять, шістнадцять рядків. За цей час поет встигає сказати все. У тому, що сонет належить до ліричної творчості, ніхто не сумнівається. Епічних сонетів не існує в природі, тобто таких, у яких би розвивався подієвий сюжет. Це не означає, що в ньому сюжету взагалі немає. Він є, і належить до обовʼязкових складників сонета, є його жанрової ознакою. Але це завжди буде сюжет почуттєвий або мислительний, тобто, знову ж такий, який відноситься до компетенції й обсягу внутрішньої людини.
Сонет зі своїми чотирнадцятими рядками, об’єднаними в два катрени і дві терцини, — ідеальний варіант ліричного вірша. У такому обсягові найкраще втілити ліричну тему, розгорнути й завершити її. У цьому таємниця сонета — у допасованості до потреб змісту ідеального варіанту форми. Ми мешкаємо в будинках, але ходимо молитися в храм. Якщо поетові потрібно викласти звичайні життєві спостереження, він пише вірш. Якщо йому потрібно приголомшити читача/слухача своїм художнім відкриттям, вишуканою будівлею, мистецьким чаром, то він створює сонет.
В історії літератури можна знайти чимало випадків використання терцин для створення великих поетичних творів. Найпопулярнішою строфою лишається катрен — тягловий кінь поезії. Поети, схильні до класичних зразків, нерідко використовують октави. З експериментальною метою Микола Вороний написав окремі вірші навіть тріолетами. Але для свята приберігається сонет.
Окрема ситуація склалася з рондо й ронделями. Рондо скуте лише двома римами й потребою повторення рядків, рондель — необхідністю повторювати певні рядки двічі, а то й тричі. Усе це скорочує їх виражальні можливості й перетворює на іграшки, прикраси, які створюються для розкошування, а не для життєвої потреби.
Наука жанрології — найскладніша частина літературознавства, заплутана через те, що до участі в розв’язанні складних проблем бралися дилетанти. Головне ж питання жанрології таке: яким чином формується жанровий зміст, який потім знаходить для себе адекватну жанрову форму? От спробуйте сказати, у чому полягає жанровий зміст нарису, оповідання, новели, роману, повісті, поеми, есею? Ви думаєте, це легко. Насправді ж це важко. Це найскладніші питання, які можуть бути розв’язані лише на рівні філософії. Адже теорія літератури — то і є філософія літератури.
На щастя, нам у цьому місці непотрібно розв’язувати такі завдання. Нам досить зрозуміти, у чому полягає жанровий зміст сонета. Визначення, яке не охопить усі випадки, не може нас зупиняти. Якось дослідник романного жанру Валентин Оскоцький підрахував, що в науці функціонує 77 визначень роману. Але здивувався з того, що завжди можна знайти роман, який не відповідає жодному з наявних визначень. Щось подібне має місце й у випадку із сонетом. Його універсальність становить істотну перешкоду на шляху осмислення його жанрової природи. Є купа дослідників, які пасують перед цим; їм легше пристати до думки про те, що сонет — то всього-на-всього строфа, стала строфічна форма, яка не має в собі жанрового змісту. Строфісти і жанристи приблизно порівну ділять число авторів, які писали про сонет.
І все ж сонет має жанровий зміст. Жанристи, зрештою, досить вправно сформулювали його. Жанровий зміст сонета — у відображенні субстанції життя, діалектики життя, дії в ньому діалектичних законів: переходу кількості в якість, заперечення заперечення, єдності й боротьби протилежностей. Сонет, як перевернута (перекинута) піраміда демонструє не релятивний стан боротьби, а повернення життя до його гармонійної цілості.
У системі цінностей марксизму закон єдності й боротьби протилежностей вважався ядром діалектики. Єдність вважалася тимчасовою, релятивною, боротьба — вічною, сталою. До чого довело таке розуміння життя, свідчать жахливі суспільні катастрофи ХХ століття. Про помилковість самої ідеології й філософії марксизму написано чимало; і тут не місце повторювати відоме. Варто лише наголосити, що лідерство в світі захопили ті країни, які уникли внутрішньонаціональної боротьби і яким вдалося дотриматися більш-менш гармонійного сталого розвитку. От на такі регістри необхідно підніматися, коли ми говоримо про жанровий зміст сонету. Жанровий зміст сонета — в осягненні руху життя до його гармонійних форм розвитку. Зрозуміло, що навколо цієї формули обертається купа творів, які їй відповідають частково або не зовсім. Але це норма в такій творчій галузі, як література; тут інакше бути не може. Це не повинно бентежити ні поетів, ні дослідників. І головне: наявність периферії не відміняє канону. Це так само точно, як і те, що жодна інша строфа не має свого внутрішнього змісту, який би дозволив їй піднятися до рівня жанру.
Маючи за предмет загальні (всезагальні) субстанційні закони життя, сонет зберігає універсальність у виборі тематики. Звичайно, він прихильний до вічних тем, до числа яких належать природа, кохання, філософія, мистецтво. Але є низка прикладів переконливої громадянської лірики, виконаної в жанрі сонета. І це нічого не міняє в його жанровій природі. Тобто, не скасовує її.
Через свою жанрову природу сонет — максимально ємкий спосіб відображення життя. Іноді читаєш твір з відкритим від захоплення ротом і дивуєшся: невже використано всього чотирнадцять рядків для того, щоб охопити явище в цілому й розповісти про нього в низці цікавих подробиць.
Для прикладу пошлюся на сонет Миколи Зерова «Куліш» (1926), який варто навести повністю:

«Давно в труні Тарас і Костомара, / Грабовський чемний, лагідний Плетньов… / Сивіє розум і холоне кров; / Літа минулі — мов бліда примара. // Та він працює. Феніксом з пожару / Мотронівка народжується знов / Завзяттям віє від його промов, / І в очах — відблиск молодого жару. // Він боре тупість і муругу лінь, / В Європі хоче «ставити курінь», / Над творами культурників п’яніє; // І днів старечих тягота легка, / І навіть в смертних муках агонії / В повітрі пише ще його рука».

Що й казати: сонет розрахований на втаємничених. На тих, хто знає, що Пантелеймон Куліш справді пережив усіх своїх сучасників. Наприкінці життя він завзято працював, зокрема над перекладами українською мовою Шекспіра (забороненого для вистав в українському театрі) й Біблії. Це був європеїзатор української культури, войовник проти її провінційного статусу. «Ставити курінь» у Європі — то дослівна цитата з його творів. У пожежі згорів панський будинок у Мотронівці; з полум’я не вдалося врятувати рукописи. На другий день родина Кулішів (він і дружина — Ганна Барвінок) переселилися у флігель; і Куліш, розгорнувши Біблію на першій сторінці, розпочав перекладати її заново. Мемуаристи розповідають, що коли він помирав, його рука виводила в повітрі літери, він продовжував свою працю. Чи ж можна повірити, що М. Зеров вписав усю цю долю пізнього Куліша в чотирна обкдцять рядків свого твору?! Але поетові це вдалося. Вдалося саме тому, що він обрав для себе жанр сонета.
Вагомий сонетарій залишив Максим Рильський. Тут знову ж не слід зупинятися на цій великій темі, але варто зачепити з неї один важливий епізод. М. Рильський від імені свого покоління й своєї школи неокласиків ненав’язливо, але наполегливо воював за сонет. У 1956 році Андрій Малишко видав поетичну книжку «Що записано мною», пройняту багатьма вірнопідданськими мотивами. Один з віршів цей сурмач присвятив боротьбі за очищення радянської поезії від дрібнотем’я. Він лютує на «дрібненьких віршів ручаї», які народилися в «тиші кабінету» й бояться нежиті й недуг, тоді як всесвітній вітер рухає планету і «цвіте землі великий луг». У цьому місці він і заявив: «Цвіте, цвіте — не одцвітає, / Стрічає заметь і зиму, / І рим йому не вистачає / Й сонети куці — ні к чому».
Цей вірш прочитав М. Рильський і в наступній же книзі «Троянди й виноград» (1957), знаковій для всієї української літератури, відповів А. Малишкові з приводу його зазіхань на сонет. Вірш «Сонет» мав три епіграфи: 1) «Суровый Дант не презирал сонета…» Олександр Пушкін; 2) «Живі, грізні, огромнії сонети…» Іван Франко; 3) «…Сонети куці — ні к чому» Андрій Малишко.
Сам вірш являє собою блискучу апологію сонета:

«Як легко й просто це, мій дорогий Андрію, / Враз — розчерком пера — з історії змести / Петрарки, Пушкіна, Міцкевича листи, / У вічність — ковану в залізні ритми мрію! // Та, може, вислів Ваш я кепсько розумію, / Хотіли читачам Ви, певне, повісти, / Що в дні осягнення вселюдської мети / Даремно на сонет нам покладать надію. // Не згоден я і з цим! Сувора простота, / Що слова зайвого в свої рядки не прийме, / Струнка гармонія, що з думки вироста, // Не псевдокласика, а класика, — і їй ми / Повинні вдячні буть. Не іграшка пуста / Та форма, що віки розкрили їй обійми!»

У М. Рильського з геніальною простотою втілені головні знання про сонет: названо його історичні віхи, підкреслена його математична суворість, тотожність змісту й форми, відсічення усього зайвого, навіть на рівні слів, перевіреність сучасного сонетотворення досвідом віків.
А. Малишко прийняв пораду старшого на сімнадцять років товариша й незабаром написав сам чимало гарних сонетів. Зокрема, у книзі «Рута» (1966) він вмістив цикли «Сонети обухівської дороги», «Сонети вечорів», «Сонети синього квітня». У вірші «Не грім гармат», включаючи його до зібрання творів, він зняв слово «сонет», написавши: «Куценькі вірші — ні к чому». Так чи інакше, а українській класичній поезії вдалося передати естафету сонетотворення шістдесятникам, а від них і молодшим поколінням українських поетів.
Сьогодні Ярослав Чорногуз є одним з найбільш послідовних прибічників цього жанру. Понад те: його можна вважати вартовим канону сонета.

*Мова йде про корону сонетів "Світло кохання", створену мною протягом 7521-7523 рр. (Від Трипілля) (2014-2016). "Таємниця сонета" - перша третина передмови академіка НАН України, на жаль, уже покійного, Ігоря Михайлина. Продовження буде через добу. На жаль, обкладинка книги, як ілюстрація, не вміщається в прокрустове ложе вимог "ПМ" - не більше ніж, 24, 4 кб. Тому не можу дати Вам обкладинку!))