2. Вінок сонетів, корона сонетів як лірична поема

Вищим типом сонетотворення є вінок сонетів: п’ятнадцять сонетів, які розвивають одну тему, структурно пов’язані між собою кінцевими рядками попередніх і першими рядками наступних сонетів, які повинні співпадати. П’ятнадцятий сонет (магістрал) народжується з перших рядків попередніх чотирнадцяти сонетів.
Проте найвищим виявом поетичної майстерності є корона сонетів, яка складається з п’ятнадцяти вінків сонетів, що розвивають спільну тему. Це суперскладна мистецька споруда: на неї поширюються правила творення вінка сонетів; усіх творів має бути 225 (15 * 15), причому останній вінок повинен складатися з магістралів попередніх чотирнадцяти вінків сонетів.
До появи корони сонетів «Світло кохання» Ярослава Чорногуза українська література цього жанру не знала. Не могла його опанувати з огляду на його унікальну складність. Нещодавно сумський поет Юрій Назаренко у книзі «Королівський вінок сонетів» (2004) зробив спробу подолати цю вершину. Але його твір, цікавий сам по собі як експеримент, не відповідав низці канонічних жанрових вимог до корони сонетів. Тож і спроба не може вважатися успішною. Вершина лишилася не подоланою. І лише відтепер можна сміливо говорити про її підкорення.
З певною мірою умовності можна сказати, що в короні сонетів народжується написана сонетами лірична поема.
Поема, зазвичай, кваліфікується як ліро-епічний жанр. Перші зразки поеми — це, взагалі, епічні твори. Проза — наймолодший з типів творчості. Раніше повідомляти про щось можна було тільки у віршах. Виняток становила публіцистика. Трагедія до ХVІІІ століття писалася тільки віршами. Тому вірші природним чином несли на собі увесь тягар поширення різноманітної художньої інформації. У порівняно молоду історичну епоху з`явилася можливість поділу літератури на роди і види (жанри).
Поема зайняла серед них відразу проміжне становище між лірикою та епосом. Ліро-епічна природа поеми передбачає обов’язкову наявність у ній подієвого сюжету. Саме такими є переважна більшість представників цього жанру. У них є сюжет, який можна переказати.
Зате зовсім важко уявити собі суто ліричну поему. Тобто таку, у якій немає сюжету. Сюжету, зрозуміло ж, епічного, подієвого. Сюжет ліричний у ній однаково мусить бути, інакше поетові ні про що розповідати. Внутрішня людина як предмет лірики має два рівні вияву: мислення й почування. Якщо ліричний сюжет на рівні думки простежити важко, але все ж можливо, то сюжет на рівні почуття простежити майже нереально. Він часто невловний. Невловний з дуже простої причини: почуття настільки суб’єктивні й утілені в таких своєрідних асоціативних образах і зв’язках, що іншій людині (читачеві. критикові) зазвичай важко збагнути їх перебіг. Тому важко навести успішні приклади ліричних поем. От спробуйте самі — і ви відчуєте непереборні труднощі через брак таких творів.
Ярослав Чорногуз в одному місці дуже точно визначив сутність своєї ліричної поеми: «любові поетичне це есе». Есе (есей) — жанр цілком вільних публіцистичних спостережень і роздумів, нанизаних на вістря авторської концепції життя. Тому тут може бути все: картинка дійсності, портрет героя, авторський роздум і міркування, наведення статистичних даних, наукових теорій і гіпотез та ін. Творча свобода, яка панує в жанрі есею, приваблює до нього сонмища журналістів. Авторська колонка — це ні що інше, як варіант есею. Водночас, за моїми спостереженнями, ніхто досі не прагнув осмислити сутність ліричної поеми, порівнявши її з вільним плином жанру есе. А що таке поема-есе, вам ніхто не скаже. Немає таких прикладів у літературі. Досі не було. Ярослав Чорногуз і тут по-сучасному перший.
Виникає парадоксальна ситуація: ми загубили контекст, у якому можемо сприйняти корону сонетів Ярослава Чорногуза. Сонетарій жодного автора тут не підходить. З дуже простої причини: його складники не становлять цілості, тобто, не являють собою ліричної поеми. Зате знаходимо аналоги до «Світла кохання» в глибині віків: у сонетах до Лаури Франческо Петрарки (1304–1374), які він вважав творами, написаними «для себе» й не видавав за життя. Певний аналог можна знайти в сонетарії Шекспіра (1564–1616), де знаходимо двадцять п’ять сонетів, присвячених «смаглявій леді». Ці вірші так само відомі нам з піратського видання — сам автор не мав наміру їх випускати в світ. Вже сама відстань між цими явищами і їх напівлегальний статус свідчать про те, наскільки рідкісними є аналоги до корони сонетів «Світло кохання» Ярослава Чорногуза.
Якщо ж сприйняти його твір як ліричну поему про кохання, то варто пошукати для неї й іншого контексту — серед цілісних творів на цю тему. Я хочу поставити тут три віхи: книжки Івана Франка «Зів’яле листя» (1896), Дмитра Павличка «Таємниця твого обличчя» (1977) та Івана Перепеляка «Моєї радості печаль» (2004). Прошу вибачення в інших авторів, які при цій нагоді вигукнуть: «А я?» Сучасний літературний процес настільки розмаїтий і подрібнений, книжки видаються в такому локальному просторі й такими невеликими накладами, що не стають фактами суспільного розголосу. Багато з них не доходить до найголовнішої книгозбірні нашої країни — Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Книжки стають фантомами, які розчиняються на безмежних просторах нашої держави. Я справді реально не можу знати про всі можливі видання на цю тему. Тому обмежуся відомими мені. Сподіваюся, вони семантичні не тільки для мене.
У 1990 році вийшов 221-й том «Записок Наукового товариства імені Т. Шевченка», прикметний тим, що в ньому одночасно було розміщено статтю Мирослава Мороза «Автобіографічний елемент у ліричній драмі Івана Франка «Зівʼяле листя», а у відділі «Матеріали» Іван Денисюк та Валерій Корнійчук опублікували щоденник того самогубця, який нібито послужив Іванові Франкові підставою для створення його ліричної драми. Редактори тому не відчули суперечності між цими публікаціями. Можливо, в цьому полягала головна особливість «Зів’ялого листя» й потужного сугестивного впливу його на читача?
Справа в тому, що І. Франко написав справдешню ліричну поему, замасковану під звичайну збірку віршів. Він дав їй жанровий підзаголовок: «лірична драма», з якоїсь причини побоявшись написати «трагедія», бо в його інтерпретації кохання поставало таки як трагедія. Це було кохання нерозділене, відкинуте з порога й тому безнадійне, з неможливістю навіть самої боротьби за прихильність коханої. Це було патологічне кохання в однині, протиприродне за самою сутністю людських стосунків, які передбачають міжособистісну комунікацію. Тут вона була відсутня. Настрій безнадії, відчаю приголомшує читача й сьогодні, хоча повноцінно цей твір можна зрозуміти, очевидно, лише в контексті тодішнього фрейдизму і відкритого ним значення сексуальної сфери в житті людської особистості в цілому.
На багато років у радянський час любовна лірика в українській літературі занепала, вона перебувала на нелегальному становищі. Про це яскраво свідчить творчість Володимира Сосюри, який так і не спромігся на свою «ліричну драму» — окрему книжку виключно любовних поезій, попри наявність у його доробку збірки «Люблю» (1939). Він мусив весь час приставляти до поезій про кохання ідеологічні «паровозики» або й розчиняти ідеологію серед інтимних зізнань.
Революційну спробу вирватися за межі ортодоксального бачення радянської людини зробив Дмитро Павличко в книзі «Таємниця твого обличчя» (1977), яка вийшла в світ у розпал побудови «розвинутого соціалізму». Щоправда, і йому довелося вдатися до певних ідеологічних поступок, які легалізували решту контенту книжки. Це книжка про кохання, про щастя, про жінку. Як у часи І. Франка модно було говорити про «адорацію штуки», так щодо цієї книжки можна говорити про «адорацію жінки». І все ж книжка більше скидається на збірку поезій, ніж на цілісний твір з внутрішнім сюжетом. Такої єдності поетові досягти не вдалося. Але на всю радянську добу його «Таємниця» височить як видатне досягнення.
Книжка Івана Перепеляка «Моєї радості печаль», з винесеним у заголовок оксюмороном і написана у більшості своїй сонетами, якраз тяжіє до жанру ліричної поеми. Це історія кохання, але кохання зрадженого, а тому гіркого, отруйного. Чимало рядків і творів тут присвячено скиданню жінки з п’єдесталу, викриттю її підступності, несталості, підлості. А оскільки автор лишається в межах загальникової поетичної символіки, неможливо говорити про якісь причиново-наслідкові зв’язки в жіночій поведінці. От вона була такою, а стала інакшою. Усе це констатується, але не пояснюється. Поема відбулася, але ковзнула по поверхні явища.
Ярослав Чорногуз запропонував свою ліричну поему, подану як корону сонетів. Це навіть не просто лірична поема, а ліричний щоденник, підкреслений ще й тим, що всі записи в ньому старанно задокументовані; цілком у дусі популярної нині літератури non fiction. Автор не приховує свою тотожність з ліричним героєм, а декларує її. Можна сприйняти цю ліричну поему і як реалізацію рідкісного мемуарного жанру сповіді. Сповідь передбачає сповідальність, граничну відкритість, самокритичність, виставлення на огляд себе як внутрішньої людини. Отже, перед нами унікальна сповідальна лірична поема-щоденник, жанр новаторський для української літератури.
(далі буде)