1
Творцю мій, прахом йдуть труди твої;
Полагодь знов -- вже мертвий я на чверть,
Спішу до смерті, повнюсь нею вщерть;
В минулім втіхи й радості мої.
Боюсь розплющить очі вже свої:
Відчай позаду, поперед же -- смерть,
Й хоч немічна, в гріховну круговерть
Плоть втягнута -- до пекла шлях її.
Та погляд Твій один життя верне
Й поможе встать, знеміг хай і ослаб,
Хоч щогодини й спокуша мене
Лесть і підступність сатанинських зваб.
Твоя лиш ласка їм зведе межу
І зчистить, мов алмаз, із серця ржу.

5
Я -- світ маленький, створений з земних
Інградієнтів й ангельських чеснот;
Та має згинуть він серед скорбот
З тих пір, як поселивсь тут чорний гріх.
Ти, що над нами, Батьку наших втіх,
Що шлеш нам ласку з осяйних висот,
Наповни очі мої буйством вод,
Щоб світ втопивсь мій в морі сліз гірких.
Якщо ж топить не хочеш, то омий,
І в полум'ї згорить хай -- спопели
Й розвій за вітром у полях прах мій,
Лиш не в багатті хтивості й хули:
Спали, мене, о Боже, в тім вогні,
Що, знищивши, спасіння дасть мені!

6
Останній вихід мій -- вже не змінить
Нічого в цій виставі -- дрож в ногах:
Життя мого закінчується шлях,
Долаю в нім останні дюйм і мить;
Смерть-ненажера скоро зір затьмить
І моє тіло перетворить в прах;
Зарання вже я відчуваю страх,
Кидає в жар і все в мені тремтить.
Душа полине вгору в небеса,
А плоть сягне земної низини --
Мені ж до пекла йти, бо нависа
Гріхів тягар -- від них, прошу, звільни!
Прийми ж мене й прости мені вину,
Як світ покину, й тіло, й сатану.

10
О смерте, що всесильна, не гордись,
Хоч і могутньою тебе всі звуть,
Бо ті, про кого думаєш, що мруть,
Вони лиш сплять і здатні підвестись.
Від сну й спочинку, що в тобі сплелись,
Таке блаженство, що до тебе йдуть
Й, хто рано, а хто пізно, всі знайдуть;
Й від мук ти звільниш кожного колись.
Служнице долі й королів, являйсь
Туди, де війни й мор врожай зберуть;
Мак або чари той же сон дадуть,
І навіть кращий -- то ж не вихваляйсь.
Проснемсь навічно, як звістить сурма,
Й не буде смерті -- вмре вона сама!