
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.15
05:57
Вона приходить на світанні,
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.
2025.09.15
00:57
Використаний корисний ідіот перестає бути корисним, але не перестає бути ідіотом.
Без корисних ідіотів жодна корисна справа не обходиться.
Всякий корисний ідіот комусь та шкідливий.
Люди борються із шкідниками, але самі шкодять набагато більше.
2025.09.14
21:39
Я хочу поринути в розпад.
Лише в розпаді
я стану неабияк цілісносним.
Я хочу вести аморальний
спосіб життя. І тоді
мені відкриється нова мораль.
Ставши ізгоєм, буду
новим пророком.
Лише в розпаді
я стану неабияк цілісносним.
Я хочу вести аморальний
спосіб життя. І тоді
мені відкриється нова мораль.
Ставши ізгоєм, буду
новим пророком.
2025.09.14
16:19
дівчино що
на самоті
граєш у пасьянс
наглядачкою душі
замкнена у в’язниці
свого набуття
чи повіриш ти
болісно мені
на самоті
граєш у пасьянс
наглядачкою душі
замкнена у в’язниці
свого набуття
чи повіриш ти
болісно мені
2025.09.14
15:59
Іду якось тихцем по вулиці села.
Спекотний полудень, пташки навкруг співають.
Гулящий вітер десь, напевно, спочиває.
Я ледь встигаю піт втирати із чола.
День вихідний, отож і вулиця пуста.
Хто десь на річці, хто в кімнатній прохолоді.
Та я б і сам,
Спекотний полудень, пташки навкруг співають.
Гулящий вітер десь, напевно, спочиває.
Я ледь встигаю піт втирати із чола.
День вихідний, отож і вулиця пуста.
Хто десь на річці, хто в кімнатній прохолоді.
Та я б і сам,
2025.09.14
15:00
Поки зором пещу виднокраї
Та гасаю по шляхах земних, -
Про полеглих завжди пам'ятаю
І щомить молюся за живих.
Бо, що справжнє, - те не затаїти
І несила втримати в собі, -
Тішуся, коли сміються діти
І журюсь, коли хтось у журбі.
Та гасаю по шляхах земних, -
Про полеглих завжди пам'ятаю
І щомить молюся за живих.
Бо, що справжнє, - те не затаїти
І несила втримати в собі, -
Тішуся, коли сміються діти
І журюсь, коли хтось у журбі.
2025.09.13
22:18
Синьоока осінь, охролиста.
Як мені ти мила! Гойда-да:
Сливи лазуритове намисто
Вітру обірвати не шкода.
Він давно вже яблука обшморгав
Із вершків, що підпирають синь,
Груші обірвав, лише угорка,
Як мені ти мила! Гойда-да:
Сливи лазуритове намисто
Вітру обірвати не шкода.
Він давно вже яблука обшморгав
Із вершків, що підпирають синь,
Груші обірвав, лише угорка,
2025.09.13
22:12
Я не хочу, щоб далі зима
Нас заковувала у кайдани.
Я оновлення жду, як права
Неповторні і Господом дані.
Я не хочу, щоб варта льодів
На холодних жорстоких багнетах
Нас тримала в тюрмі холодів,
Нас заковувала у кайдани.
Я оновлення жду, як права
Неповторні і Господом дані.
Я не хочу, щоб варта льодів
На холодних жорстоких багнетах
Нас тримала в тюрмі холодів,
2025.09.13
13:17
Сонячний промінчик
Скочив на камінчик,
Радісно всміхається,
Всюди озирається.
Оглядає видноколо:
"Oй! Яка краса довкола!
Он троянди та жоржини,
Скочив на камінчик,
Радісно всміхається,
Всюди озирається.
Оглядає видноколо:
"Oй! Яка краса довкола!
Он троянди та жоржини,
2025.09.13
05:21
Оповиває тьмою смуток
Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?
Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?
2025.09.12
22:19
Усюди - лиш пітьма,
Суцільний знак питання.
І дихає зима,
Як гугенот останній.
Безмежна Колима
І птаха трепетання.
Померкло світло враз.
Суцільний знак питання.
І дихає зима,
Як гугенот останній.
Безмежна Колима
І птаха трепетання.
Померкло світло враз.
2025.09.12
21:42
Шукав на зиму дикобраз притулок і натрапив
На печеру, де вже, мешкало подружжя зміїв.
«Дозвольте бодай у закутку перезимувать».
«А чому б і ні! Влаштовуйтесь, будь ласка».
Згорнувсь калачиком щасливий орендар.
Захропів небавом і проспав мало не
На печеру, де вже, мешкало подружжя зміїв.
«Дозвольте бодай у закутку перезимувать».
«А чому б і ні! Влаштовуйтесь, будь ласка».
Згорнувсь калачиком щасливий орендар.
Захропів небавом і проспав мало не
2025.09.12
08:58
Священник із села Терпіння, єдиний капелан «Азовсталі», понад три роки перебував у нелюдських умовах російського полону.
14 червня він повернувся додому в рамках обміну тяжкохворих полонених.
Капелан із Терпіння
не з книжок знає, що таке зло,
відчув
14 червня він повернувся додому в рамках обміну тяжкохворих полонених.
Капелан із Терпіння
не з книжок знає, що таке зло,
відчув
2025.09.12
05:59
Постукала скорбота у вікно.
Торкнувся холодом осінній вечір.
Так сумно... На столі стоїть вино.
Задуха тютюнова. Порожнеча.
І де моє минуле? Ось воно -
Старі альбоми, старомодні речі.
Мені давно вже стало все одно,
Торкнувся холодом осінній вечір.
Так сумно... На столі стоїть вино.
Задуха тютюнова. Порожнеча.
І де моє минуле? Ось воно -
Старі альбоми, старомодні речі.
Мені давно вже стало все одно,
2025.09.12
05:41
Темно і глухо навколо,
Тільки ступні аж гудуть,
Ніби нагадують болем
Ноги про зміряну путь.
Ніби усе, як учора,
Та не приймаю, мов дань,
Час, де не буде повторень
Жару і шуму світань.
Тільки ступні аж гудуть,
Ніби нагадують болем
Ноги про зміряну путь.
Ніби усе, як учора,
Та не приймаю, мов дань,
Час, де не буде повторень
Жару і шуму світань.
2025.09.11
22:58
Кому потрібен світ без тебе -
Ані мені, ані тобі.
Даремно впала зірка з неба
І загубилася в юрбі.
І знову тьмяні виднокраї
А далі - відчай і пітьма.
Холодних днів голодна зграя
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ані мені, ані тобі.
Даремно впала зірка з неба
І загубилася в юрбі.
І знову тьмяні виднокраї
А далі - відчай і пітьма.
Холодних днів голодна зграя
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Поеми
Світло кохання (корона сонетів (V-й вінок)*
І (V)
Люблю тебе, небесная й земна,
Сучасна і заглиблена в минуле…
Мов замку чарівна старовина,
Що височить над озером заснулим.
Ранесенько, щоб хтось не перегнав,
Як та бджола, свій залишаєш вулик.
Автівкою, прудкіш за скакуна,
Летиш на працю у міському гулі.
Так хочеться сказати: «Відпочинь!»
Для радості твоєї помузичить,
Хай усміхнеться зорями нам синь,
Десь вище хмар співаючи про вічне.
Немов молитву шепочу: «Прилинь,
Твою любов до себе знову кличу!»
ІІ (V)
«Їй не потрібна слава голосна»
16 сонет, Данте Аліг`єрі
Твою любов до себе знову кличу,
Неначе заклинаю: О прийди!
Без тебе я – осиротілий звичай,
Пустеля, що позбавлена води.
Ти не хизуєшся пером павичим,
Душевним світлом промениш завжди.
Хвалу сприймаєш зазвичай критично,
Малесенький горішку мій твердий.
Схилюсь перед тобою – знаю, винен.
Тендітне тіло – сила крем`яна –
Сакральний код лиш явить серцевину…
Боги, пошліть прозріння відуна,
Просвітленням хоча б на волосину –
В уяві, наяву і диво-снах.
ІІІ (V)
…Ти жінка – в цьому всі твої права.
Ти споконвіку в зоряній короні,
В безоднях наших – образ божества!
І задля тебе в ярмах, наче коні,
Ми ходимо і гаснемо в журбі,
І споконвіку молимось – тобі.
Валерій Брюсов (переклад Д.Павличка)
В уяві, наяву і диво-снах
Відчути хочу я твою прихильність.
Ти - справжня світла Божого княжна,
Бо у своїх всіх почуваннях вільна.
Неначе думка мозок затина,
Що здалеку вдивляєшся так пильно –
Моя спокута - справа наживна
Чи виправить мене плита могильна?
Гординю, ніби жертву, принесу,
Лиш погляд твій зустріти б знов закличний…
Душевну уласкавити красу…
Її найкраще віршем возвеличу,
Як ту святу, на небо вознесу
Поезії, мов Данте – Беатріче.
ІV (V)
Поезії, мов Данте – Беатріче,
Наснилася та дивовижна мить –
Сонетярі зібралися на віче
Й мене одного почали судить.
- Ти нас усіх найбільше спантеличив,
Можливо це зробив несамохіть…
Скажи, хіба закоханому личить
Занурити любов свою у гидь?! -
Шекспір словами побивав, батожив…
- Така сучасність, - я поогинавсь.
Не раб їй, ні, а рівний навіть може…
- То все, повір, пиха твоя дурна –
Її позбудься - щастю допоможеш…
О! зустріч уявляється хмільна.
V (V)
О! зустріч уявляється хмільна,
А скільки в ній затаєної туги!
Яка стражданням сплачена ціна
Щоб відродилося кохання вдруге.
Мов паросток пророслого зерна,
Промінчик теплий сонячного круга
Сюди спадає, темінь вимина,
Дарує ласку весняного лугу.
Та не шкодую я ані за чим,
Бо ладен смерті глянути у вічі
Аби лише спочила на плечі
Моїм – твоя голівка, чарівничко!
І нас удень єднали й уночі
Палкі обійми, щастя ув обличчях!
VІ (V)
Палкі обійми, щастя ув обличчях –
Ту першу зустріч згадую чомусь –
Яскравий вечір і морозний січень,
Де жарти все вигукую комусь.
Так відчував – та зустріч історична,
Коли частіше мій забився пульс,
Засяяв місяць нам тоді містично…
Горнув тебе до себе й сам горнувсь.
Мене не відпускала йти додому…
Чому, упертий, в темну ніч погнав,
Скоряючись обов`язку свойому?!
Була ж мені то думка вказівна,
Щоб я собі навіки усвідомив –
На небесах моїх лиш ти одна.
VІІ (V)
На небесах моїх лиш ти одна –
Сонетоліт у ритмі йде аndantе,
Я підіймаюсь, наче космонавт,
Дорогою, прокладеною Данте.
Підйому не лякає крутизна,
Він – плавний, зв`язний, ніби спів бельканто*,
В якім любов палає вогняна,
Немов злітанням сплескують пуанти.
Та полетить і критики картеч
В оці писання із дискусій-стичок –
Чи думаєш - сам кращий за предтеч?!
Розсудить хай, хто вищий поетично –
Вона, що свій стискає правди меч –
Богиня світла, сяєвом велична!
*Бельканто – красивий, зв`язний спів (італ.)
VІІІ (V)
Богиня світла, сяєвом велична –
Тобі усе тепло молінь моїх -
Оцей буття вир калейдоскопічний,
Гірка печаль і мій веселий сміх.
Шир океану, чайка, що кигиче,
Й природа, – ця відрада для усіх…
Благаю, виведи тепер з узбіччя
На шлях, котрим одразу йти не зміг.
Готовий знести щонайтяжчу кару,
Яка лиш в арсеналі пекла є,
Щоб лютих мук розвіялися хмари…
Вдягни мене у чорне, кутюр`є,
Напевне, сподіватися вже марно –
Зажура осені - життя моє.
ІХ (V)
Зажура осені - життя моє,
Коли сивіє зелень жовто-сумом
І дощ потоками нудними ллє,
Але багряну бачимо красу ми.
У цій порі щемливі чари є,
Зіпріле листя – то її парфуми.
Вона обіймами думки снує -
Плодами філософської задуми.
Прив`яла врода накладає грим,
Рум`янцем грає. Ближче позирни-но,
Й оте лице угледиш ти старим.
До вирію летить кохання нині,
Піднявшись з журавлями догори
Як відпливає літо швидкоплинно.
Х (V)
А счастье было так возможно,
Так близко…
О.Пушкін «Евгеній Онєгін».
Як відпливає літо швидкоплинно,
Лишаючи минулому тепло.
Ось пригортаюся до деревини
Щоб серце ще зігрітися могло.
Немов з тобою – у ясну годину…
Й тепер горить від спогадів чоло.
Коли я в них пірнаю самотинно –
Було так близько щастя і втекло.
Чи все могло інакше відбуватись? –
Всього мене задума обів`є…
О ти, моя нестриманосте клята –
Відлупцював би сам себе києм…
Із болем пожинаю цю відплату –
Сумна пора кохання настає.
ХІ (V)
Сумна пора кохання настає –
Не прочитаю вже від тебе й слова.
Цієї гри любовної круп`є
На чорне все поставити готовий.
Стосунки послідовно нам псує
Той, найтемніший з-поміж вас, Богове!
Сонетів одшліфоване кольє
Я людству залишаю, наче спомин.
…Любовне море тишею вляглось
І рветься снів рожева павутина,
Яку розставив тут глумливий хтось…
Знов осінь усміхається бурштинна,
Мов почуття роздмухує, здалось.
Його ж вогонь палає щохвилини.
ХІІ (V)
Трохи не доїси, трохи не доспиш,
То і вірші пишуться…
Павло Тичина
Його ж вогонь палає щохвилини
Безжально сон вихоплює з-під вій,
До столу шпарко кидає з перини,
Спікає полум`ям він спокій мій.
Всього мене стихія та поглине
В душевній хуртовині вогневій.
Кипить казан у голові невпинно –
Готує видива солодких мрій.
Реальний світ немовби не існує,
Нечутно-невідчуваним стає,
Всі сварки й суперечки наші – всує
Ми люблячі і ніжні навзаЄм*
Тепло уяви рани нам лікує –
Ним зігріваю серденько своє.
*НавзаЄм – авторський наголос, як на мене, значно більш поетичніший, ніж словниковий – навзАєм.
ХІІІ (V)
Ним зігріваю серденько своє,
Дедалі більш тривожу я минуле.
Твоє щемливе, лагідне там є
Душевне слово між рядочків чулих.
Ясне проміння радості снує
В моєму серці, що немов заснуло.
Щоб тільки не здригнутися жалем -
Де нас реалії дратують гулом.
Але посварені на мить одну,
Залишили ми стиснуті пружини,
І загасили мудрістю війну…
Лиш чарівливих спогадів жоржини
Епоху прикрашають осяйну
У пречудову та похмуру днину.
ХІV (V)
У пречудову та похмуру днину
Лелію ніжне світло я в собі,
Прокльовується там, немов зернина,
Між берегами радості, журби.
Воно іще малятко безневинне,
Поволі виростає, далебі.
Все тягнеться до сонця, як дитина,
І сяйва, що дароване тобі.
Так хоче темрява його сховати,
Вишукуючи слабкості ознак,
Щоб згодувати багнам темнуватим…
Пітьму підступну місяць протина -
Це почуття велике не здолати –
Люблю тебе, небесная й земна.
V-й Магістрал
Люблю тебе, небесная й земна,
Твою любов до себе знову кличу –
В уяві, наяву, і диво-снах,
Поезії, мов Данте – Беатріче.
О! зустріч уявляється хмільна –
Палкі обійми, щастя ув обличчях…
На небесах моїх - лиш ти одна -
Богиня світла, сяєвом велична.
…Зажура осені - життя моє,
Як відпливає літо швидкоплинно!
Сумна пора кохання настає…
Його ж вогонь палає щохвилини,
Ним зігріваю серденько своє
У пречудову та похмуру днину.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Світло кохання (корона сонетів (V-й вінок)*

Люблю тебе, небесная й земна,
Сучасна і заглиблена в минуле…
Мов замку чарівна старовина,
Що височить над озером заснулим.
Ранесенько, щоб хтось не перегнав,
Як та бджола, свій залишаєш вулик.
Автівкою, прудкіш за скакуна,
Летиш на працю у міському гулі.
Так хочеться сказати: «Відпочинь!»
Для радості твоєї помузичить,
Хай усміхнеться зорями нам синь,
Десь вище хмар співаючи про вічне.
Немов молитву шепочу: «Прилинь,
Твою любов до себе знову кличу!»
ІІ (V)
«Їй не потрібна слава голосна»
16 сонет, Данте Аліг`єрі
Твою любов до себе знову кличу,
Неначе заклинаю: О прийди!
Без тебе я – осиротілий звичай,
Пустеля, що позбавлена води.
Ти не хизуєшся пером павичим,
Душевним світлом промениш завжди.
Хвалу сприймаєш зазвичай критично,
Малесенький горішку мій твердий.
Схилюсь перед тобою – знаю, винен.
Тендітне тіло – сила крем`яна –
Сакральний код лиш явить серцевину…
Боги, пошліть прозріння відуна,
Просвітленням хоча б на волосину –
В уяві, наяву і диво-снах.
ІІІ (V)
…Ти жінка – в цьому всі твої права.
Ти споконвіку в зоряній короні,
В безоднях наших – образ божества!
І задля тебе в ярмах, наче коні,
Ми ходимо і гаснемо в журбі,
І споконвіку молимось – тобі.
Валерій Брюсов (переклад Д.Павличка)
В уяві, наяву і диво-снах
Відчути хочу я твою прихильність.
Ти - справжня світла Божого княжна,
Бо у своїх всіх почуваннях вільна.
Неначе думка мозок затина,
Що здалеку вдивляєшся так пильно –
Моя спокута - справа наживна
Чи виправить мене плита могильна?
Гординю, ніби жертву, принесу,
Лиш погляд твій зустріти б знов закличний…
Душевну уласкавити красу…
Її найкраще віршем возвеличу,
Як ту святу, на небо вознесу
Поезії, мов Данте – Беатріче.
ІV (V)
Поезії, мов Данте – Беатріче,
Наснилася та дивовижна мить –
Сонетярі зібралися на віче
Й мене одного почали судить.
- Ти нас усіх найбільше спантеличив,
Можливо це зробив несамохіть…
Скажи, хіба закоханому личить
Занурити любов свою у гидь?! -
Шекспір словами побивав, батожив…
- Така сучасність, - я поогинавсь.
Не раб їй, ні, а рівний навіть може…
- То все, повір, пиха твоя дурна –
Її позбудься - щастю допоможеш…
О! зустріч уявляється хмільна.
V (V)
О! зустріч уявляється хмільна,
А скільки в ній затаєної туги!
Яка стражданням сплачена ціна
Щоб відродилося кохання вдруге.
Мов паросток пророслого зерна,
Промінчик теплий сонячного круга
Сюди спадає, темінь вимина,
Дарує ласку весняного лугу.
Та не шкодую я ані за чим,
Бо ладен смерті глянути у вічі
Аби лише спочила на плечі
Моїм – твоя голівка, чарівничко!
І нас удень єднали й уночі
Палкі обійми, щастя ув обличчях!
VІ (V)
Палкі обійми, щастя ув обличчях –
Ту першу зустріч згадую чомусь –
Яскравий вечір і морозний січень,
Де жарти все вигукую комусь.
Так відчував – та зустріч історична,
Коли частіше мій забився пульс,
Засяяв місяць нам тоді містично…
Горнув тебе до себе й сам горнувсь.
Мене не відпускала йти додому…
Чому, упертий, в темну ніч погнав,
Скоряючись обов`язку свойому?!
Була ж мені то думка вказівна,
Щоб я собі навіки усвідомив –
На небесах моїх лиш ти одна.
VІІ (V)
На небесах моїх лиш ти одна –
Сонетоліт у ритмі йде аndantе,
Я підіймаюсь, наче космонавт,
Дорогою, прокладеною Данте.
Підйому не лякає крутизна,
Він – плавний, зв`язний, ніби спів бельканто*,
В якім любов палає вогняна,
Немов злітанням сплескують пуанти.
Та полетить і критики картеч
В оці писання із дискусій-стичок –
Чи думаєш - сам кращий за предтеч?!
Розсудить хай, хто вищий поетично –
Вона, що свій стискає правди меч –
Богиня світла, сяєвом велична!
*Бельканто – красивий, зв`язний спів (італ.)
VІІІ (V)
Богиня світла, сяєвом велична –
Тобі усе тепло молінь моїх -
Оцей буття вир калейдоскопічний,
Гірка печаль і мій веселий сміх.
Шир океану, чайка, що кигиче,
Й природа, – ця відрада для усіх…
Благаю, виведи тепер з узбіччя
На шлях, котрим одразу йти не зміг.
Готовий знести щонайтяжчу кару,
Яка лиш в арсеналі пекла є,
Щоб лютих мук розвіялися хмари…
Вдягни мене у чорне, кутюр`є,
Напевне, сподіватися вже марно –
Зажура осені - життя моє.
ІХ (V)
Зажура осені - життя моє,
Коли сивіє зелень жовто-сумом
І дощ потоками нудними ллє,
Але багряну бачимо красу ми.
У цій порі щемливі чари є,
Зіпріле листя – то її парфуми.
Вона обіймами думки снує -
Плодами філософської задуми.
Прив`яла врода накладає грим,
Рум`янцем грає. Ближче позирни-но,
Й оте лице угледиш ти старим.
До вирію летить кохання нині,
Піднявшись з журавлями догори
Як відпливає літо швидкоплинно.
Х (V)
А счастье было так возможно,
Так близко…
О.Пушкін «Евгеній Онєгін».
Як відпливає літо швидкоплинно,
Лишаючи минулому тепло.
Ось пригортаюся до деревини
Щоб серце ще зігрітися могло.
Немов з тобою – у ясну годину…
Й тепер горить від спогадів чоло.
Коли я в них пірнаю самотинно –
Було так близько щастя і втекло.
Чи все могло інакше відбуватись? –
Всього мене задума обів`є…
О ти, моя нестриманосте клята –
Відлупцював би сам себе києм…
Із болем пожинаю цю відплату –
Сумна пора кохання настає.
ХІ (V)
Сумна пора кохання настає –
Не прочитаю вже від тебе й слова.
Цієї гри любовної круп`є
На чорне все поставити готовий.
Стосунки послідовно нам псує
Той, найтемніший з-поміж вас, Богове!
Сонетів одшліфоване кольє
Я людству залишаю, наче спомин.
…Любовне море тишею вляглось
І рветься снів рожева павутина,
Яку розставив тут глумливий хтось…
Знов осінь усміхається бурштинна,
Мов почуття роздмухує, здалось.
Його ж вогонь палає щохвилини.
ХІІ (V)
Трохи не доїси, трохи не доспиш,
То і вірші пишуться…
Павло Тичина
Його ж вогонь палає щохвилини
Безжально сон вихоплює з-під вій,
До столу шпарко кидає з перини,
Спікає полум`ям він спокій мій.
Всього мене стихія та поглине
В душевній хуртовині вогневій.
Кипить казан у голові невпинно –
Готує видива солодких мрій.
Реальний світ немовби не існує,
Нечутно-невідчуваним стає,
Всі сварки й суперечки наші – всує
Ми люблячі і ніжні навзаЄм*
Тепло уяви рани нам лікує –
Ним зігріваю серденько своє.
*НавзаЄм – авторський наголос, як на мене, значно більш поетичніший, ніж словниковий – навзАєм.
ХІІІ (V)
Ним зігріваю серденько своє,
Дедалі більш тривожу я минуле.
Твоє щемливе, лагідне там є
Душевне слово між рядочків чулих.
Ясне проміння радості снує
В моєму серці, що немов заснуло.
Щоб тільки не здригнутися жалем -
Де нас реалії дратують гулом.
Але посварені на мить одну,
Залишили ми стиснуті пружини,
І загасили мудрістю війну…
Лиш чарівливих спогадів жоржини
Епоху прикрашають осяйну
У пречудову та похмуру днину.
ХІV (V)
У пречудову та похмуру днину
Лелію ніжне світло я в собі,
Прокльовується там, немов зернина,
Між берегами радості, журби.
Воно іще малятко безневинне,
Поволі виростає, далебі.
Все тягнеться до сонця, як дитина,
І сяйва, що дароване тобі.
Так хоче темрява його сховати,
Вишукуючи слабкості ознак,
Щоб згодувати багнам темнуватим…
Пітьму підступну місяць протина -
Це почуття велике не здолати –
Люблю тебе, небесная й земна.
V-й Магістрал
Люблю тебе, небесная й земна,
Твою любов до себе знову кличу –
В уяві, наяву, і диво-снах,
Поезії, мов Данте – Беатріче.
О! зустріч уявляється хмільна –
Палкі обійми, щастя ув обличчях…
На небесах моїх - лиш ти одна -
Богиня світла, сяєвом велична.
…Зажура осені - життя моє,
Як відпливає літо швидкоплинно!
Сумна пора кохання настає…
Його ж вогонь палає щохвилини,
Ним зігріваю серденько своє
У пречудову та похмуру днину.
*Попередні вінки корони сонетів "Світло кохання" можна прочитати ось тут:
http://maysterni.com/publication.php?id=130971
http://maysterni.com/publication.php?id=131004
http://maysterni.com/publication.php?id=131046
http://maysterni.com/publication.php?id=131066
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію