IV
Була каплиця на замку
В той день -- всіх сором пік;
Збентеженим був капелан
Й тримався віддалік,
Сором'язливо-мовчазний
Відводив очі вбік.

До полудня нас під замком
Тримали -- потім спіх:
Ключі забрязкали в дверях
Й звели на ноги всіх,
Й по сходах вниз ми побрели
З пекельних нір своїх.

І вийшли ми на божий світ,
Та як хто не старавсь,
Не міг в душі лиш страх таїть --
На лицях він читавсь;
І я не бачив ще, щоб хтось
Так смутком переймавсь.

Хто б з відчаєм таким дививсь --
Ніколи не забуть --
В маленький купол голубий,
Що в'язні небом звуть,
В хмаринки, що безжурно так
І вільно в нім пливуть.

Були й такі, хто до землі
Очима прикипів:
Будь божий суд, помер би й він --
З них кожен розумів;
Той обірвав життя -- вони ж
Зневажили й мерців.

Бо хто грішить і в другий раз,
Вертає в душу біль
Й кидає, змучену, у вир
Кривавих божевіль
І кров'ю кров змиває знов
В ній, зраненій суціль.

Мов клоунів чи мавп юрма
В пістрявому вбранні,
Долали ми за кругом круг
В німій самотині;
За кругом круг долали ми,
Похмурі й мовчазні.

По кругу мовчки ми брели
А в наших головах
Жахливі спомини неслись,
Мов ураган в полях;
Й Жорстокість йшла поперед нас,
Позаду ж крався Страх.

Мов стадо ми, й наглядачі
Скрізь, щоб не розбрелось,
В парадній формі -- в будній день
Вдягли її чогось, --
Та знали ми -- взуття в вапні, --
Що їм робить прийшлось.

Бо де зіяв могили рот
Й жах віяв з глибини, --
Лиш клаптик грязі і піску
Виднівсь біля стіни,
Й на нім негашене вапно,
Як саван для труни.

Цей креп він вибрав собі сам --
Де ж інший було брать? --
В землі тюремній голяка,
Щоб сорому додать,
І в путах, в савані з вапна
Не тліть йому -- палать!

Вогонь цей з'їсть і кості, й плоть:
В цім спільник йому -- час;
Він кості спалює вночі
Й плоть, як ще день не згас;
Жере по черзі кості й плоть,
Й лиш серце -- повсякчас.

Три довгі роки тут траві
І квітам не рости,
Три довгі роки цій землі
Тавро проклять нести,
Ні навіть у небесну вись
Не сміть очей звести.

Вважають: вбивця осквернив
Це місце -- та миліш
І ласка Божа, й Божий гнів:
Цвісти -- й не травам лиш --
Червоній розі -- червоніш,
А білій -- ще біліш.

Червоній розі -- з уст його,
А з серця -- білій буть.
Як прийде час, так само й нас
Дари Христа спасуть:
З усохлих віт буя знов квіт --
Така у них могуть.

Та білих і червоних роз
Не знайдеш у тюрмі;
Лиш цегла, камінь, грязь, асфальт --
Усе, що бачим ми,
Бо квіти світло в душу ллють:
Ми ж тут -- в полоні тьми.

Ні білих, ні червоних роз
Пух пелюсток п'янких
Не ляже на пісок і грязь,
Де хазяйнує гріх,
Щоб нам повідать: Божий Син
Вмер на хресті за всіх.

І хоч глухий тюремний мур
Довкіл нього стоїть,
І дух, що в путах весь, у вись
Небесну не злетиь
І може тільки лиш стенать,
Що в цій геєні спить, --

Та все ж він має спокій тут
Чи скоро віднайде;
Вже в його скит не ступить Стид
І Страх не забреде;
Тут сонця й місяця нема,
Й зір не знайдеш ніде.

Він був повішений, як звір,
І не торкнувся вух
Ні спів, ні похоронний дзвін
Щоб заспокоївсь дух;
У яму кинули його
І звивсь над ним рій мух, --

Бо зовсім роздягли його
Й сміялися над тим,
Що горло спухло і очей
Був блиск уже скляним;
Де мав буть сум, творили глум
Над ним, вже неживим.

В той день для нього капелан
Молитви не знайшов,
Й хреста нема там, на який
Колись Ісус зійшов,
Хоч теж один він з тих, кого
Спасти Христос прийшов.

Того, що суджено в житті,
Він досягнув усе ж;
І хай не рідні -- та чужі
Його оплачуть все ж:
Такі ж вигнанці, як і він,
І чий відчай -- без меж.