Закінчувався розвід караулу. Як його начальник я отримав пароль від чергового по управлінню, віддав йому честь і скомандував взводу, що заступав на чергування, зробити почесне коло плацом під музику духового оркестру і рушити на свої пости.
Все було як завжди: спочатку міняли караульних на технічному складі, складах зброї, аеродромі, потім на овочевих, у військовій прокуратурі тощо. Гауптвахта працювала автономно – закидуємо туди хлопців – і забираємо через півдоби, бо мотатися через усе місто щодві години украй виснажливо. Пост біля прапора дивізії міняли в останню чергу. У вільну хвилинку заскочив до чергового по роті дізнатися чи всі сплять у приміщенні, а не швендяють у самоволці. Командир взоду був у відпустці, тож як його заступник мусів дивитися за всім самотужки.
Щойно приліг у караулці - виклик до чергового.
- Товаришу сержанте! Піднімайте усіх солдатів на ноги, видати зброю і патрони. На все – 20 хвилин. Пости не міняти до ранку. У місті ЧП. Всіх вільних від чергування берете з собою , переходите міст і окопуєтеся півколом. Ніхто не повинен проскочити на ту сторону. Якщо не будуть здаватися – стріляти на ураження.
Сталося непередбачуване: зеки-вбивці у міській тюрмі взяли в заручники його охоронців, захопили зброю і вирвалися на волю. 35 озвірілих від крові та адреналіну здорових зарізяк рвонули у місто. На ноги підняли міліцію та військових.
Злочинці по дорозі пограбували магазин, обпилися горілкою, розстріляли пост міліції. І сунули впевнено до мосту. Якби їм вдалося його перейти – їх би уже навряд чи хто знайшов. Столітні ліси на тому березі не знали толком навіть місцеві, оскільки щовесни діброву затоплювала повінь і міняла ландшафт до невпізнання.
У взводі в основному була молодь останнього призову. Дехто служив тільки два-три місяці, тому не стріляв ще ні разу, окрім як на полігоні.
-Іване,- тихо сказав єфрейтору Лукашу,- бери шістьох молодих і веди їх углиб лісу, подалі від гріха. Окопуйся ліворуч аби не потрапили у разі чого під перехресний вогонь. І лежіть тихо як миші. Без геройства. Не підпускайте близько чого б це не коштувало.
- Гаразд, мовив Лукаш. Патронів може бути мало. Три ріжки на кожну людину – це несерйозно. –То бережи патрони,- відказав йому.
Я взяв шістьох своїх хлопчаків поклав праворуч від Лукаша, а сам пішов до води з біноклем. Дивився на нічні ліхтарі на тому березі і більше нічого не бачив. Не було у нас тоді ще нічної оптики.
З’явилося гостре відчуття небезпеки. На голові наїжачилося волосся. Автоматні черги на тому березі били вуха навідліг.
Я прожогом кинувся назад і заліг у нашвидкоруч викопаній калабані. Єфрейтор Карякін нервово стискував ложе свого АК.
Озирнувся і пополотнів: світилося кілька вогників – то солдати палили цигарки.
- Загасіть сигарети! – заволав я на весь ліс. Негайно!
Мить – і ліс знову став темним.
Бій почався раптово. Вбивці таки встигли перебратися на цю сторону, але одразу потрапили під шквальний вогонь.
«Боже», - думав я, – «за хвилину ні в кого не залишиться патронів!»
Дика стрілянина змішалася з криками поранених. А потім полетіли гранати. Де і як бандити їх роздобули - одному Богові відомо.
Я стріляв на звук, орієнтуючись на полум’я вогнегасників. Темінь була страшною.
Мої солдати помирали. Один за одним. Я стріляв, стріляв і стріляв одиночними допоки не закінчилися набої , а потім одстібнув штик-ніж і кинувся в бій.
Спочатку мені прострелили руку, потім лютий біль проштрикнув голову і я провалися у безвість.
Ранок зустрів оглушливим солов’їним щебетом. Я лежав на землі горілиць і дивився у чисте і сонячне небо. Важко сів, огледівся. Довкола бігали санітари та військові. Мою голову хтось забинтував, рука і нога теж були міцно перев’язані. А довкола…
Моїх солдатів – мертвих і тяжко поранених - по одному, на ношах переносили на той бік річки і вантажили у машину. А бандитів поклали в один ряд і начальник в’язниці робив упізнання. Таке саме упізнання я буду робити через кілька годин.
Сьогодні, стільки років по тих подіях, я не можу згадати ні імен тих солдатів, з якими разом служив так недовго, ні прізвищ. А от обличчя забути не можу і досі.
І коли чую невтішні звістки зі Сходу – пропускаю кожну трагічну подію через призму того давнього страшного нічного бою, в якому загинули майже всі мої солдати.
10.01.2019р.