
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.03.25
07:41
Пошматували мій вечірній спокій
твої зелені очі навісні,
підмішуючи жаль у сум глибокий,
коли і так нерадісно мені…
Але згасає ефемерна драма,
на милість перетворюється гнів…
Вечірнє місто прямо під ногами
твої зелені очі навісні,
підмішуючи жаль у сум глибокий,
коли і так нерадісно мені…
Але згасає ефемерна драма,
на милість перетворюється гнів…
Вечірнє місто прямо під ногами
2023.03.25
06:37
Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
2023.03.25
01:52
Боролися за денацифікацію, напоролися на дерусифікацію.
Лояльність до зла несумісна з добром.
Великодержавні інтереси загальнолюдських цінностей не сприймають.
Справжій рашист справжнім людям не товариш.
Рашисти запечатали тему «братских наро
2023.03.25
00:28
Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
(Чи вона привиділася в сні?)
Ця любов дана мені на щастя,
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
(Чи вона привиділася в сні?)
Ця любов дана мені на щастя,
2023.03.24
22:48
На вулиці у напрямі Дунаю
мене якась die Frau зупиняє:
– Sage Sie bitte, wie es diese heien? –
І я місцевою відповідаю:
– Madame, diese eine Strase
war immer hatte Name Keisergase,
по-українськи означає – царська,
даруйте, не умію по-кацапськи.
мене якась die Frau зупиняє:
– Sage Sie bitte, wie es diese heien? –
І я місцевою відповідаю:
– Madame, diese eine Strase
war immer hatte Name Keisergase,
по-українськи означає – царська,
даруйте, не умію по-кацапськи.
2023.03.24
22:11
Подаруй мені слово –
не пісню, не вірш, ні весну
в солов’їних гаях що розлилася
квітом акацій,
ні небесну безмежну ранкову
блакить осяйну,
ні осіннього міста принадних
чудних декорацій.
не пісню, не вірш, ні весну
в солов’їних гаях що розлилася
квітом акацій,
ні небесну безмежну ранкову
блакить осяйну,
ні осіннього міста принадних
чудних декорацій.
2023.03.24
20:28
Цілувала мене в щічку — донечку вітала,
Ніжно-ніжно, наче небо, вуста притуляла.
Умостився поцілунок — уподобав личко,
І тепер маю на щічці любові криничку.
Де б не була, що б не сталось ти завжди зі мною,
Змию серця біль і журу тією водою,
А я
Ніжно-ніжно, наче небо, вуста притуляла.
Умостився поцілунок — уподобав личко,
І тепер маю на щічці любові криничку.
Де б не була, що б не сталось ти завжди зі мною,
Змию серця біль і журу тією водою,
А я
2023.03.24
19:44
Діти учать на уроці
Фауну і флору.
Враз чомусь один із хлопців
Руку тягне вгору:
- Я спитать хотів, до речі, -
Хитро зуби шкірить.
- Ми до кого ближчі врешті,
Фауну і флору.
Враз чомусь один із хлопців
Руку тягне вгору:
- Я спитать хотів, до речі, -
Хитро зуби шкірить.
- Ми до кого ближчі врешті,
2023.03.24
15:16
…Дні зникають набожні безслідно
У жалобі скривджених доріг.
Наздогнати мусиш вірогідно
Тих, кого безбожно не зберіг…
Острівець намитий вкаже звідки
І куди й за ким… І не спіши…
Те, що ти почуєш від сопілки…
Буде час, бажання - опиши
У жалобі скривджених доріг.
Наздогнати мусиш вірогідно
Тих, кого безбожно не зберіг…
Острівець намитий вкаже звідки
І куди й за ким… І не спіши…
Те, що ти почуєш від сопілки…
Буде час, бажання - опиши
2023.03.24
12:21
Дай, Боже, щоб не він! Хай ліпше я…
Я вже пожив, а він на середині.
Я вже один, а в нього є сім’я,
хай будуть діти, внуки, далі сині…
Хай, Боже, краще я! Бери мене,
якщо без цього вже не обійтися…
Нехай ця доля сина омине,
Я вже пожив, а він на середині.
Я вже один, а в нього є сім’я,
хай будуть діти, внуки, далі сині…
Хай, Боже, краще я! Бери мене,
якщо без цього вже не обійтися…
Нехай ця доля сина омине,
2023.03.24
10:25
Кожний з молодих сокіл уже навчився чомусь у бойовому мистецтві. Кожний уже досяг чогось у військовій справі. Хоча це може й здаватися малим і навіть незначним у порівнянні з тим, що сокола чекає в майбутньому. Але молодий сокіл уже досяг якогось щабля вд
2023.03.24
09:05
Мажорна нота утопилася в калюжі,
коли забрали барабан сусіди дужі.
***
Дізнався Lexus, що таке фіаско –
це траса на Кропівницький
плюс відсутність КАСКО.
коли забрали барабан сусіди дужі.
***
Дізнався Lexus, що таке фіаско –
це траса на Кропівницький
плюс відсутність КАСКО.
2023.03.24
08:28
Люблю прокинутися рано
І споглядати дня красу, -
Спиває з келихів тюльпанів
Спросоння сонечко росу.
Радіє співом півень світлу
Так, що видовжує тільце,
А вітер запахом привітним
Грайливо дмухає в лице.
І споглядати дня красу, -
Спиває з келихів тюльпанів
Спросоння сонечко росу.
Радіє співом півень світлу
Так, що видовжує тільце,
А вітер запахом привітним
Грайливо дмухає в лице.
2023.03.24
06:00
Кошлатий дощ, а він таки кошлатий.
Таких дощів ніколи не стрічав.
Шибки вмиває пристарілій хаті,
дзвенить серед торік пожухлих трав.
Од зимосну пробуджує природу,
висотує снігів осілий бруд.
І перший грім йому у нагороду
грімницею висвічує салют.
Таких дощів ніколи не стрічав.
Шибки вмиває пристарілій хаті,
дзвенить серед торік пожухлих трав.
Од зимосну пробуджує природу,
висотує снігів осілий бруд.
І перший грім йому у нагороду
грімницею висвічує салют.
2023.03.23
23:41
Здається, все оце колись було:
Той самий стіл і розчерк на папері,
Той самий кут для відступу у двері,
Ті самі сни, як запітніле скло.
І він спитав: за віщо ти ідеш?
Боги за сон не доведуть провини.
Як хочеш, – розмочи шматочок глини,
Той самий стіл і розчерк на папері,
Той самий кут для відступу у двері,
Ті самі сни, як запітніле скло.
І він спитав: за віщо ти ідеш?
Боги за сон не доведуть провини.
Як хочеш, – розмочи шматочок глини,
2023.03.23
22:21
Небо над містом таке присоромлене!
Очі ховає за віями з променів.
Сонце, як маківка, в синяву встромлене.
Сонце мальоване квітою в комині.
Пензлі посадок на обрії кинуті –
Вітром розтріпані, кольору лишені,
Голі, стидом перед сонцем обвинуті
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Очі ховає за віями з променів.
Сонце, як маківка, в синяву встромлене.
Сонце мальоване квітою в комині.
Пензлі посадок на обрії кинуті –
Вітром розтріпані, кольору лишені,
Голі, стидом перед сонцем обвинуті
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2023.03.09
2023.03.01
2023.02.18
2023.02.06
2023.01.04
2023.01.03
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Оксана
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Оксана
Якби мені сказали, що оте мале, миршаве мавпеня з лапатими вухами зацапає найвродливішу красуню на Борщагівці – ніколи б не повірив! Ну як може горбатий від постійної сидні очкарик, який окрім формул у підручниках та каракуль у своїх зошитах нічого не бачить, оцінити по достоїнству усе те, чим наділила матінка-природа найкращу половину людства? Та ніяк! Дівчина, від погляду якої в усіх парубків підгиналися коліна, стала надбанням молодшого наукового співробітника одного з числених НДІ столиці.
Кохав її і я. Але безнадійно. Навіть погляду не піднімав у її присутності, коли вона була поруч. Не зверне така благородна дама своєї уваги на маловідомого у дуже вузьких колах поетичної богеми Святошинського району вже лисуватого митця.
Чистокровні породисті скакуни заворожують своєю граційністю та бездоганними лініями тіла. І ця жінка теж була таким довершеним витвором мистецтва. Чи хотілося мені її помацати? Авжеж. І пригорнутися, і поцілуватися, ну і так далі. Але мрії, мрії… удома на мене очікували підручник з українського літературного слововживання, орфографічний словник складних слів та довідник з правопису.
Повість забирала увесь вільний час. Приходив з роботи і, наспіх щось вкинувши до рота, сідав писати. Сюжетна лінія обростала подробицями, з’являлися нові персонажі, яким потрібно було вділити хоча б півсторінки і поступово твір перетворювався на страхіття. Втрачалася легкість, логіка подій, акценти. Я топтався як гіпопотам у болоті: одну ногу витягну - засмоктує іншу.
Довелося різати по-живому, вилущуючи із тексту другорядні події та персонажі, а разом із ними вже непотрібні монологи та діалоги. Не вистачало досвіду та універсалізму, без якого праця перетворювалася зі звичайного творчого процесу на літературний подвиг. Ось іще один сюжет вдалося випрозорити, ще одна подія заблищала природними кольорами. Отже, сидів недарма.
Слова потроху низалися у довгі вервечки, час показував о-пів на восьму, а мій літгерой плювався з високої деревини на інших персонажів. Аж тут пролунав дзвінок у дверях. Мене грубо висмикнули із примарного книжного світу в реальність.
Чимчикую до входу, роздумуючи хто ж це міг бути? Може сусід прийшов за викруткою чи свідки Єгови?
Відчиняю і бачу на порозі Оксану. Так, ту саму Оксану, в яку безнадійно закоханий ще зі шкільної лави.
- Здрастуй, Олександре. Можна у гості? – запитала красуня і засмучено посміхнулася.
- Ну, звичайно! Проходь. Будем зараз чай пити,- відповів я і заметушився біля несподіваної гості. – Ось капці вдягай. Вибачай, що вони трохи завеликі, але інших немає. Зате теплі, я їх своїми п’ятами добряче нагрів,- незграбно жартував я, і гарячково міркував як зробити Оксанин візит приємним та цікавим. "Може на гітарі побринькати? Чи віршів почитати власних? Про кохання у мене багато є, один другого кращі. Але там стільки потужної еротики, що й цеглина почервоніє. Мабуть не варто, а то ще подумає, що я трохи того. Нє, краще буду чай пити та слухати"- вирішив я і повів гостя у свою печеру.
- Бачу, у тебе мало що змінилося з часу останнього мого візиту,- мовила Оксана, обвівши поглядом холостяцьке помешкання. – Он і слоник фаянсовий з відбитим хоботом зберігся, і чашка, яку ми усім класом купили тобі на день народження у восьмому класі. Пам’ятаєш?
- Памятаю, ти тоді в блакитній сукні була із золотистим пояском, каштанове волосся було підстрижене під каре та пахтіла арабськими парфумами.
Оксана здивовано підняла очі:
- Як таке можна пам’ятати?
- Та дуже просто – ти мене тоді уперше поцілувала, ось сюди,- тицьнув я пальцем у свою ліву щоку.
Вона приязно посміхнулася і ніжно обійнявши мою голову руками кріпко поцілувала ще раз.
- Ще один поцілунок аж через 15 років?- питаю у красуні.
- Хіба не подобається?
- Подобається. А можна ще?
Оксана залилася таким щебетливим сміхом, що і я почав скалозубити.
Сіли до столу. Чайок у мене простяцький: глід, мед, акація, калина, м’ята і липа. Ніяких вишуканих сортів зібраного руками непорочних дівиць на Цейлоні листя. Не пояснювати ж дівчині, що лікар заборонив уживати ту химерію та каву, бо маю проблеми із камінцями в нирках. Та й на смак розмочена заморська деревна стружка не йде ні в яке порівняння з божественним напоєм, який піднімає навіть мертвих.
Довго ми балакали, згадували наш клас, кепкували зі своїх колишніх дитячих пустощів, розповідали про нинішню долю однокласників.
Такої приязні до людини я не відчував давно. І поволі ми почали розповідали одне одному подробиці власного життя. Спочатку скупо, потім під шквалом запитань розкрилися повнісю.
Нащо? Нащо нерідній людині я зізнався про трагічну втрату дружини та дитини? Чи потрібно їй було знати, що той вилупок, який збив зоп’яну мою сім’ю, на волі? Чи цікаві їй були мої скромні літературні досягнення, чи цікавила моя теперішня робота?
Як не дивно, але цікавила! А мені було цікаво слухати її. Оксана тримала магазин флористики на Куренівці, любила свою справу. А чоловік займався теоретичною фізикою. Перед її візитом до мене повернувся з лекції в залі засідань Вченої ради НТУУ «КПІ» завідувача кафедри математики Оксфордського університету, відомого вченого, професора, члена Лондонського Королівського товариства, Нобелівського лауреата, почесного професора багатьох університетів і академій сера Роджера Пенроуза на тему «Seeing Signals From Before the Big Bang».
Ех, і мені хотілося там побувати. Мене захоплювала квантова механіка та теорія гравітації. Довгий час і я копирсався у нутрощах новітніх теоретичних викладок на кшталт теорії струн. Але тут як в поезії: або ти віддаєшся цій справі на всі сто і стаєш Майстром, або будеш бовтатися як пір’їна в ополонці, якщо віршуватимеш вряди годи. Але полювання за хлібом насущним відбирало левову частку часу та пригнічувало інтелект. Тож теоретичну фізику довелося закинути.
А Оксана розповідала і розповідала – про нових постачальників квітів, про ще одну крамницю на Сирці, про велике замовлення похоронного агентства та плани поїхати улітку до Мілана на виставку флористики. А потім…
Взаємне бажання інтимної близькості накрило, мов цунамі і
ми віддалися одне одному беззастережно, щиро, гаряче. Це не було коханням чоловіка та жінки, які прожили разом 15 років, це було коханням двох молодих і здорових звіряток в яких розум тимчасово відключився. Від запаху жінки, яку я любив, паморочилося в голові. Вона відчувала те ж саме. Ми кохалися і кохалися, а після невеликих пауз все починалося спочатку. Коли зійшло сонце ми були ще разом.
Чи є межа фізичним можливостям людини? Є. Але людина сама не знає на що здатна, якщо не потрапить в екстремальні обставини. Це був саме такий випадок. Збіг обставин та бажання можуть зробити з далеких одне одному людей ідеальних коханців. Чи відчував я сором що наставляю роги її чоловікові? Звичайно ж ні! Мені та його дружині було хороше. Хай її чоловік займається теоретичною фізикою, якщо у нього немає часу на власну дружину.
Це безумство продовжувалося місяців зо три. Майже щодня ми знаходили час аби впасти в обійми одне одного. А потім я побачив опуклий животик і здогадався, що Оксана вагітна.
- А чоловік знає? – запитав я.
- Ще ні. Він узагалі дітей не хоче. Останній раз торкався мене ще весною.
- Як так? – ошелешено питаю Оксану.
- Він імпотент. Усяке перепробували. Просила – давай візьмемо дитину з дитбудинку. Навідріз відмовився. А мені вже тридцять п’ять. Коли я останнього разу сказала, що ні його , ні мене улюблена праця ніколи не зробить щасливими, то махнув рукою і бовкнув «Роби що хочеш». Байдуже йому. А я жінка.
- Так ти тому до мене прийшла, аби з’явилася дитинка? – запитав я і прикусив губу.
Оксана мовчала, губи тремтіли, ось-ось розплачеться.
Пригорнув її до себе, погладив. Мовчав і думав: «Дає комусь Бог з десяток діточок, ростуть без любові, страждають від нестатків, батьки алкоголіки чи наркомани. А інші жінки мучаються від безсилля зачати хоча б одну дитину. І де тут справедливість?»
- А чому ж ти не кинула його? Невже є щось таке, чого я не знаю?
- Звикла я до нього, люблю. Хороша він людина.
«Любить, - подумав я,- а щастя немає…»
Перед пологами Оксана запросила мене до себе і познайомила з чоловіком. Чи здогадувався він - хто справжній батько дитини, яка ворушилася в Оксаниному животі? Мабуть, так. Але ні в поведінці, ні на словах жодного разу не побачив жодного натяку на невдоволення.
Коли з офіційною частиною знайомства було закінчено, то перейшли до основного:
- Дружина хоче,- мовив Остап, - аби ви стали хрещеним батьком. Я не заперечую. То як – даєте свою згоду?
- Даю,- одказую, а про себе думаю: «Як не склалося стати рідним, то хоч хрещеним буду»
- Ну й добре. Хрещеною буде моя двоюрідна сестра. Сьогодні не приїхала, прийде прямо на хрестини.
- Так, може, не варто одразу після пологів хрестити? Як мінімум місяців зо три почекайте. А краще рік.
- Ну, це не вам вирішувати. Але за пораду дякуємо,- одказав чоловік і запросив до вечері.
Хрестили у Володимирському соборі. Запах ладану та горілих свічок був таким густим, що його можна було різати. В цьому храмі мої батьки ще за Брєжнєва хрестили і мене. Коли з купіллю було покінчено, молитви прочитано, а дитинку витерто насухо та гарно загорнуто у пелюшки ми вийшли із собору і повернули на вулицю Івана Франка, щоб вийти на Володимирську. Там стояла Оксанина «Шкода». Батьки дитинку передали мені. Пройшли австрійське посольство, Оксана з чоловіком ступили на нерегульований перехід, а я йшов позаду з хрещеною.
Удар машиною буквально змів подружжя з дороги. Я бачив як високо у небо злетіли обидві людини і пролетівши з десяток метрів зі страшною силою впали на бруківку. По інерції «Мерседес» переїхав через ще живих людей і помчав у сторону цирку.
Дитину я забрав із собою. Після похорон в мою домівку завітала Оксанина мама. Сухо привіталася, довго сиділа мовчки, розглядаючи квартиру. І втомлено сказала:
- Я знаю, що це ваша донька. Оксана все розповіла. Але ж і я їй рідна людина. То, може, виховуватимемо разом? Ви не проти?
А я дивився на сплячу дитину, і думав лише одне – аби жінка хутчіше зоставила мене одного.
31.0,1.2019р.
Кохав її і я. Але безнадійно. Навіть погляду не піднімав у її присутності, коли вона була поруч. Не зверне така благородна дама своєї уваги на маловідомого у дуже вузьких колах поетичної богеми Святошинського району вже лисуватого митця.
Чистокровні породисті скакуни заворожують своєю граційністю та бездоганними лініями тіла. І ця жінка теж була таким довершеним витвором мистецтва. Чи хотілося мені її помацати? Авжеж. І пригорнутися, і поцілуватися, ну і так далі. Але мрії, мрії… удома на мене очікували підручник з українського літературного слововживання, орфографічний словник складних слів та довідник з правопису.
Повість забирала увесь вільний час. Приходив з роботи і, наспіх щось вкинувши до рота, сідав писати. Сюжетна лінія обростала подробицями, з’являлися нові персонажі, яким потрібно було вділити хоча б півсторінки і поступово твір перетворювався на страхіття. Втрачалася легкість, логіка подій, акценти. Я топтався як гіпопотам у болоті: одну ногу витягну - засмоктує іншу.
Довелося різати по-живому, вилущуючи із тексту другорядні події та персонажі, а разом із ними вже непотрібні монологи та діалоги. Не вистачало досвіду та універсалізму, без якого праця перетворювалася зі звичайного творчого процесу на літературний подвиг. Ось іще один сюжет вдалося випрозорити, ще одна подія заблищала природними кольорами. Отже, сидів недарма.
Слова потроху низалися у довгі вервечки, час показував о-пів на восьму, а мій літгерой плювався з високої деревини на інших персонажів. Аж тут пролунав дзвінок у дверях. Мене грубо висмикнули із примарного книжного світу в реальність.
Чимчикую до входу, роздумуючи хто ж це міг бути? Може сусід прийшов за викруткою чи свідки Єгови?
Відчиняю і бачу на порозі Оксану. Так, ту саму Оксану, в яку безнадійно закоханий ще зі шкільної лави.
- Здрастуй, Олександре. Можна у гості? – запитала красуня і засмучено посміхнулася.
- Ну, звичайно! Проходь. Будем зараз чай пити,- відповів я і заметушився біля несподіваної гості. – Ось капці вдягай. Вибачай, що вони трохи завеликі, але інших немає. Зате теплі, я їх своїми п’ятами добряче нагрів,- незграбно жартував я, і гарячково міркував як зробити Оксанин візит приємним та цікавим. "Може на гітарі побринькати? Чи віршів почитати власних? Про кохання у мене багато є, один другого кращі. Але там стільки потужної еротики, що й цеглина почервоніє. Мабуть не варто, а то ще подумає, що я трохи того. Нє, краще буду чай пити та слухати"- вирішив я і повів гостя у свою печеру.
- Бачу, у тебе мало що змінилося з часу останнього мого візиту,- мовила Оксана, обвівши поглядом холостяцьке помешкання. – Он і слоник фаянсовий з відбитим хоботом зберігся, і чашка, яку ми усім класом купили тобі на день народження у восьмому класі. Пам’ятаєш?
- Памятаю, ти тоді в блакитній сукні була із золотистим пояском, каштанове волосся було підстрижене під каре та пахтіла арабськими парфумами.
Оксана здивовано підняла очі:
- Як таке можна пам’ятати?
- Та дуже просто – ти мене тоді уперше поцілувала, ось сюди,- тицьнув я пальцем у свою ліву щоку.
Вона приязно посміхнулася і ніжно обійнявши мою голову руками кріпко поцілувала ще раз.
- Ще один поцілунок аж через 15 років?- питаю у красуні.
- Хіба не подобається?
- Подобається. А можна ще?
Оксана залилася таким щебетливим сміхом, що і я почав скалозубити.
Сіли до столу. Чайок у мене простяцький: глід, мед, акація, калина, м’ята і липа. Ніяких вишуканих сортів зібраного руками непорочних дівиць на Цейлоні листя. Не пояснювати ж дівчині, що лікар заборонив уживати ту химерію та каву, бо маю проблеми із камінцями в нирках. Та й на смак розмочена заморська деревна стружка не йде ні в яке порівняння з божественним напоєм, який піднімає навіть мертвих.
Довго ми балакали, згадували наш клас, кепкували зі своїх колишніх дитячих пустощів, розповідали про нинішню долю однокласників.
Такої приязні до людини я не відчував давно. І поволі ми почали розповідали одне одному подробиці власного життя. Спочатку скупо, потім під шквалом запитань розкрилися повнісю.
Нащо? Нащо нерідній людині я зізнався про трагічну втрату дружини та дитини? Чи потрібно їй було знати, що той вилупок, який збив зоп’яну мою сім’ю, на волі? Чи цікаві їй були мої скромні літературні досягнення, чи цікавила моя теперішня робота?
Як не дивно, але цікавила! А мені було цікаво слухати її. Оксана тримала магазин флористики на Куренівці, любила свою справу. А чоловік займався теоретичною фізикою. Перед її візитом до мене повернувся з лекції в залі засідань Вченої ради НТУУ «КПІ» завідувача кафедри математики Оксфордського університету, відомого вченого, професора, члена Лондонського Королівського товариства, Нобелівського лауреата, почесного професора багатьох університетів і академій сера Роджера Пенроуза на тему «Seeing Signals From Before the Big Bang».
Ех, і мені хотілося там побувати. Мене захоплювала квантова механіка та теорія гравітації. Довгий час і я копирсався у нутрощах новітніх теоретичних викладок на кшталт теорії струн. Але тут як в поезії: або ти віддаєшся цій справі на всі сто і стаєш Майстром, або будеш бовтатися як пір’їна в ополонці, якщо віршуватимеш вряди годи. Але полювання за хлібом насущним відбирало левову частку часу та пригнічувало інтелект. Тож теоретичну фізику довелося закинути.
А Оксана розповідала і розповідала – про нових постачальників квітів, про ще одну крамницю на Сирці, про велике замовлення похоронного агентства та плани поїхати улітку до Мілана на виставку флористики. А потім…
Взаємне бажання інтимної близькості накрило, мов цунамі і
ми віддалися одне одному беззастережно, щиро, гаряче. Це не було коханням чоловіка та жінки, які прожили разом 15 років, це було коханням двох молодих і здорових звіряток в яких розум тимчасово відключився. Від запаху жінки, яку я любив, паморочилося в голові. Вона відчувала те ж саме. Ми кохалися і кохалися, а після невеликих пауз все починалося спочатку. Коли зійшло сонце ми були ще разом.
Чи є межа фізичним можливостям людини? Є. Але людина сама не знає на що здатна, якщо не потрапить в екстремальні обставини. Це був саме такий випадок. Збіг обставин та бажання можуть зробити з далеких одне одному людей ідеальних коханців. Чи відчував я сором що наставляю роги її чоловікові? Звичайно ж ні! Мені та його дружині було хороше. Хай її чоловік займається теоретичною фізикою, якщо у нього немає часу на власну дружину.
Це безумство продовжувалося місяців зо три. Майже щодня ми знаходили час аби впасти в обійми одне одного. А потім я побачив опуклий животик і здогадався, що Оксана вагітна.
- А чоловік знає? – запитав я.
- Ще ні. Він узагалі дітей не хоче. Останній раз торкався мене ще весною.
- Як так? – ошелешено питаю Оксану.
- Він імпотент. Усяке перепробували. Просила – давай візьмемо дитину з дитбудинку. Навідріз відмовився. А мені вже тридцять п’ять. Коли я останнього разу сказала, що ні його , ні мене улюблена праця ніколи не зробить щасливими, то махнув рукою і бовкнув «Роби що хочеш». Байдуже йому. А я жінка.
- Так ти тому до мене прийшла, аби з’явилася дитинка? – запитав я і прикусив губу.
Оксана мовчала, губи тремтіли, ось-ось розплачеться.
Пригорнув її до себе, погладив. Мовчав і думав: «Дає комусь Бог з десяток діточок, ростуть без любові, страждають від нестатків, батьки алкоголіки чи наркомани. А інші жінки мучаються від безсилля зачати хоча б одну дитину. І де тут справедливість?»
- А чому ж ти не кинула його? Невже є щось таке, чого я не знаю?
- Звикла я до нього, люблю. Хороша він людина.
«Любить, - подумав я,- а щастя немає…»
Перед пологами Оксана запросила мене до себе і познайомила з чоловіком. Чи здогадувався він - хто справжній батько дитини, яка ворушилася в Оксаниному животі? Мабуть, так. Але ні в поведінці, ні на словах жодного разу не побачив жодного натяку на невдоволення.
Коли з офіційною частиною знайомства було закінчено, то перейшли до основного:
- Дружина хоче,- мовив Остап, - аби ви стали хрещеним батьком. Я не заперечую. То як – даєте свою згоду?
- Даю,- одказую, а про себе думаю: «Як не склалося стати рідним, то хоч хрещеним буду»
- Ну й добре. Хрещеною буде моя двоюрідна сестра. Сьогодні не приїхала, прийде прямо на хрестини.
- Так, може, не варто одразу після пологів хрестити? Як мінімум місяців зо три почекайте. А краще рік.
- Ну, це не вам вирішувати. Але за пораду дякуємо,- одказав чоловік і запросив до вечері.
Хрестили у Володимирському соборі. Запах ладану та горілих свічок був таким густим, що його можна було різати. В цьому храмі мої батьки ще за Брєжнєва хрестили і мене. Коли з купіллю було покінчено, молитви прочитано, а дитинку витерто насухо та гарно загорнуто у пелюшки ми вийшли із собору і повернули на вулицю Івана Франка, щоб вийти на Володимирську. Там стояла Оксанина «Шкода». Батьки дитинку передали мені. Пройшли австрійське посольство, Оксана з чоловіком ступили на нерегульований перехід, а я йшов позаду з хрещеною.
Удар машиною буквально змів подружжя з дороги. Я бачив як високо у небо злетіли обидві людини і пролетівши з десяток метрів зі страшною силою впали на бруківку. По інерції «Мерседес» переїхав через ще живих людей і помчав у сторону цирку.
Дитину я забрав із собою. Після похорон в мою домівку завітала Оксанина мама. Сухо привіталася, довго сиділа мовчки, розглядаючи квартиру. І втомлено сказала:
- Я знаю, що це ваша донька. Оксана все розповіла. Але ж і я їй рідна людина. То, може, виховуватимемо разом? Ви не проти?
А я дивився на сплячу дитину, і думав лише одне – аби жінка хутчіше зоставила мене одного.
31.0,1.2019р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію