З тим, що роботи в селі - "звідси і до осені", а взимку теж вистачить, - не погодитися складно. Як і з тим, що тяжка робота думок не перебиває і веселішими їх не робить, а от здоров'я відбирає - особливо якщо воно змалечку було не дуже міцним. Батько і в свої 70 з гаком ще потихеньку длубався на городі, а я вже років десять за лопату і сапку навіть не беруся. Вічно через силу робила, бо треба, бо більше нема кому - і в один прекрасний день організм сказав: всьо, приїхали, більше не можу і не буду... То добре, що в місті, хай і в приватному будинку, якось можна викрутитися і без городу - а якби в селі лишилася, давно б уже на цвинтарі лежала.
А найобразливіше те, що коло землі працювати я люблю понад усе. Двір весь у квітах - але ж і коло них порпатися треба...

Дякую )) Не перехвалюйте )) Втім, я все одно не зазнАюся.
Знаєте, от стосовно дару такі дивні думки приходять... Поки писалося тяжко, з викручуванням мізків і майже з фізичним болем, можна було собі воображати, що і моя (хай невеличка) заслуга у створенні всього цього є. А зараз, коли просто спокійно записую те, що надумалося раптом прийти - зовсім печально. Виходить, що ми якісь... не можу знайти точного відповідника до російського "бесполезные" - а саме це слово найкраще тут підходить. Бо тіло нам дали, душу дали, хист сякий-такий - теж дарований... А що ж тоді ми самі можемо?

Та вже як умію, так і мовчу ))
А в нас сьогодні пелюсткова завірюха була - з черешні цвіт осипався на дах, а потім вітер як зірвався... Краса ))