Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.07
13:57
Коли, змінивши темний фон,
В яру синіє звабно ранок, -
Стрекоче сойка в унісон
Веселим наспівам веснянок.
Де тче павук сріблясту нить,
Сховавши працю від загалу, -
Шугають протяги щомить
Поміж цвітіннями конвалій.
В яру синіє звабно ранок, -
Стрекоче сойка в унісон
Веселим наспівам веснянок.
Де тче павук сріблясту нить,
Сховавши працю від загалу, -
Шугають протяги щомить
Поміж цвітіннями конвалій.
2026.03.07
10:12
Вуж, який поселився в обійсті,
Як чаклунський неназваний дух,
Що гуляє в розтерзанім місті
У симфоніях злих завірюх.
Вуж крадеться, як пізнє прозріння,
Ніби правда забута, жорстка.
І постане, як ніжне творіння,
Як чаклунський неназваний дух,
Що гуляє в розтерзанім місті
У симфоніях злих завірюх.
Вуж крадеться, як пізнє прозріння,
Ніби правда забута, жорстка.
І постане, як ніжне творіння,
2026.03.07
00:36
Народний голос і народна пісня
У душу проникає до глибин,
Твоє предивним щемом серце тисне,
Мов коси розвіває у верби.
І млоїть так у грудях, тихо млоїть,
І скотиться сльоза несамохіть,
І навіть загрубілий в битвах воїн
У душу проникає до глибин,
Твоє предивним щемом серце тисне,
Мов коси розвіває у верби.
І млоїть так у грудях, тихо млоїть,
І скотиться сльоза несамохіть,
І навіть загрубілий в битвах воїн
2026.03.06
21:15
Світлини в підгаєцькому підземеллі
Фірма
З комірки з переляку через лаз
гайнули так, що заблукали враз.
Фірма
З комірки з переляку через лаз
гайнули так, що заблукали враз.
2026.03.06
18:18
Нарешті я збагнув,
хоч це так очевидно -
Нема мені без тебе
наснаги до життя.
За нетривалий час
ти стала мені рідною -
В минуле,
де відсутня ти,
хоч це так очевидно -
Нема мені без тебе
наснаги до життя.
За нетривалий час
ти стала мені рідною -
В минуле,
де відсутня ти,
2026.03.06
17:20
На подвір’ї кляштору містики
Завесніло, наче то переддень,
Коли брили й цеглини
Стають жовтими квітами.
Вчитель, що пізнав виноград,
Що прийшов з глинища снів,
Сказав-напророчив, що вода на столі
Перетвориться в шкаралущу Істини,
Завесніло, наче то переддень,
Коли брили й цеглини
Стають жовтими квітами.
Вчитель, що пізнав виноград,
Що прийшов з глинища снів,
Сказав-напророчив, що вода на столі
Перетвориться в шкаралущу Істини,
2026.03.06
16:15
Зле дівча, повне вроди
Порятунок людського роду
Личко горде
Вільне дівча, лихе дівча
Не батьків твоїх оце дитинча бо
Хай, дівча, гайда кричати
Порятунок людського роду
Личко горде
Вільне дівча, лихе дівча
Не батьків твоїх оце дитинча бо
Хай, дівча, гайда кричати
2026.03.06
16:03
у кожної дороги є поріг...
у квітки -
мати душу кольорову...
є чорна шаль
для кутання зорі...
солодкі сни -
на ніжну колискову
у квітки -
мати душу кольорову...
є чорна шаль
для кутання зорі...
солодкі сни -
на ніжну колискову
2026.03.06
15:55
Життя - безодня,
Безбарвна мить.
Усе сьогодні
Гниє, смердить.
Читати мушу
Я до кінця
Фальшиві душі,
Безбарвна мить.
Усе сьогодні
Гниє, смердить.
Читати мушу
Я до кінця
Фальшиві душі,
2026.03.06
11:48
Анатолій Д’Актиль (1890-1942)
А ми – червоні кінники,
і це про нас
поповнюють билинники
пісень запас –
про те, як днями млистими
й ночами багрянистими
А ми – червоні кінники,
і це про нас
поповнюють билинники
пісень запас –
про те, як днями млистими
й ночами багрянистими
2026.03.06
11:12
Як дні летять! Їх годі зупинити.
І аркуші злітають стрімголов
З календаря, мов невідчутні миті,
Та крізь папери проступає кров.
Зима, весна і літо пронесуться,
Як марення, як навіжений сон.
Крізь них прогляне невмолима сутність,
І аркуші злітають стрімголов
З календаря, мов невідчутні миті,
Та крізь папери проступає кров.
Зима, весна і літо пронесуться,
Як марення, як навіжений сон.
Крізь них прогляне невмолима сутність,
2026.03.06
09:54
березня 1980 року завершив свій земний шлях неповторний майстер новели, письменник трагічної долі, який завжди був «Собою, Особою, себто особливим»…
У нього є пронизлива новела «Дивак». Головний її герой хлопчик Олесь - НЕ такий, як інші. Він полюбляє ма
У нього є пронизлива новела «Дивак». Головний її герой хлопчик Олесь - НЕ такий, як інші. Він полюбляє ма
2026.03.06
07:58
продовження)
Ярослав Саландяк
Наїв! Наїв! Продовжу про наїв —
мистецький напрям, ворог формалізму.
Мене він часто ранив і гоїв
мою з дитинства логіку залізну,
Ярослав Саландяк
Наїв! Наїв! Продовжу про наїв —
мистецький напрям, ворог формалізму.
Мене він часто ранив і гоїв
мою з дитинства логіку залізну,
2026.03.06
06:05
Ранкове затишшя... Півсонні тумани
На луках вологих незрушно лежать, -
Порушує явно світання бажане
Затверджений часом короткий формат.
Подовжує лінощі сяйне проміння
І птиці не пробують ритми й лади, -
Сповиті ще з ночі важким безгомінням,
У моро
На луках вологих незрушно лежать, -
Порушує явно світання бажане
Затверджений часом короткий формат.
Подовжує лінощі сяйне проміння
І птиці не пробують ритми й лади, -
Сповиті ще з ночі важким безгомінням,
У моро
2026.03.06
00:43
Дарую щедро крижані октави
І білосніжні радісні свята.
Вдягну, мов для красивої вистави,
У білі шуби села та міста.
Різдвяна зірка сяє вам ласкаво,
А хуртовина смуток заміта.
Неначе режисер, почую "браво",
І білосніжні радісні свята.
Вдягну, мов для красивої вистави,
У білі шуби села та міста.
Різдвяна зірка сяє вам ласкаво,
А хуртовина смуток заміта.
Неначе режисер, почую "браво",
2026.03.06
00:21
Мовою ворога шукають друзів серед ворогів.
Між політиками і повіями існують взаємоповага і взаємозамінність.
Вічний диктатор – «вічний двигун» московської влади.
Той, хто голосніше кричить, створює ефект чисельної переваги.
Злочинам сприяють б
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.06
2026.02.26
2026.02.25
2026.02.24
2026.02.14
2026.02.11
2026.02.05
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Шляхтич (1946) /
Вірші
Юлько верне (поема на лемківських говірках. ІІ частина )
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Юлько верне (поема на лемківських говірках. ІІ частина )
Отец, якби зрозуміли,
Што си думат коник сивий.
Покивали не молодв юж головов
І так до коника повів:
- Ти є кін, а я чоловік.
Тішся коне, жес не вордився коровов.
- Чоловіче, чоловіче.
- Хтів бис жебим іщи ричав
І що рана хтів бис іщи ня доїти.
Але, але, коню - друже,
Сам знаш як тя люблю дуже.
Але що там. Віо конику. Треба іти.
Отця привітала їмусть,
Коникови дала сіна.
Їмусть тепла, до змерзненого ся тулит.
Отец зїв. Напився вина.
-Що за зима , що за зима.
Рад би знати як ся чує малий Юлик.
З охрещеним місяц, рочок.
Юж сам входит на горбочок.
Всьо, що видит в руки бере, тата питат.
Тато вшитко му повідат,
Думат вести го до жида.
Бо жид мудрий. Навчит Юля як ся читат.
Коли Юль мав десят років,
Клима мучив юж неспокій.
Юль мудрішшій ниж “Климиха” разом з Климом
Зна писати і читати.
Знає дні, місяці, свята.
Знає чом ся небо сварит коли гримит.
Ще кус підріс, гварит тихо
Він до клима і “Климихи”
-Пустьте тату, пустьте мамо, я в світ піду.
Я не буду сіяв зерна.
Мамо, тоту, - пустьте, верну
Поки заспівают отец панахиду.
- Юльку, ти нас хцеш лишити?
- Як ми сами будем жити?
Плаче мати до подолка слези їмат.
- Юльку, сину, бій ся Бога,
- Не лишай свого порога.
Тато хворий, а ту сину іде зима.
Дармо мама , тато просит.
Юль не слухат. Його носит.
Хце йти там, де ноги несут, а Бог веде.
Зморщив лице милосерні.
-Ой не плачте, я ту верну
Та лем товдиль як ту пахти буде медом.
Непомогли слези мами.
Вона не спит юж ночами.
Просит Бога щоб залишив Юлька в хижи.
Юль не чеє і не бачит
Як старенька мати плаче.
Він хце іти, бо він читав о Парижі.
Так і зійшов з гір в долину,
Своє рідне гніздо кинув.
Як відходив то ся навіть не відвернув,
Щоб слез вітців не видіти.
Вес час гварит, треба іти...
Не плач мамо, не плач тату, я ту верну.
Ішов Юлько до вечера.
По дорозі слези втерав,
Што му личком, якби струги дощу плили.
І хтів іти і вертати,
Шкода мами, шкода тата.
Думат, як без нього вони будут жити?
Сонце на горах сідало.
Так і він ся спер о скалу.
Хотів ногам дати хоц кус відпочити.
Вкусив хліба разового,
Зітхнув і погварив з Богом.
Кус подумав,. Але що там, треба іти.
Вечір ся на гори кладе.
Здримнув би ся лем нема де.
Став моркотним і му ся не як зробило.
До села іщи далеко,
Думат, ляжу під смереком,
Кус ся здримну, та хоц кус відпочне тіло.
З-за галузи звізди світят.
З-за гір вийшов повний місяц.
А Юль лежиті якось не годен спати.
Ні, не боїться нічого,
Добре зна, коли є з Богом,
То нич му ся не повинно товдиль стати.
Якос приснув під звіздами
Снит му ся же між хмарами
Собі літат як той орел барз високо.
Снит му ся, же вшитко видит,
Гори, море і Бескиди.
З високости вшитко тішит його око.
Юль ся збудив. Протяг кости.
Смотрит, хтоси іде в гості.
Кус ся боїт. “З нами Бог...” до ся повідат.
Волос їжится як стерня.
Смотрит а ту мале серня.
А він думав, же то іде якас біда.
Кличе серня на бесіду.
Серня стоїт і не іде.
Ой не менше воно боїтся від нього.
-Нехцеш іти, лем стояти,
То си стій. Я буду спати.
Заран чекат ня в світ далека дорога.
І зас приснув. Крас сон має.
Снит му ся, на гуслях грає
Штос такого, што ся вшиткім барз подобат.
Купа люди смотрит, слухат.
Граня трафлят їм до вуха.
Але грає, але співат та хвороба...
При нім його шапка стара,
А в ній франи і дуляри.
Люди мечут, а він тягне смик і співат.
Боже, сам ся з себе тішу.
Як то добрі жем ту прийшов...
Я ту граю, а в нас в селі хібаль жнива.
Тато з мамов топчут стерня
І думают, коли верну.
Юлько в сні, в великім місті ся не сміє.
І ся збудив. І заплакав.
Жаль му мами, жаль му тата.
- Сходит сонце, лиш воно ня не загріє.
Юлько сів. Зїв скибку хліба.
- Жаль родичів. Верну хибаль
І поможу їм зібрати з поля збіжжя.
Звезу ярец і пшеницу,
Товдиль піду за границу.
Хто зна, може дійду до Парижа?
Там в Парижі в місті велькім
Носят мешти, носят шельки.
Вшитко файне, лем не гварит никт по-руски.
Я там волю своє село
Де хоц бідно а весело.
Волю керпці, но і сподні на мотузку.
Ту мі співат жайворонок.
Ту своя літат ворона.
Тота земля пахне потом моїх дідів.
Ту хоц бим і не мав хати
То я все буду багатий.
Святий Боже позволь вернути в Бескиди!
Дай клякнути під капличков,
Дай слезами вмити личко.
Позволь п*ястуком ся бити в свої груди.
Прость мі Боже гріхи мої.
Дай жити у правді Твоїй.
А не як той син, што колись зблудив.
Ту я в себе. Всьо ня тішит.
Што мі там пінязи мішок.
За границев вшитко інше і хоц яке.
Там пес гавкат як каліка.
Муха кусат а не бзикат.
Ту ядлівці, ту смереки. А там кряки.
Мавєм іти, а не піду.
Жаль кинути крас Бескиди,
Жаль кинути своє гніздо. НЕ ПОКИНУ!
Зроблю так, як ті лелеки,
Што вертают все з далека.
Я теж верну в свою рідну ЛЕМКІВЩИНУ!!!
Што си думат коник сивий.
Покивали не молодв юж головов
І так до коника повів:
- Ти є кін, а я чоловік.
Тішся коне, жес не вордився коровов.
- Чоловіче, чоловіче.
- Хтів бис жебим іщи ричав
І що рана хтів бис іщи ня доїти.
Але, але, коню - друже,
Сам знаш як тя люблю дуже.
Але що там. Віо конику. Треба іти.
Отця привітала їмусть,
Коникови дала сіна.
Їмусть тепла, до змерзненого ся тулит.
Отец зїв. Напився вина.
-Що за зима , що за зима.
Рад би знати як ся чує малий Юлик.
З охрещеним місяц, рочок.
Юж сам входит на горбочок.
Всьо, що видит в руки бере, тата питат.
Тато вшитко му повідат,
Думат вести го до жида.
Бо жид мудрий. Навчит Юля як ся читат.
Коли Юль мав десят років,
Клима мучив юж неспокій.
Юль мудрішшій ниж “Климиха” разом з Климом
Зна писати і читати.
Знає дні, місяці, свята.
Знає чом ся небо сварит коли гримит.
Ще кус підріс, гварит тихо
Він до клима і “Климихи”
-Пустьте тату, пустьте мамо, я в світ піду.
Я не буду сіяв зерна.
Мамо, тоту, - пустьте, верну
Поки заспівают отец панахиду.
- Юльку, ти нас хцеш лишити?
- Як ми сами будем жити?
Плаче мати до подолка слези їмат.
- Юльку, сину, бій ся Бога,
- Не лишай свого порога.
Тато хворий, а ту сину іде зима.
Дармо мама , тато просит.
Юль не слухат. Його носит.
Хце йти там, де ноги несут, а Бог веде.
Зморщив лице милосерні.
-Ой не плачте, я ту верну
Та лем товдиль як ту пахти буде медом.
Непомогли слези мами.
Вона не спит юж ночами.
Просит Бога щоб залишив Юлька в хижи.
Юль не чеє і не бачит
Як старенька мати плаче.
Він хце іти, бо він читав о Парижі.
Так і зійшов з гір в долину,
Своє рідне гніздо кинув.
Як відходив то ся навіть не відвернув,
Щоб слез вітців не видіти.
Вес час гварит, треба іти...
Не плач мамо, не плач тату, я ту верну.
Ішов Юлько до вечера.
По дорозі слези втерав,
Што му личком, якби струги дощу плили.
І хтів іти і вертати,
Шкода мами, шкода тата.
Думат, як без нього вони будут жити?
Сонце на горах сідало.
Так і він ся спер о скалу.
Хотів ногам дати хоц кус відпочити.
Вкусив хліба разового,
Зітхнув і погварив з Богом.
Кус подумав,. Але що там, треба іти.
Вечір ся на гори кладе.
Здримнув би ся лем нема де.
Став моркотним і му ся не як зробило.
До села іщи далеко,
Думат, ляжу під смереком,
Кус ся здримну, та хоц кус відпочне тіло.
З-за галузи звізди світят.
З-за гір вийшов повний місяц.
А Юль лежиті якось не годен спати.
Ні, не боїться нічого,
Добре зна, коли є з Богом,
То нич му ся не повинно товдиль стати.
Якос приснув під звіздами
Снит му ся же між хмарами
Собі літат як той орел барз високо.
Снит му ся, же вшитко видит,
Гори, море і Бескиди.
З високости вшитко тішит його око.
Юль ся збудив. Протяг кости.
Смотрит, хтоси іде в гості.
Кус ся боїт. “З нами Бог...” до ся повідат.
Волос їжится як стерня.
Смотрит а ту мале серня.
А він думав, же то іде якас біда.
Кличе серня на бесіду.
Серня стоїт і не іде.
Ой не менше воно боїтся від нього.
-Нехцеш іти, лем стояти,
То си стій. Я буду спати.
Заран чекат ня в світ далека дорога.
І зас приснув. Крас сон має.
Снит му ся, на гуслях грає
Штос такого, што ся вшиткім барз подобат.
Купа люди смотрит, слухат.
Граня трафлят їм до вуха.
Але грає, але співат та хвороба...
При нім його шапка стара,
А в ній франи і дуляри.
Люди мечут, а він тягне смик і співат.
Боже, сам ся з себе тішу.
Як то добрі жем ту прийшов...
Я ту граю, а в нас в селі хібаль жнива.
Тато з мамов топчут стерня
І думают, коли верну.
Юлько в сні, в великім місті ся не сміє.
І ся збудив. І заплакав.
Жаль му мами, жаль му тата.
- Сходит сонце, лиш воно ня не загріє.
Юлько сів. Зїв скибку хліба.
- Жаль родичів. Верну хибаль
І поможу їм зібрати з поля збіжжя.
Звезу ярец і пшеницу,
Товдиль піду за границу.
Хто зна, може дійду до Парижа?
Там в Парижі в місті велькім
Носят мешти, носят шельки.
Вшитко файне, лем не гварит никт по-руски.
Я там волю своє село
Де хоц бідно а весело.
Волю керпці, но і сподні на мотузку.
Ту мі співат жайворонок.
Ту своя літат ворона.
Тота земля пахне потом моїх дідів.
Ту хоц бим і не мав хати
То я все буду багатий.
Святий Боже позволь вернути в Бескиди!
Дай клякнути під капличков,
Дай слезами вмити личко.
Позволь п*ястуком ся бити в свої груди.
Прость мі Боже гріхи мої.
Дай жити у правді Твоїй.
А не як той син, што колись зблудив.
Ту я в себе. Всьо ня тішит.
Што мі там пінязи мішок.
За границев вшитко інше і хоц яке.
Там пес гавкат як каліка.
Муха кусат а не бзикат.
Ту ядлівці, ту смереки. А там кряки.
Мавєм іти, а не піду.
Жаль кинути крас Бескиди,
Жаль кинути своє гніздо. НЕ ПОКИНУ!
Зроблю так, як ті лелеки,
Што вертают все з далека.
Я теж верну в свою рідну ЛЕМКІВЩИНУ!!!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
