Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Велика вага маленької книги
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Велика вага маленької книги
Ігор Фарина: Візії: вибрані рецензії. Тернопіль: Золота Пектораль. 2019. – 72 с.
Письменник Ігор Фарина – багатогранна творча особистість, яка для багатьох уособлює парнаську різноликість: поет, прозаїк, літературний критик, перекладач, а ще журналіст, есеїст, публіцист. Книга вибраних рецензій, про яку мова, це маленька частинка великого огрому з написаного шановним колегою. Автор володіє філософським складом розуму та художнім сприйняттям дійсності. Він не робить поспішних висновків, думає, поринає у власні роздуми над різноманітними літературними творами, щоби зрозуміти глобальні закони, котрі керують літературним процесом, прагне розібратися в його сутності. Саме з цього поєднання народжені ці неспішні тексти, котрі потребують вдумливого вчитування.
Кожна рецензія автора – трошки загадка, після якої залишається відчуття, що перед тобою тільки що вправно розв’язали непросту задачку. Пан Ігор вірний своїй стилістиці, його стриманий, ніби стишений голос плине спокійно, як у сповільненому кінозніманні. Гадаю, саме тому він має здібність переконувати. Вельми характерним для його манери висловлювання є наступне резюме: «Чесно кажучи, лише схематично окреслюю цю проблему. Добре розумію, що існують нюансики, які вирізняють позицію автора. Не бачу потреби і в заглибленні у спонукальні моменти. Бо мене, як читача, цікавить не цей антураж, а продукт творчості. Себто сама книга» (підкреслення моє – Т. Д.). У текстах пропонованих рецензій рясно виблискують фрази, котрі свідчать про дивовижну спостережливість та вміння побудувати точну характеристику ліченими словами: «Магія швидкоплину не відпускає від себе жодної особистості. І нема ради на таке нахабство часу. Бо що вдієш, коли його ритми щомиті шаленішають?.. Тільки у провінції цей процес дещо уповільнений, але дихання епохи все ж відчувається й тут». Цими словами автор починає рецензію на книгу Олега Смоляка. І всі, хто знає вельмишановного пана професора, залюбки зі мною погодяться, що це його виразний психологічний портрет!
Існує думка, що метою літературної творчості є вплив на психологію читача, занурення його у простір інсайту, де постійно відбувається поширення досвіду й розуміння раніше невідомих речей (інсайт, від англ.insight – проникнення в суть, здогадка, прозріння). Саме так чином працює літературний критик Ігор Фарина! У збірці багато цитованих посилань, починаючи від знакових (і не дуже) імен – їх годі перелічити! Критика цікавлять мандри «мореокеанням слів» у книгах авторів, які він досліджує. І коли щось привертає його увагу, тоді він не шкодує гарних визначень: «неординарні порівняння, небуденні образи, метафоричні зблиски, неповторний шарм, колоритне слівце, афористичність висловлюваня». Але ніколи не забуває поставити свою крапку над «і»: «Хоча з іншого боку дуже хочеться, аби авторка оджерелювала свої рими неологізмами, рідковживаностями, діалектизмами. Гадаю, що тема є вартою уваги. Адже не секрет, що твори багатьох молодих літераторів хибують мовною одноманітністю»; «Звісно, жалкуєш, читаючи ці вдатності, що їх ще недостатньо. Але водночас сумуєш через мовні «ляпи»…Часом думається і про те, що окремим творам бракує динамічності»; «Певною мірою до цих словотворів варто, мабуть, зарахувати і вульгаризми…Але думається, що часто-густо їх можна було б замінити подібностями без негативних відтінків».
Мені близькі роздуми автора про об’єктивні та суб’єктивні чинники у висновках критика: «Розумію, що дехто, прочитавши попередні абзаци, говоритиме, що опус рецензента пройнятий рефлексіями проминулого. Можливою є і гостріша реакція. Себто йтиметься про закидування літературного критика каменями зневаги за суб’єктивізм оцінки…давайте не забувати, що будь-який відгук на видання попахує суб’єктивізмом і нікуди від цього не подінемося». Повністю погоджуюся зі словами шановного колеги! Критика, на мою думку, – одна з небагатьох творчих професій, де авторефлексия є фаховою ознакою. Ось що мені спало на думку, коли я читала рецензію на книгу поета зі Львова Петра Гниди. Я непогано знаю його вірші, колись навіть написала відгук, де, зокрема, назвала його поезію помітно урбаністичною. Саме цей термін використав і наш автор: «поет урбаністичного кшталту, але його урбанізм має сув’язь з пам’яттю про село». Мушу зізнатися, що неймовірно зраділа й принагідно згадала вислів дуже мудрої людини, яка колись мені сказала: «Не бійтеся звинувачень у суб’єктивності! І радійте, коли ваша суб’єктивна думка збігається із суб’єктивною думкою іншого критика. Це означає, що ви обидва на правильному шляху – до об’єктивності!»
Може викликати полеміку наступна позиція рецензента, що вряди-годи повторена у декількох статтях: «Усі вищезгадані моменти, безперечно, підштовхують до розмови про тематичні обшири …але не братимусь за це. Звісно можна поділити доробок на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні вірші. Та не впевнений, що є доцільність у такій спробі. Поділ носив би на собі клеймо штучності. Бо всі мотиви тісно пов’язані між собою». Як на мене, напевно, цей розподіл є логічним, так було завжди у всі часи, це одночасно і добре й погано. А що краще – ясності нема. Хоча в принципі, в ідеалі, ніякого розподілу бути не повинно – повинна існувати поезія, все решта, як то кажуть, від диявола!. Талант існує поза класифікаціями й спілками. Й наразі, в цьому «аспектику» наші погляди теж збігаються!
Тепер так багато друкується усілякого і кожної хвилини, та чомусь забулося, що закон переходу кількості в якість літератури не стосується! Видається, що будь-яке слово, тема чи образ давно стали банальностями. Полюбляють казати: написано серцем чи душею. І що? Про маляра чи музиканта так сказати недостатньо, там ще потрібна майстерність, тобто треба довго вчитися, аби оволодіти належною технікою малювання або гри на інструменті. А писати вірші – майстерності не потрібно? Висновки, котрі критик висловлює у формі побажань, кожного разу трохи інші, деколи зачіпають незручні теми, але чесні й відверті «Після проголошення незалежності України у творах з’явилися цитати з текстів раніше заборонених авторів. І часто-густо спроби глибокої медитативності підмінювалися банальністю в ура-патріотичній обгортці»; «Навіщо писати довгі (за обсягом) вірші, якщо нетривіальну думку можна висловити й у двох строфах»; «Й подумалося: а чому не продовжити нанизування порівнянь на коралі роздумувань? Очевидно, оригінальна суміш вийшла б зі збільшення метафоричності та порівняльності».
Однією з центральних тем у цій книзі є ставлення літературного критика Ігоря Фарини до національних рис у сучасній українській літературі. Його влучні характеристики та неупереджені оцінки окремих письменників викликають повагу й розуміння: «…останнім часом мене у поетичних творах передусім цікавить те, як магія ріднизни відшукується у слові…Оживає душа, коли натрапляєш на відгомони рідного. Бо надокучила вовтузня навколо літературного космополітизму. Твори віршарів, які живуть у світах, вражають філологічною вправністю і орієнтацією на чужизну. Та є одне вагоме «але»…соромливо «забувають» сказати, що твори їхніх навчителів не були б такими цікавими для людності без відображення у них національного колориту». Колега критик розмірковує про мовні проблеми сучасних письменників, висловлюючи неординарні й, можливо, деколи суперечливі судження: «Водночас у вище згаданому таїться одна проблема. Дехто почне говорити, що поезомова з діалектологічним ухилом є незрозумілою для окремих регіонів держави, й, мовляв, варто відмовитися від них і більше дбати про літературне мовлення. Та…Свого часу спробував мовно осучаснити деякі поетичні рядки з діалектологічними вкрапленнями. І зі здивуванням для себе зрозумів, що від такого втручання оригінал втратив свою чарівність…Зрештою, не поети, а можновладці винуваті у тому, що громаді досі не втокмачили: рідномовне багатство неможливе без пізнання діалектології».
«Візії» Ігоря Фарини залишаються однією із найцікавіших книг, які мені довелося прочитати останнім часом. На завершення, хочу наголосити на тому, що літературний критик Ігор Фарина працюю у царині «чищення» сучасної української літератури як волонтер – одержимо й безоплатно захищаючи вічні цінності. «Краплинки думок про одне видання. Можливо, вони і не передають у всій повноті його «дихання». Але сумніваюсь, що взагалі може існувати доконечність сприйняттєвого подиху. Якби вона була, то письменник не жив би майбутніми замислами й не існувало б Преображення людського!»
Письменник Ігор Фарина – багатогранна творча особистість, яка для багатьох уособлює парнаську різноликість: поет, прозаїк, літературний критик, перекладач, а ще журналіст, есеїст, публіцист. Книга вибраних рецензій, про яку мова, це маленька частинка великого огрому з написаного шановним колегою. Автор володіє філософським складом розуму та художнім сприйняттям дійсності. Він не робить поспішних висновків, думає, поринає у власні роздуми над різноманітними літературними творами, щоби зрозуміти глобальні закони, котрі керують літературним процесом, прагне розібратися в його сутності. Саме з цього поєднання народжені ці неспішні тексти, котрі потребують вдумливого вчитування.
Кожна рецензія автора – трошки загадка, після якої залишається відчуття, що перед тобою тільки що вправно розв’язали непросту задачку. Пан Ігор вірний своїй стилістиці, його стриманий, ніби стишений голос плине спокійно, як у сповільненому кінозніманні. Гадаю, саме тому він має здібність переконувати. Вельми характерним для його манери висловлювання є наступне резюме: «Чесно кажучи, лише схематично окреслюю цю проблему. Добре розумію, що існують нюансики, які вирізняють позицію автора. Не бачу потреби і в заглибленні у спонукальні моменти. Бо мене, як читача, цікавить не цей антураж, а продукт творчості. Себто сама книга» (підкреслення моє – Т. Д.). У текстах пропонованих рецензій рясно виблискують фрази, котрі свідчать про дивовижну спостережливість та вміння побудувати точну характеристику ліченими словами: «Магія швидкоплину не відпускає від себе жодної особистості. І нема ради на таке нахабство часу. Бо що вдієш, коли його ритми щомиті шаленішають?.. Тільки у провінції цей процес дещо уповільнений, але дихання епохи все ж відчувається й тут». Цими словами автор починає рецензію на книгу Олега Смоляка. І всі, хто знає вельмишановного пана професора, залюбки зі мною погодяться, що це його виразний психологічний портрет!
Існує думка, що метою літературної творчості є вплив на психологію читача, занурення його у простір інсайту, де постійно відбувається поширення досвіду й розуміння раніше невідомих речей (інсайт, від англ.insight – проникнення в суть, здогадка, прозріння). Саме так чином працює літературний критик Ігор Фарина! У збірці багато цитованих посилань, починаючи від знакових (і не дуже) імен – їх годі перелічити! Критика цікавлять мандри «мореокеанням слів» у книгах авторів, які він досліджує. І коли щось привертає його увагу, тоді він не шкодує гарних визначень: «неординарні порівняння, небуденні образи, метафоричні зблиски, неповторний шарм, колоритне слівце, афористичність висловлюваня». Але ніколи не забуває поставити свою крапку над «і»: «Хоча з іншого боку дуже хочеться, аби авторка оджерелювала свої рими неологізмами, рідковживаностями, діалектизмами. Гадаю, що тема є вартою уваги. Адже не секрет, що твори багатьох молодих літераторів хибують мовною одноманітністю»; «Звісно, жалкуєш, читаючи ці вдатності, що їх ще недостатньо. Але водночас сумуєш через мовні «ляпи»…Часом думається і про те, що окремим творам бракує динамічності»; «Певною мірою до цих словотворів варто, мабуть, зарахувати і вульгаризми…Але думається, що часто-густо їх можна було б замінити подібностями без негативних відтінків».
Мені близькі роздуми автора про об’єктивні та суб’єктивні чинники у висновках критика: «Розумію, що дехто, прочитавши попередні абзаци, говоритиме, що опус рецензента пройнятий рефлексіями проминулого. Можливою є і гостріша реакція. Себто йтиметься про закидування літературного критика каменями зневаги за суб’єктивізм оцінки…давайте не забувати, що будь-який відгук на видання попахує суб’єктивізмом і нікуди від цього не подінемося». Повністю погоджуюся зі словами шановного колеги! Критика, на мою думку, – одна з небагатьох творчих професій, де авторефлексия є фаховою ознакою. Ось що мені спало на думку, коли я читала рецензію на книгу поета зі Львова Петра Гниди. Я непогано знаю його вірші, колись навіть написала відгук, де, зокрема, назвала його поезію помітно урбаністичною. Саме цей термін використав і наш автор: «поет урбаністичного кшталту, але його урбанізм має сув’язь з пам’яттю про село». Мушу зізнатися, що неймовірно зраділа й принагідно згадала вислів дуже мудрої людини, яка колись мені сказала: «Не бійтеся звинувачень у суб’єктивності! І радійте, коли ваша суб’єктивна думка збігається із суб’єктивною думкою іншого критика. Це означає, що ви обидва на правильному шляху – до об’єктивності!»
Може викликати полеміку наступна позиція рецензента, що вряди-годи повторена у декількох статтях: «Усі вищезгадані моменти, безперечно, підштовхують до розмови про тематичні обшири …але не братимусь за це. Звісно можна поділити доробок на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні вірші. Та не впевнений, що є доцільність у такій спробі. Поділ носив би на собі клеймо штучності. Бо всі мотиви тісно пов’язані між собою». Як на мене, напевно, цей розподіл є логічним, так було завжди у всі часи, це одночасно і добре й погано. А що краще – ясності нема. Хоча в принципі, в ідеалі, ніякого розподілу бути не повинно – повинна існувати поезія, все решта, як то кажуть, від диявола!. Талант існує поза класифікаціями й спілками. Й наразі, в цьому «аспектику» наші погляди теж збігаються!
Тепер так багато друкується усілякого і кожної хвилини, та чомусь забулося, що закон переходу кількості в якість літератури не стосується! Видається, що будь-яке слово, тема чи образ давно стали банальностями. Полюбляють казати: написано серцем чи душею. І що? Про маляра чи музиканта так сказати недостатньо, там ще потрібна майстерність, тобто треба довго вчитися, аби оволодіти належною технікою малювання або гри на інструменті. А писати вірші – майстерності не потрібно? Висновки, котрі критик висловлює у формі побажань, кожного разу трохи інші, деколи зачіпають незручні теми, але чесні й відверті «Після проголошення незалежності України у творах з’явилися цитати з текстів раніше заборонених авторів. І часто-густо спроби глибокої медитативності підмінювалися банальністю в ура-патріотичній обгортці»; «Навіщо писати довгі (за обсягом) вірші, якщо нетривіальну думку можна висловити й у двох строфах»; «Й подумалося: а чому не продовжити нанизування порівнянь на коралі роздумувань? Очевидно, оригінальна суміш вийшла б зі збільшення метафоричності та порівняльності».
Однією з центральних тем у цій книзі є ставлення літературного критика Ігоря Фарини до національних рис у сучасній українській літературі. Його влучні характеристики та неупереджені оцінки окремих письменників викликають повагу й розуміння: «…останнім часом мене у поетичних творах передусім цікавить те, як магія ріднизни відшукується у слові…Оживає душа, коли натрапляєш на відгомони рідного. Бо надокучила вовтузня навколо літературного космополітизму. Твори віршарів, які живуть у світах, вражають філологічною вправністю і орієнтацією на чужизну. Та є одне вагоме «але»…соромливо «забувають» сказати, що твори їхніх навчителів не були б такими цікавими для людності без відображення у них національного колориту». Колега критик розмірковує про мовні проблеми сучасних письменників, висловлюючи неординарні й, можливо, деколи суперечливі судження: «Водночас у вище згаданому таїться одна проблема. Дехто почне говорити, що поезомова з діалектологічним ухилом є незрозумілою для окремих регіонів держави, й, мовляв, варто відмовитися від них і більше дбати про літературне мовлення. Та…Свого часу спробував мовно осучаснити деякі поетичні рядки з діалектологічними вкрапленнями. І зі здивуванням для себе зрозумів, що від такого втручання оригінал втратив свою чарівність…Зрештою, не поети, а можновладці винуваті у тому, що громаді досі не втокмачили: рідномовне багатство неможливе без пізнання діалектології».
«Візії» Ігоря Фарини залишаються однією із найцікавіших книг, які мені довелося прочитати останнім часом. На завершення, хочу наголосити на тому, що літературний критик Ігор Фарина працюю у царині «чищення» сучасної української літератури як волонтер – одержимо й безоплатно захищаючи вічні цінності. «Краплинки думок про одне видання. Можливо, вони і не передають у всій повноті його «дихання». Але сумніваюсь, що взагалі може існувати доконечність сприйняттєвого подиху. Якби вона була, то письменник не жив би майбутніми замислами й не існувало б Преображення людського!»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
