Вересневий день іще пахнув літом і стиглими яблуками. Сонце лимоніло в небі, не обпікало, та дивитися на нього вдень усе одно було неможливо.
Уроки скінчилися, задзвенів дзвінок, і учні з веселим гомоном висипали на вулицю. Шкільна коричнева форма п’ятикласниці Тетянки ледь прикривала її сіднички, великий білий бант красувався на маківці в кучерявім волоссі. Великі допитливі трав’яні очі радісно блищали, а навколо кирпатого носика рясніло декілька веснянок. Усміхнено глянула на однокласника Вітю, і він відібрав у неї важкий портфель, щоб допомогти.
– Віддай, Вітько, я сама можу, – зиркнула мала на хлопця. – Теж мені ухажор!
– Не віддам! – дражнився той.
Таня забрала портфель, показала хлопцеві язика і, стукнувши набридливого залицяльника по голові тим же портфелем, помчала через городи. Її дім був поряд зі школою. Коли підбігла до воріт, то побачила: на неї чекає сестра Люда.
– Що, знову чубатого півня боїшся? – засміялася лукаво Таня.
– Так, боюся, він дуже б’ється. І чого мама його не зарубає? – жалілася на дві голови вища й на півтора року старша сестра.
– Бо він дуже гарний. Ходімо, не бійся, ти зі мною! – гордо сказала Тетяна.
Тільки зайшли у двір, як оскаженілий білий хвостатий півень помчав назустріч, щоб вискочити на голову й заклювати. Таня не розгубилася, схопила розбишаку за шию й добряче вдарила об землю. Довелося півня відливати водою, але з того часу він оминав дівчинку десятою дорогою. Боязка Люда все одно завше її чекала, коли приходила раніше зі школи.
Пообідавши, дівчата мали прибирати в хаті й літній кухні, бо мама Ганна до роботи встигала тільки приготувати їсти.
– Де ти будеш сьогодні прибирати – у хаті чи в кухні? – запитала Люда молодшу сестру.
Таня задумалася. Вона не дуже любила наводити лад у домі. Мама завжди писала донькам на газеті розпорядження: що потрібно зробити сьогодні. Одного разу, щоб наголосити на молодшій, написала: «Таню й Людо, приберіть у хаті, помийте посуд, погодуйте курей...» – а хитра, винахідлива та ледачкувата Таня відірвала своє ім’я, і сестрі довелося поратися самій. Вона тільки ніяк не могла допетрати, чому мама називає її на «ви», коли читала ту записку з відірваним словом «Таню». Із того часу мати першою завжди писала Люду.
– То де ти будеш прибирати? – знову зі сподіванням у голосі поцікавилася старша сестра.
– Зараз подумаю, не квап мене! – сердилася Тетяна, якій взагалі не хотілося займатися хатніми справами. Вона пішла подивитися в хату, потім у літню кухню й вибрала те, що потребувало менше часу.
– Звичайно, буду в літній кухні, там лише посуд помити – і все! – весело сказала кмітлива дівчинка й побігла в садок. Вилізла на яблуню й довго дивилася на синє перисте небо, на білі розводи й риску, які залишив літак. Тоді – на горобців, що зчинили галас у гущі дерев. Перевірила всі пусті дупла...
Коли Люда прибрала майже весь дім і витріпала ряднинки, покликала сестру:
– Таню, ти думаєш прибирати, чи ні? Мамі розкажу, знову матимеш прочуханки.
Мала білкою скочила з дерева й знущально мовила, длубаючись у носі:
– Мий посуд, у тебе це добре виходить, а я буду поратися в хаті!
– То я там уже майже все впорядкувала, залишилося тільки доріжки приклеїти на вологу підлогу! – обурилася Люда.
– От я зараз швидко цим і займусь, – незворушно хитрувала дівчинка.
Відповідальна Люда розплакалася й пішла мити посуд, щоб мама не сварилася, а Таня, глянула на годинник, згадала, що пора в музичну школу, і, вхопивши ноти, вибігла за ворота.
Вона не те що не любила чи не жаліла сестру, навпаки, завше за неї заступалася, і за молодшого братика Юру теж, але їй цікавіше було проводити час у колі друзів чи зосереджено спостерігати, що коїться довкола. Люда ж була тихою, сором’язливою дівчинкою. Боялася не тільки півнів, собак, кішок, мишей, мами, тата, а й усіх хлопців. Одного разу однокласник, який жив поряд, штовхнув її зі сходів, і вона дуже забилася. Таня не знала, як покарати сусіда, який був високим на зріст, та через декілька днів стала на найвищий щабель шкільних сходів і покликала зірвиголову, якого боялася вся школа.
Коли Вова підійшов запитати, чого їй треба, мала так урізала його кулаком, що з носа пішла кров. Хлопець побіг додому жалітися матері, а ввечері вони разом прийшли розбиратися з Таниними батьками. Тато покликав: «Доню, іди сюди, тут тітка Катя каже, що ти розбила носа Вові».
Коли Таня підійшла, він усміхнувся: «Подивіться на свого сина й на цю малявку, вона навіть до обличчя йому не дістане, не те що носа не розіб’є». Хлопець з опухлим обличчям заплакав, а мати повірила, що дівчинка ніяк не могла побити дебелого підлітка.
Таня мовчала, бо їй часто діставалося за бешкетування від батьків. То в п’ять років вилізла на величезну липу, щоб нарвати цвіту, бо всі часто хворіли, а то взимку провалилась під лід на копанці. Коліна в неї не встигали загоюватися, бо часто їх збивала, граючи з сусідськими хлопцями у футбол. Хоч маленька бешкетниця батькам і не зізналася в тому, що розквасила Вові носа, але з того часу Люди більше ніхто не ображав.
До музичної школи, не поспішаючи, можна було дістатися за хвилин п’ятнадцять. Таня повільно йшла, бо до заняття залишалося пів години. Широка вулиця була порожня, тому вона пленталася не тротуаром, а дорогою, наспівуючи під носа нехитру мелодію, яку задали в школі. Із якогось двору вибіг собака й, кілька разів гавкнувши, зник за парканом. Дівчинка великих собак не любила, тому відійшла від лиха якомога далі. І тут побачила біля бруківки велику сіру картонну папку.
– Ого! – зраділа мала. – Я ще ніколи нічого такого не знаходила.
Дівчинка зацікавлено розв’язала бантик на палітурці й ахнула. Там було повно грошей і документів. Щасливій Тані миттю закортіло накупити багато морозива, цукерок, халви й пригостити всіх дітей у музичній школі... Та, згадавши, що мама з татом завше вчили шляхетності й чинити по совісті, зразу цю ідею відкинула й вирішила віднести знахідку до мами на роботу у взуттєвий магазин.
Із порога дівчинка радісно заторохтіла:
– Мамо, мамо, дивися, що я знайшла, в цій папці купа грошей! Я ще стільки не бачила!
– Дай сюди! – схвильовано сказала жінка й забрала в доньки знахідку. Перерахувавши, а там було майже дві тисячі рублів, мати взялася за голову.
Таня задоволено, з гордістю дивилася на неї.
– Мамо, тепер ми можемо за ці гроші купити новий кольоровий телевізор і ще залишиться на цукерки, так?
– Ні, доню, ми цього не зробимо, бо та людина, яка загубила це, мабуть, зараз коси на собі рве й б’ється головою об стіну.
У Тані на обличчі розтанула усмішка, коли вона уявила, як хтось рве волосся на голові та б’ється в істериці об стіну.
За документами мати з’ясувала, що жінка, яка загубила папку, працює в сусідньому магазині. Це був місячний виторг, який вона везла на велосипеді в банк. Таня з матір’ю віддали знахідку бідній жінці, яка дійсно вже плакала й не знала, що робити. У ті часи могли й посадити за розтрату й халатність. Жінка дуже зраділа, розгубилася й була така вдячна, що навіть дитині, яка знайшла її гроші, не дала й цукерки.
– Мамо, слава Богу, що коси в неї на місці, не вирвала, бачиш? – утішено промовила Таня.
– Іди до школи, уже запізнилася, ось тобі гроші, купиш на всі хліба, а то скінчився. А я після роботи заберу Юру з дитячого садочка.
– А можна, я собі халви куплю? – запитала з надією в голосі Таня.
– І не думай, до зарплати ще тиждень, на хліб немає!
Важко зітхнувши, дівчинка побігла до музичної школи.
Настрій був зіпсований, Таня погано зіграла «Жили у бабусі два веселі гусі», заробила трійку й, похнюпивши носа, поверталася додому. Дорогою зайшла в магазин по хліб. Черга була велика. Деякі люди хапали по десять буханців, бо годували хлібом свиней. Черга просувалася повільно. Перед Танею стояв симпатичний чоловік із тоненькими чорними вусиками й добрим поглядом. Несподівано він повернувся й звернувся до дівчинки:
– Ти б не могла мені порадити, які тут найсмачніші цукерки? У моєї доньки сьогодні день народження.
Тетянка бачила цю людину вперше. Вона майже всіх знала в обличчя у своєму невеликому містечку, тому незнайомий чоловік привернув увагу. Дівчинка жваво почала розказувати про асортимент цукерок.
– Візьміть своїй доньці, – щебетала вона, – «Корівку», «Регіну», «Красний мак», «Білочку», о, ще «Алєко»! Дуже смачні цукерки, хоч і дорогі, і обов’язково халви! Я завжди собі купую, коли є гроші. А скільки вашій доньці років?
– Та десь така, як ти, у перший клас ходить.
– А я вже в п’ятий! – гордо похвасталася дівчинка.
– Ого, а така маленька, я б ні за що не дав тобі стільки, – і обоє зареготали на весь магазин. Коли черга підійшла, чоловік купив усе, що порадила Таня.
– На, – звернувся до порадниці, – тримай, – і почав розраховуватися за товар.
Три великі паперові пакети, кілограмів зо два цукерок, дівчинка ледь тримала, а коли продавчиня запитала, що їй потрібно, і вона розплатилася за хліб, то побачила, що того чоловіка ніде немає.
– Тьотю! – звернулася до продавчині. – Дядя цукерки забув!
– То йди наздожени й віддай, він не міг далеко відійти.
Таня вибігла надвір і побачила того чоловіка біля клубу. Він стояв і смалив «Мальборо».
– Ух, добре, що я вас наздогнала! – захекалась дівчинка. – Ви забули цукерки для доньки, – всміхалася наївна Тетянка.
Чоловік лагідно подивився на розтріпані кучері малої й важко зітхнув.
– Це тобі замість моєї доньки, бо ми з дружиною розлучилися й вони виїхали в Ленінград.
Ошелешена Таня стояла й не знала, чи радіти, чи плакати.
– Дуже дякую! А знаєте, я сьогодні знайшла майже дві тисячі, і мені навіть халви не купили.
– От фантазерка, – всміхнувся чоловік і погладив дитину по голівці.
– Ну, я пішла, а то сестра буде турбуватися, де я так довго, – усміхнулась навзаєм дівчинка.
Чоловік допоміг донести хліб, цукерки й ноти додому, і в Тані сяяли очі від щастя.
Улетівши до хати, щасливиця залопотіла:
– Людо, дивися, що я принесла, треба все розділити порівну, щоб ніхто не образився. Мамі, татові, тобі, мені й братикові.
Старша сестра все розділила порівну, а останню цукерку розрізала на п’ять частин. І хоч потім батьки потихеньку свої солодощі віддавали дітям, але в домі було все справедливо. Коли мама прийшла з роботи, то сказала своїй Тетянці:
– От бачиш, доню, ти вчинила добре, що віддала гроші, бо на чужому горі щастя не збудуєш. Але тобі за хороший вчинок зразу віддячило небо.

26.01.2021