ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
2024.04.22
08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
2024.04.22
07:03
З гори, з Сіону видно все і скрізь! Дивись, запам’ятовуй, Єшаягу! Як паросток башанський нині зріс, яку він приписав собі звитягу.
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
2024.04.22
07:01
Словами не відтворюються ноти,
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
2024.04.22
05:47
Клекоче, булькає вода,
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
2024.04.21
22:16
МАГІСТРАЛ
Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Левицька /
Проза
Тетянин день
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Тетянин день
Двадцять п’ятого січня, у Тетянин день, я з добрим настроєм пішла до храму святої великомучениці Тетяни. Там на врочисту літургію зібралося багато духовенства й вірян. Я сповідалася, причастилася святих тайн і мріяла відсвяткувати цей день із подругою в себе вдома.
Після закінчення служби, доїхавши до свого будинку, зайшла в ліфт і натиснула дев’ятку. Ветхий ліфт раптово зупинився. Я нервово почала тиснути на всі кнопки, але він стояв, як укопаний. Невдовзі одні з дверей моєї в’язниці відчинились і я побачила, що застрягла між поверхами.
На інших, зачинених, дверцятах висіла жахлива чорна павутина, схожа на довжелезне, страхітливе волосся, заплетене в дреди. Я затремтіла й миттю знайшла кнопку аварійного виклику. Розповіла диспетчерові, що трапилося. Жінка хрипким голосом пообіцяла швидко звільнити мене.
– Почекайте хвилин п’ятнадцять, не панікуйте, – коли вона це вимовила, я справді запанікувала: «А якщо старий мотлох обірветься разом зі мною?». Мене відразу охопив переляк, кинуло в жар і стало важко дихати. «Клаустрофобія в дії, – подумала я. – Заспокойся, не бійся, – повторювала собі, – зараз тебе звільнять... усе гаразд…» – але серце шалено калатало.
Я прислухалася до тиші, грюкала в двері у сподіванні на диво, але ніхто не йшов. Натискала знову на кнопку виклику диспетчера, та зв’язок зник. До всього в кабіні погасло світло. У гнітючій пітьмі задзвонив мобільний.
Телефонувала сусідка з четвертого поверху:
– Таню, я тебе вітаю з днем янгола! – полилися з радісних щедрих вуст зворушливі побажання щастя, любові, добра, натхнення й удачі.
– От саме удача мені зараз потрібна, бо вже годину знаходжусь у замкнутому темному просторі, де немає чим дихати, окрім мазуту й пилу, – поскаржилася я.
– Оце так! – навіть не дуже здивувалася сусідка. – Я на тому тижні теж застрягла… – жваво задзеленькотіла вона й почала докладно розповідати, як і коли це сталося. – А ще Микола Степанович днями теж, і Льоня з сьомого поверху, ти знаєш його, ну той, що з собакою гуляє…
– Катерино Іванівно, поговорімо про це пізніше, краще викличте аварійку, – благала.
– А що, хіба ти не викликала? – здивувалася жінка.
– Та повідомила, але ніхто не їде! – безнадійно кричала я в телефон збентеженій сусідці.
– То чого ж ти мовчиш… а я, стара дурепа, тебе розважаю. Зараз буду дзвонити…
Ще п’ятнадцять хвилин спливло – і я почула голос.
– Таню ти де? – щиросердна Катерина Іванівна обходила поверхи, щоб зрозуміти, на якому я зависла. З’ясувалося, що між другим і третім.
«Цікаво, – подумала я, – якщо обірветься ця стара шкапа, чи вдасться вижити? Здається, падати з третього краще, ніж із шостого чи восьмого. А я навіть заповіту не склала. Отак живеш і не знаєш, де смерть знайдеш, чи на дорозі, чи в старім ліфті. А скільки всього ще не встигла зробити!..». Віддати Богу душу так несподівано, здоровою, хоч і після сповіді, аж ніяк не хотілося.
«Боже милосердний, рятуй! Свята великомученице Тетяно, прийди на допомогу!..» – молилася слізно. Стало моторошно, парко й душно водночас. Катерина Іванівна не вмовкала. Усім, хто пішки піднімався сходами, вона розказувала, що я застрягла в ліфті й уже дві години там знаходжуся.
– Найцікавіше, – говорила вона, – що коли я нарешті додзвонилася в аварійку, там сказали, що виклику диспетчера не було й вони не знають, що людина знаходиться в ліфті! – і обурювалася: – Коли ж нам уже врешті- решт поміняють цю кляту руїну?!. Куди тільки не писали й не звертались – усе марно. Будинкові вже п’ятдесят років, а вони в ус не дмуть!».
– От коли станеться лихо, тільки тоді заворушаться, – підтакувала якась мешканка будинку.
Ці балачки наводили на мене ще більший жах.
Просидівши в темряві три години, точніше простоявши, бо сидіти в наших ліфтах, особливо зимою, неможливо, нарешті почула скрегіт, ляскання інструментів і радісний голос сусідки:
– Таню, зараз тебе звільнять, тримайся!
Другі двері ліфта відчинились – і я побачила невеличкий отвір унизу. Чоловік, що приїхав мене рятувати, погукав:
– Агов, ви там іще живі?!
– Аякже, – зраділа я, – жива, і їсти хочу, бо зранку сьогодні ще ріски в роті не мала, у церкві була… і в туалет уже не завадило б сходити, бо тут від жаху можна осоромитися!
– Ви ще жартуєте? Потерпіть кілька хвилин, – утішав весело він, – правда, я не знаю, як вас звідти витягти, але щось придумаємо… А ви якого розміру? Зможете пролізти в цей невеличкий отвір? – запитував рятувальник.
– Я невеличка. А голову мені не відрубає? – услід зацікавилася я.
– Та ні, не повинно, – заспокоював чоловік, лізьте, не бійтеся.
Я висунула голову й глянула вниз.
– Матінко рідна, то куди ж тут злазити, якщо я на самому вершечку?!. – знову запанікувала.
– Оце вже інша річ, – сказав невисокий чоловік. – Навіть якщо поставити стілець, усе одно не дістанете, потрібна драбинка, по-іншому нічого не вийде.
І тут подала голос говірка Катерина Іванівна, яка до цієї миті мовчала, спостерігаючи за дійством.
– У мене є, зараз принесу! – і хутко потупцювала нагору по драбинку.
– Ху-у, – полегшено зітхнула я.
Сусідка невдовзі повернулася з драбиною, і я, знявши куртку, ледь просунулась у вузький отвір. Унизу мене вже ловили, бо рятувальне знаряддя було хитке, старе, як антрацит.
Я, щаслива, розцілувалася зі своїми рятувальниками й подякувала.
– Дай вам Боже ніколи не застрягати в ліфті! Зі святом вас, Тетяно! – привітав чоловік.
Я хотіла зателефонувати подрузі й скасувати зустріч, бо руки дуже тремтіли, але моя добра сусідка порадила цього не робити, а навпаки зняти стрес, і ми втрьох влаштували свято! Світ не без добрих людей, я завше про це знала!
25.01.2021
Після закінчення служби, доїхавши до свого будинку, зайшла в ліфт і натиснула дев’ятку. Ветхий ліфт раптово зупинився. Я нервово почала тиснути на всі кнопки, але він стояв, як укопаний. Невдовзі одні з дверей моєї в’язниці відчинились і я побачила, що застрягла між поверхами.
На інших, зачинених, дверцятах висіла жахлива чорна павутина, схожа на довжелезне, страхітливе волосся, заплетене в дреди. Я затремтіла й миттю знайшла кнопку аварійного виклику. Розповіла диспетчерові, що трапилося. Жінка хрипким голосом пообіцяла швидко звільнити мене.
– Почекайте хвилин п’ятнадцять, не панікуйте, – коли вона це вимовила, я справді запанікувала: «А якщо старий мотлох обірветься разом зі мною?». Мене відразу охопив переляк, кинуло в жар і стало важко дихати. «Клаустрофобія в дії, – подумала я. – Заспокойся, не бійся, – повторювала собі, – зараз тебе звільнять... усе гаразд…» – але серце шалено калатало.
Я прислухалася до тиші, грюкала в двері у сподіванні на диво, але ніхто не йшов. Натискала знову на кнопку виклику диспетчера, та зв’язок зник. До всього в кабіні погасло світло. У гнітючій пітьмі задзвонив мобільний.
Телефонувала сусідка з четвертого поверху:
– Таню, я тебе вітаю з днем янгола! – полилися з радісних щедрих вуст зворушливі побажання щастя, любові, добра, натхнення й удачі.
– От саме удача мені зараз потрібна, бо вже годину знаходжусь у замкнутому темному просторі, де немає чим дихати, окрім мазуту й пилу, – поскаржилася я.
– Оце так! – навіть не дуже здивувалася сусідка. – Я на тому тижні теж застрягла… – жваво задзеленькотіла вона й почала докладно розповідати, як і коли це сталося. – А ще Микола Степанович днями теж, і Льоня з сьомого поверху, ти знаєш його, ну той, що з собакою гуляє…
– Катерино Іванівно, поговорімо про це пізніше, краще викличте аварійку, – благала.
– А що, хіба ти не викликала? – здивувалася жінка.
– Та повідомила, але ніхто не їде! – безнадійно кричала я в телефон збентеженій сусідці.
– То чого ж ти мовчиш… а я, стара дурепа, тебе розважаю. Зараз буду дзвонити…
Ще п’ятнадцять хвилин спливло – і я почула голос.
– Таню ти де? – щиросердна Катерина Іванівна обходила поверхи, щоб зрозуміти, на якому я зависла. З’ясувалося, що між другим і третім.
«Цікаво, – подумала я, – якщо обірветься ця стара шкапа, чи вдасться вижити? Здається, падати з третього краще, ніж із шостого чи восьмого. А я навіть заповіту не склала. Отак живеш і не знаєш, де смерть знайдеш, чи на дорозі, чи в старім ліфті. А скільки всього ще не встигла зробити!..». Віддати Богу душу так несподівано, здоровою, хоч і після сповіді, аж ніяк не хотілося.
«Боже милосердний, рятуй! Свята великомученице Тетяно, прийди на допомогу!..» – молилася слізно. Стало моторошно, парко й душно водночас. Катерина Іванівна не вмовкала. Усім, хто пішки піднімався сходами, вона розказувала, що я застрягла в ліфті й уже дві години там знаходжуся.
– Найцікавіше, – говорила вона, – що коли я нарешті додзвонилася в аварійку, там сказали, що виклику диспетчера не було й вони не знають, що людина знаходиться в ліфті! – і обурювалася: – Коли ж нам уже врешті- решт поміняють цю кляту руїну?!. Куди тільки не писали й не звертались – усе марно. Будинкові вже п’ятдесят років, а вони в ус не дмуть!».
– От коли станеться лихо, тільки тоді заворушаться, – підтакувала якась мешканка будинку.
Ці балачки наводили на мене ще більший жах.
Просидівши в темряві три години, точніше простоявши, бо сидіти в наших ліфтах, особливо зимою, неможливо, нарешті почула скрегіт, ляскання інструментів і радісний голос сусідки:
– Таню, зараз тебе звільнять, тримайся!
Другі двері ліфта відчинились – і я побачила невеличкий отвір унизу. Чоловік, що приїхав мене рятувати, погукав:
– Агов, ви там іще живі?!
– Аякже, – зраділа я, – жива, і їсти хочу, бо зранку сьогодні ще ріски в роті не мала, у церкві була… і в туалет уже не завадило б сходити, бо тут від жаху можна осоромитися!
– Ви ще жартуєте? Потерпіть кілька хвилин, – утішав весело він, – правда, я не знаю, як вас звідти витягти, але щось придумаємо… А ви якого розміру? Зможете пролізти в цей невеличкий отвір? – запитував рятувальник.
– Я невеличка. А голову мені не відрубає? – услід зацікавилася я.
– Та ні, не повинно, – заспокоював чоловік, лізьте, не бійтеся.
Я висунула голову й глянула вниз.
– Матінко рідна, то куди ж тут злазити, якщо я на самому вершечку?!. – знову запанікувала.
– Оце вже інша річ, – сказав невисокий чоловік. – Навіть якщо поставити стілець, усе одно не дістанете, потрібна драбинка, по-іншому нічого не вийде.
І тут подала голос говірка Катерина Іванівна, яка до цієї миті мовчала, спостерігаючи за дійством.
– У мене є, зараз принесу! – і хутко потупцювала нагору по драбинку.
– Ху-у, – полегшено зітхнула я.
Сусідка невдовзі повернулася з драбиною, і я, знявши куртку, ледь просунулась у вузький отвір. Унизу мене вже ловили, бо рятувальне знаряддя було хитке, старе, як антрацит.
Я, щаслива, розцілувалася зі своїми рятувальниками й подякувала.
– Дай вам Боже ніколи не застрягати в ліфті! Зі святом вас, Тетяно! – привітав чоловік.
Я хотіла зателефонувати подрузі й скасувати зустріч, бо руки дуже тремтіли, але моя добра сусідка порадила цього не робити, а навпаки зняти стрес, і ми втрьох влаштували свято! Світ не без добрих людей, я завше про це знала!
25.01.2021
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію