
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.20
11:48
У водограї бавились веселки:
Зелені, жовті, сині кольори,
І фіолетово всміхались, і рожево,
Фонтан сміявся, прагнув догори,
Дістати неба, хоча б на секунду,
Торкнутись хмари, обійняти сонце,
Фонтан стрибав, а сонценята в хвильках
Ясніли наче сяєво
Зелені, жовті, сині кольори,
І фіолетово всміхались, і рожево,
Фонтан сміявся, прагнув догори,
Дістати неба, хоча б на секунду,
Торкнутись хмари, обійняти сонце,
Фонтан стрибав, а сонценята в хвильках
Ясніли наче сяєво
2025.10.20
11:20
Не бачив ще, ні Риму я, ні Лондона,
Варшави навіть, хоч І поруч – он вона!
Та головне – не бачив я Чугуєва!
Відвідати повинен я чому його?
Бо Репін народився тут, Ілля
– Художник видатний, чиє ім'я,
Чиї натхненні, пристрасні картини –
Чугуєва окр
Варшави навіть, хоч І поруч – он вона!
Та головне – не бачив я Чугуєва!
Відвідати повинен я чому його?
Бо Репін народився тут, Ілля
– Художник видатний, чиє ім'я,
Чиї натхненні, пристрасні картини –
Чугуєва окр
2025.10.20
09:31
Хто ізлякав тебе? Родилась на що, бейбі?
Обійма подвійні, чари твої, кохана
Родилась ти нащо, хіба не для гри?
Чи у екстазі, або у красі собі
Що в думках ~
Відпускай
Добре є, бейбі
Обійма подвійні, чари твої, кохана
Родилась ти нащо, хіба не для гри?
Чи у екстазі, або у красі собі
Що в думках ~
Відпускай
Добре є, бейбі
2025.10.20
09:01
Передбачив я і зупинивсь…
І приліг хутесенько за ширму.
Безумовно, виділось колись
Вже встрічав покладисту і смирну…
…уяви себе ти Королем,
Годен, то одінься в Падишаха!?
…видно переплутав хтось Едем.
Шахмати це все таки не шахи…
І приліг хутесенько за ширму.
Безумовно, виділось колись
Вже встрічав покладисту і смирну…
…уяви себе ти Королем,
Годен, то одінься в Падишаха!?
…видно переплутав хтось Едем.
Шахмати це все таки не шахи…
2025.10.20
06:29
Родить спогади печальні
Біль гірких утрат, -
Додається поминальних
Заходів і дат.
В боротьбі за виживання
Гинемо щодня, -
Голосіння і прощання
Звідуєм сповна.
Біль гірких утрат, -
Додається поминальних
Заходів і дат.
В боротьбі за виживання
Гинемо щодня, -
Голосіння і прощання
Звідуєм сповна.
2025.10.20
01:28
Відчує кожен весь цей жах:
орел, як лев – одвічний птах,
крилом де маше – там війна,
нещастя наше, в нас вона.
Це та війна, це та війна,
де з двох голів лише одна,
лиш та, де вдача леВова,
орел, як лев – одвічний птах,
крилом де маше – там війна,
нещастя наше, в нас вона.
Це та війна, це та війна,
де з двох голів лише одна,
лиш та, де вдача леВова,
2025.10.20
01:14
Вона поїхала у сутінки далекі,
У невідомість, пристрасність і страх,
У гай, де не злітають вже лелеки
І почуття засохли на вітрах.
Вона поїхала в кохання, як у морок,
В жагу, немов невигасла пітьма.
Невдовзі їй виповнюється сорок,
У невідомість, пристрасність і страх,
У гай, де не злітають вже лелеки
І почуття засохли на вітрах.
Вона поїхала в кохання, як у морок,
В жагу, немов невигасла пітьма.
Невдовзі їй виповнюється сорок,
2025.10.19
22:50
Слова твої, мов кулі - лента за лентою;
Склеюю серце своє ізолентою.
Склеюю серце своє ізолентою.
2025.10.19
22:25
Вона поїхала у сутінки далекі,
У невідомість, пристрасність і страх,
У гай, де не злітають вже лелеки
І почуття засохли на вітрах.
Вона поїхала в кохання, як у морок,
В жагу, немов невигасла пітьма.
Невдовзі їй виповнюється сорок,
У невідомість, пристрасність і страх,
У гай, де не злітають вже лелеки
І почуття засохли на вітрах.
Вона поїхала в кохання, як у морок,
В жагу, немов невигасла пітьма.
Невдовзі їй виповнюється сорок,
2025.10.19
22:01
Ішов чумак ще бідніший,
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
2025.10.19
20:45
Женуть вітри рябі отари хмар
в безкрає поле зоряного неба,
де музикує змучений Ремарк,
Адамові Творець рахує ребра…
Сади стрічають пахощами груш,
і яблуням лоскоче сонце скроні -
це Осені портрети пише Труш,
в безкрає поле зоряного неба,
де музикує змучений Ремарк,
Адамові Творець рахує ребра…
Сади стрічають пахощами груш,
і яблуням лоскоче сонце скроні -
це Осені портрети пише Труш,
2025.10.19
18:44
Я думаю про тебе дні та ночі,
Почути хочу голос твій, будь ласка.
І погляд жду і , наче зорі, очі.
Бо ти для мене, ніби добра казка.
Приспів:
Я пам’ятаю очі, твої очі.
Тебе зустріти, мила, знову хочу.
Почути хочу голос твій, будь ласка.
І погляд жду і , наче зорі, очі.
Бо ти для мене, ніби добра казка.
Приспів:
Я пам’ятаю очі, твої очі.
Тебе зустріти, мила, знову хочу.
2025.10.19
16:33
Нічого такого. Кащель, не більш…
Зідки узявся? Бог його знає
Жовтню присвята худощавий цей вірш
Наче ж не лає?
Ти вже проснувся… частково проснувсь
Дякуєш Богу, біжиш за кермо
І знову не їдеш… сумуєш чомусь
Буває. Клеймо…
Зідки узявся? Бог його знає
Жовтню присвята худощавий цей вірш
Наче ж не лає?
Ти вже проснувся… частково проснувсь
Дякуєш Богу, біжиш за кермо
І знову не їдеш… сумуєш чомусь
Буває. Клеймо…
2025.10.19
15:21
Як створив Господь Адама, то пустив до раю
І він там у тому раї і турбот не знає.
Є що їсти, є що пити, де лягти, поспати.
Та вже скоро Адам в раї почав сумувати.
Ніщо йому не цікаво, все набридло досі.
- Дай мені якесь заняття?! – у Господа просить.
І він там у тому раї і турбот не знає.
Є що їсти, є що пити, де лягти, поспати.
Та вже скоро Адам в раї почав сумувати.
Ніщо йому не цікаво, все набридло досі.
- Дай мені якесь заняття?! – у Господа просить.
2025.10.19
14:53
Димчастий дощ зливається із жовтнем:
То дріботить, то плаче водоспадом.
Не просушив ніхто сльозину жодну,
І омиває кожна - листя саду.
Осінній холод і мокрінь журлива
Закрастися у душу підло прагнуть,
А сад почув мелодію тужливу,
То дріботить, то плаче водоспадом.
Не просушив ніхто сльозину жодну,
І омиває кожна - листя саду.
Осінній холод і мокрінь журлива
Закрастися у душу підло прагнуть,
А сад почув мелодію тужливу,
2025.10.19
13:54
Тліє третя світова
і не тільки тліє.
Запалає і Москва,
світ зігріє.
Кочегарять два чорти:
Дональд Трамп і Путін.
Від чортячої чети
всі країни скуті.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і не тільки тліє.
Запалає і Москва,
світ зігріє.
Кочегарять два чорти:
Дональд Трамп і Путін.
Від чортячої чети
всі країни скуті.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
«Всі думають, що прийде час,а час тільки проходить»
Олександр Вільчинський. Інші двери: роман. – Київ: Видавничий центр «Академія», 2021. – 224 с. – Серія «Ім’я”
Новий роман Олександра Вільчинського «Інші двері» – абсолютно вільна за формою проза, цікава своєю здатністю глибинно осягнути реальність. Безумовно, що основу роману становить особлива, інтелектуальна, духовно-лірична харизма письменника. Його авторефлексія, на мою думку, є ознакою фахового стандарту. Адже на моє глибоке переконання, про що б не писав Олександр Вільчинський, він пише про себе. Тому що мистецтво прози – це завжди про себе. Це зустріч із собою. І це завжди переконливо. І завжди зачіпає. Пропоную декілька своїх розмірковувань і спостережень, що виникли після прочитання роману.
Спостереження перше – пам’ять
Мене не покидає відчуття, що я прочитала історію родини, щось на зразок «Саги про Форсайтів» Джона Голсуорсі, але же, даруйте, хіба можна порівняти об’єм текстів! Як це вдалося письменникові? За рахунок яких літературних засобів, а чи їхнього синтезу, створено адекватну просторовість й одночасно наповненість змісту? Отже, перед нами, один день із життя колись великої родини. До Марії в село приїздить син Алік, в цьому ж в селі живе її племінник Валентій, і вони проводять цей один день разом – оце й вся лінійна канва сюжету, основу якої становлять спогади. Елементи згадування/пригадування – головна й вельми важлива складова тексту. Американська дослідниця пам’яті Елізабет Лофтус у своїх працях говорить, що мозок відтворює спогади, подібно до того, як актори кожного разу відтворюють вивчену з режисером на репетиціях постановку. Кожного разу це інша вистава. Що саме згадує наш автор, а з ним і його герої, і що з їхньою пам’яттю відбувається, коли вони згадують? Саме у такий спосіб кожного разу ніби триває перезапис заново подій минулого. Читач відчуває, бачить, чує, як вони розмовляють, чогось бажають, чогось очікують, всіх люблять і всіх пам'ятають, або пам'ятають вибірково…Проза роману насичена формою внутрішніх монологів, що безпосередньо фіксують роздуми, переживання, почуття, зовнішні враження, відчуття усвідомлених та неусвідомлених настроїв, інтуїтивних осяянь, перепущених через пам'ять персонажів, переважно, головних, але й супутніх – «мертвих, живих і ненароджених». Запам'ятався символічний образ сільського цвинтаря – метафори зв'язку поколінь, що так чи інакше впливає на сьогодення.
Спостереження друге – фройдівське
Багато чого можна пояснити, якщо знати основи вчення геніального психіатра Зігмунда Фройда, зокрема, про неконтрольовану підсвідомість, що у багатьох випадках впливає на особистість, на її пам’ять, пояснює проблеми комплексів, фобій та іншої чортівні! Письменник використав один з художніх засобів проникнення у внутрішнє життя персонажів, коли їхня пам’ять – це потік, у котрому “нелогічно» перетинаються елементи раціо/емоціо та інтуїції. Відповідно автор запровадив цілий ряд стилістичних новацій, а саме, переривання фраз, пропуски слів, що ілюструють забудькуватість, провали в пам’яті або раптові осяяння, образно кажучи, стрибкоподібність мислення своїх персонажів. (« У такі моменти, коли в кімнаті стає тихо, то вона просто лежить і згадує, їй тепер легше згадати те, що було давно, ніж те, що робила нині чи вчора… Війна… Маріїні думки рвалися й плуталися, мов нитки із старого клубка, і їй вже важко було зібрати їх і зв’язати докупи»).
За словами автора, головні герої – «три споріднені душі, три лінії життя, три погляди на одні й ті ж події, кожним прожиті по-своєму». У кожного персонажа є своє індивідуальне обличчя, своя доля і своє призначення, а ще по кілька персональних коротеньких розділів, де вони мають можливість зіграти ролі очевидців і учасників спільних подій. Автор дивиться на досить драматичні повороти сюжету очима своїх героїв одночасно, майстерно використовуючи потенціал паралельної оптики, ніби вивертає дійсність навиворіт і показує її з боку лаштунків (якщо вже продовжити асоціації з виставою). Композиційний каркас, що ідеально тримає конструкцію роману є очевидним, не вельми прихованим, однак його можна не помітити, тому що гіпнотизує, принаймні, мене, мінливість зчеплень/розчеплень та обертання його численних сфер.
Олександр Вільчинський – майстер психологічної стенографії потаємних кутків душ своїх героїв, але його психологізм неочевидний, його ще треба помітити й виловити! Принципова особливість твору – автор занурює читача в илюзію присутності у свідомості персонажів. («Він уже давно помітив, що книги й ті його «польоти-ульоти» не заважали одні одним. Найчастіше все відбувалося приблизно так: він починав читати і деколи вже з першої сторінки раптом переставав бачити літери, хоча в такі моменти рефлексивно ще продовжував водити очима по рядках, але... був уже не тут. І це не залежить від книжки, а від чого — невідомо. Хоча якщо книжка попадає цікава, то й польотів не треба. А якщо вже злетіти гарантовано швидко, то тільки алкоголь. Щоправда, тоді стрімкий політ і стрімке приземлення, а часто ще й мордою в баюру».
Історія, авантюра і фантасмагорія
У життя героїв втручається історія – минула і найсучасніша («Ти шо, поранений?.. А яка бригада? – Добровольчий корпус, перша окрема штурмова рота, – відповів брат, знявши долоню з грудей. – Слухай, друже, вибач…Я ж також там був, в смислі, в АТО…Сімдесят друга бригада, саперний взвод, і піднявши правицю, продемонстрував відсутність двох пальців, мізинця й безіменного, а від середнього залишився лише обрубок…»). Щедро використані елементи, що мають фольклорно-казковий присмак: місцеві міфи-легенди, прикмети, повір’я розсипані по сторінках книги. Це – яскраве фентезі, до якого органічно додаються звірі, птахи, комахи, дерева, теж є частинкою повсякденного приватного життя. («Там, на Загреблі, як називають у селі той куток, колись і справді був замок. З дитинства вони чули про начебто якісь Залізні двері, про які ще бабуні її бабуня розказувала,що, мовляв, за ними відкривається підземелля аж до Крем’янця і Почаєва. Втім, ті двері хто тільки не шукав, бо начеб за ними ще й скарби гетьмана Богдана, як казав тато, заховані…Люди кажуть, шо то чари-мари…Де ті двері, ніхто не знає, бо хто їх знайшов і зайшов у них, то потім не пам’ятав нічого…Старий ставав молодим, а молодий міг на очах постаріти чи залишитися з дитячим розумом»). Принагідно нагадаю, що Олександр Вільчинський – автор вельми популярних серед читачів детективів. Тому абсолютно логічною є авантюрна ліния сюжету про «чорних археологів», які копають на приватному городі й таки знаходять двері, хоча, шкода, «інші»… Роман містить трагічне, комічне й ліричне начала, поєднані між собою так тісно, що не відразу можна визначити пріоритет, і ця контамінація, цей мікс подробиць подій, на мою думку, додають потужності силовому полю впливу на читача.
Прихована іронія – ознака інтелекту
Вельми приваблює гумор прозаїка, що має різні тональності, проте в його основі лежить легка іронія під маскою серйозного, у нашому випадку, серйозного тону оповідача. Ось дещиця прикладів вельми характерного оповідного стилю для нашого автора: «Там завжди було найбільше болото, бо вулицю на честь першого космонавта назвали, але так і не заасфальтували, і в дощ на Гагарінській болота було по коліна. Алік колись назвав це символом епохи…Тесть мій вернувся з війни, ще тамтої, без ноги, то його щороку заставляли на комісію з’являтися, підтверджувати групу інвалідності, так ніби нога могла відрости…Від хитавиці старий диск проскакував, і Сінатра тричі починав з того самого, поки дорога нарешті не стала рівнішою»). Добра іронія і …трагічна іронія долі у фіналі, коли «манюсенький осколочек» у грудях Аліка почав свій кривавий шлях до його серця.
Coda
Модерний реалізм, як орнамент авторської нарації, спонукає мене до ще одного висновку, на цей раз, підсумкового: головні герої – це не так персоналії, як їхні думки, почуття і пам’ять. І вже разом із ними читач ніби передивляється і пригадує постдраму свого власного життя. Упевнена, що роман Олександра Вільчинського «Інші двері» допоможе зацікавленому читачеві більш прискіпливо подивитись на себе самого, навчіть прислухатись до внутрішніх діалогів свідомості та підсвідомості. Письменник воскрешає давні й прості істини, котрі забуваються в стильовому хаосі сьогодення. Це істини про вертикалі життя, що утримують людину біля своєї землі і віри, істини про зрілість та відповідальність, які множаться стократ у людині, котра проходить випробування долею. («Мамо, мамо! Хвилину, не більше, тривало те їхнє стояння в сінях, він ніжно й водночас міцно тримав маму, начеб повз них мчав швидкий поїзд, найшвидший з усіх можливих, беззвучно і невпинно»).
Коли прочитаєш цю книгу, усвідомлюєш подальшу неможливість дивитися на речі, що наповнюють твоє життя, як на узагальнені й невартісні, – складність стає звичкою, яка, в свою чергу, може колись несподівано врятувати. Звісно, якщо ти цього захочеш…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«Всі думають, що прийде час,а час тільки проходить»

Олександр Вільчинський. Інші двери: роман. – Київ: Видавничий центр «Академія», 2021. – 224 с. – Серія «Ім’я”
Новий роман Олександра Вільчинського «Інші двері» – абсолютно вільна за формою проза, цікава своєю здатністю глибинно осягнути реальність. Безумовно, що основу роману становить особлива, інтелектуальна, духовно-лірична харизма письменника. Його авторефлексія, на мою думку, є ознакою фахового стандарту. Адже на моє глибоке переконання, про що б не писав Олександр Вільчинський, він пише про себе. Тому що мистецтво прози – це завжди про себе. Це зустріч із собою. І це завжди переконливо. І завжди зачіпає. Пропоную декілька своїх розмірковувань і спостережень, що виникли після прочитання роману.
Спостереження перше – пам’ять
Мене не покидає відчуття, що я прочитала історію родини, щось на зразок «Саги про Форсайтів» Джона Голсуорсі, але же, даруйте, хіба можна порівняти об’єм текстів! Як це вдалося письменникові? За рахунок яких літературних засобів, а чи їхнього синтезу, створено адекватну просторовість й одночасно наповненість змісту? Отже, перед нами, один день із життя колись великої родини. До Марії в село приїздить син Алік, в цьому ж в селі живе її племінник Валентій, і вони проводять цей один день разом – оце й вся лінійна канва сюжету, основу якої становлять спогади. Елементи згадування/пригадування – головна й вельми важлива складова тексту. Американська дослідниця пам’яті Елізабет Лофтус у своїх працях говорить, що мозок відтворює спогади, подібно до того, як актори кожного разу відтворюють вивчену з режисером на репетиціях постановку. Кожного разу це інша вистава. Що саме згадує наш автор, а з ним і його герої, і що з їхньою пам’яттю відбувається, коли вони згадують? Саме у такий спосіб кожного разу ніби триває перезапис заново подій минулого. Читач відчуває, бачить, чує, як вони розмовляють, чогось бажають, чогось очікують, всіх люблять і всіх пам'ятають, або пам'ятають вибірково…Проза роману насичена формою внутрішніх монологів, що безпосередньо фіксують роздуми, переживання, почуття, зовнішні враження, відчуття усвідомлених та неусвідомлених настроїв, інтуїтивних осяянь, перепущених через пам'ять персонажів, переважно, головних, але й супутніх – «мертвих, живих і ненароджених». Запам'ятався символічний образ сільського цвинтаря – метафори зв'язку поколінь, що так чи інакше впливає на сьогодення.
Спостереження друге – фройдівське
Багато чого можна пояснити, якщо знати основи вчення геніального психіатра Зігмунда Фройда, зокрема, про неконтрольовану підсвідомість, що у багатьох випадках впливає на особистість, на її пам’ять, пояснює проблеми комплексів, фобій та іншої чортівні! Письменник використав один з художніх засобів проникнення у внутрішнє життя персонажів, коли їхня пам’ять – це потік, у котрому “нелогічно» перетинаються елементи раціо/емоціо та інтуїції. Відповідно автор запровадив цілий ряд стилістичних новацій, а саме, переривання фраз, пропуски слів, що ілюструють забудькуватість, провали в пам’яті або раптові осяяння, образно кажучи, стрибкоподібність мислення своїх персонажів. (« У такі моменти, коли в кімнаті стає тихо, то вона просто лежить і згадує, їй тепер легше згадати те, що було давно, ніж те, що робила нині чи вчора… Війна… Маріїні думки рвалися й плуталися, мов нитки із старого клубка, і їй вже важко було зібрати їх і зв’язати докупи»).
За словами автора, головні герої – «три споріднені душі, три лінії життя, три погляди на одні й ті ж події, кожним прожиті по-своєму». У кожного персонажа є своє індивідуальне обличчя, своя доля і своє призначення, а ще по кілька персональних коротеньких розділів, де вони мають можливість зіграти ролі очевидців і учасників спільних подій. Автор дивиться на досить драматичні повороти сюжету очима своїх героїв одночасно, майстерно використовуючи потенціал паралельної оптики, ніби вивертає дійсність навиворіт і показує її з боку лаштунків (якщо вже продовжити асоціації з виставою). Композиційний каркас, що ідеально тримає конструкцію роману є очевидним, не вельми прихованим, однак його можна не помітити, тому що гіпнотизує, принаймні, мене, мінливість зчеплень/розчеплень та обертання його численних сфер.
Олександр Вільчинський – майстер психологічної стенографії потаємних кутків душ своїх героїв, але його психологізм неочевидний, його ще треба помітити й виловити! Принципова особливість твору – автор занурює читача в илюзію присутності у свідомості персонажів. («Він уже давно помітив, що книги й ті його «польоти-ульоти» не заважали одні одним. Найчастіше все відбувалося приблизно так: він починав читати і деколи вже з першої сторінки раптом переставав бачити літери, хоча в такі моменти рефлексивно ще продовжував водити очима по рядках, але... був уже не тут. І це не залежить від книжки, а від чого — невідомо. Хоча якщо книжка попадає цікава, то й польотів не треба. А якщо вже злетіти гарантовано швидко, то тільки алкоголь. Щоправда, тоді стрімкий політ і стрімке приземлення, а часто ще й мордою в баюру».
Історія, авантюра і фантасмагорія
У життя героїв втручається історія – минула і найсучасніша («Ти шо, поранений?.. А яка бригада? – Добровольчий корпус, перша окрема штурмова рота, – відповів брат, знявши долоню з грудей. – Слухай, друже, вибач…Я ж також там був, в смислі, в АТО…Сімдесят друга бригада, саперний взвод, і піднявши правицю, продемонстрував відсутність двох пальців, мізинця й безіменного, а від середнього залишився лише обрубок…»). Щедро використані елементи, що мають фольклорно-казковий присмак: місцеві міфи-легенди, прикмети, повір’я розсипані по сторінках книги. Це – яскраве фентезі, до якого органічно додаються звірі, птахи, комахи, дерева, теж є частинкою повсякденного приватного життя. («Там, на Загреблі, як називають у селі той куток, колись і справді був замок. З дитинства вони чули про начебто якісь Залізні двері, про які ще бабуні її бабуня розказувала,що, мовляв, за ними відкривається підземелля аж до Крем’янця і Почаєва. Втім, ті двері хто тільки не шукав, бо начеб за ними ще й скарби гетьмана Богдана, як казав тато, заховані…Люди кажуть, шо то чари-мари…Де ті двері, ніхто не знає, бо хто їх знайшов і зайшов у них, то потім не пам’ятав нічого…Старий ставав молодим, а молодий міг на очах постаріти чи залишитися з дитячим розумом»). Принагідно нагадаю, що Олександр Вільчинський – автор вельми популярних серед читачів детективів. Тому абсолютно логічною є авантюрна ліния сюжету про «чорних археологів», які копають на приватному городі й таки знаходять двері, хоча, шкода, «інші»… Роман містить трагічне, комічне й ліричне начала, поєднані між собою так тісно, що не відразу можна визначити пріоритет, і ця контамінація, цей мікс подробиць подій, на мою думку, додають потужності силовому полю впливу на читача.
Прихована іронія – ознака інтелекту
Вельми приваблює гумор прозаїка, що має різні тональності, проте в його основі лежить легка іронія під маскою серйозного, у нашому випадку, серйозного тону оповідача. Ось дещиця прикладів вельми характерного оповідного стилю для нашого автора: «Там завжди було найбільше болото, бо вулицю на честь першого космонавта назвали, але так і не заасфальтували, і в дощ на Гагарінській болота було по коліна. Алік колись назвав це символом епохи…Тесть мій вернувся з війни, ще тамтої, без ноги, то його щороку заставляли на комісію з’являтися, підтверджувати групу інвалідності, так ніби нога могла відрости…Від хитавиці старий диск проскакував, і Сінатра тричі починав з того самого, поки дорога нарешті не стала рівнішою»). Добра іронія і …трагічна іронія долі у фіналі, коли «манюсенький осколочек» у грудях Аліка почав свій кривавий шлях до його серця.
Coda
Модерний реалізм, як орнамент авторської нарації, спонукає мене до ще одного висновку, на цей раз, підсумкового: головні герої – це не так персоналії, як їхні думки, почуття і пам’ять. І вже разом із ними читач ніби передивляється і пригадує постдраму свого власного життя. Упевнена, що роман Олександра Вільчинського «Інші двері» допоможе зацікавленому читачеві більш прискіпливо подивитись на себе самого, навчіть прислухатись до внутрішніх діалогів свідомості та підсвідомості. Письменник воскрешає давні й прості істини, котрі забуваються в стильовому хаосі сьогодення. Це істини про вертикалі життя, що утримують людину біля своєї землі і віри, істини про зрілість та відповідальність, які множаться стократ у людині, котра проходить випробування долею. («Мамо, мамо! Хвилину, не більше, тривало те їхнє стояння в сінях, він ніжно й водночас міцно тримав маму, начеб повз них мчав швидкий поїзд, найшвидший з усіх можливих, беззвучно і невпинно»).
Коли прочитаєш цю книгу, усвідомлюєш подальшу неможливість дивитися на речі, що наповнюють твоє життя, як на узагальнені й невартісні, – складність стає звичкою, яка, в свою чергу, може колись несподівано врятувати. Звісно, якщо ти цього захочеш…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Життя прожити – не поле перейти"
• Перейти на сторінку •
"Посвята в таємниці, або Сучасна хроніка "
• Перейти на сторінку •
"Посвята в таємниці, або Сучасна хроніка "
Про публікацію