Не тільки темні маги, а й кожна сучасна людина має свої горокракси. Їх три. Три артефакти, в які ми вкладаємо свої життя, три точки дотику з великим зовнішнім світом. Загубивши будь-який із них, втрачаєш суттєвий шмат себе. Закриваєш собі доступ до того, від чого залежиш.

Це прості та приземлені речі – в’язка ключів, портмоне і смартфон. Вночі без ключів від дому. В голоді без гаманця. В суспільстві без зв’язку з ним. Хто ти тоді? Хто, коли ними заволодіє ворог? Хто ти без цих тотемних предметів такого космополітичного homo urbanus.

Перших два повільно пожираються третім – смартфоном. Власне, і він, по суті, лиш обгортка, фізичний носій віртуальних закономірностей. Навіть не сховище, а відображення коду – настільки важливих для нас, наскільки ж і примітивних по суті нулів та одиничок.

А все найцікавіше у хмарах. На надійних серверах під охороною, з охолодженням і резервним дублюванням даних. Не обов’язково навіть у твоїй країні чи на твоєму материку гудуть і поблимують із нетрів промислових приміщень дрімаючі вісники кіберпанку.

І з тих затишних кімнаток за сотні кілометрів повітряно-крапельним шляхом цифри бадьоро крокують до твоєї кишеньки чи руки у смартфон. І не тільки. Ти можеш відтворювати важливе чи цікаве ще у годиннику. Чи в окулярах. Чи в годиннику і в окулярах. Розмащувати всю цю big data по тілу. Вживляти її в одяг, волосся, шкіру і кров. Поки твоя свідомість не завальсує у палкому танці з віртуальною. І ти весь, усім своїм єством зіллєшся і розчинишся у багатоголоссі, співзвуччі, одностайності та житті таких самих, паруючих у кіберпросторі свідомостей. Розумів, інтелектів, досвідів, особистостей, людей. Адже людей?

В цьому потоці нізвідки й в нікуди буде все і це буде надрозум. Так дрібні рибки гуртуються в силует великої рибини щоб жити далі кожен сам по собі. Так ми перенесли все, що могли, в комп’ютери, а потім поєднали їх між собою. Так зіллємо в один глечик і свідомості. Хтось через девайси, хтось через медитацію, хтось через психотропи. Манівцями чи напряму, але в одну точку.

А на тому кінці дроту на нас вже зачекалися старі-добрі знайомі Адам і Єва. Дуже голі й по-дитячому милі. Відчувши, як ми нерішуче стукаємо в шибки, Адам відкладе тоді своє надкушене вже яблуко і, заварюючи обліпиховий чай, скрушно похитає головою:

– Як ніби після віків колупання у хромосомах, ДНК і генах ви не знали, що ми одне ціле.

А звідкись знайомі до болю бісики у євиних очах безмовно докорятимуть тим, що нас так довго чекали.


13.08.2021.