я розповім тобі тисячі відомих версій,
про те, що мистецтво — духовна свічка прогресу,
нині поетів розвелося, як грифів на каменищах
нині піїти плодяться, як голуби на горищах,
щоб бути на стилі потрібно злетіти вище,
палити бамбук — сушити весла…

сідають за ноутбук в бажанні створити
те, що не знають самі: дерева, сонця, палаючі метеорити?
переганяють описові події, як переганяє сонячну енергію Тесла,
запруджують ворд графікою рим тільки б не захворіти,
давно уже невиліковно хворі на графоманський вітер,
а з неба ридає Майстер і ремствує Маргарита…
знову — палити бамбук, знову — сушити весла…

той поет, котрий кожною клітиною тіла відчуває
що його праве, чорне крило — пекельним вогнем у волі згорає,
ліве, що біле — несе на собі ангельські дотики із небесного раю.
краща картина — багато картин які малює твоя уява:
кинута ним сорочка… голодний собака…килиму мокрий гравій…
залиш собі срібний перстень… сама загадаю
всі бажання твої… посидь… помовч… подихай…
бачиш — я граю…

ці руді гладіолуси на вікні, яким розрізали вени,
гладеньким оксамитом серпня горнуться ніжно до мене,
наше життя—театр, а ти—головна моя сцена,
слава Богу—надійна, Слава богу—зелена…