посеред кімнати зовсім пустої
вона стояла й сама зовсім пуста.
не було там зовсім нічого,
навіть променя сонця ясного.

було лиш вікно, і були лиш ґрати,
маленьке віконечко на краю кімнати.
і довгі залізні прути,
ніхто не зможе потрапить туди.

лилось звідти місячне сяйво,
заворожити воно здатне негайно.
червона повня освітлювала кімнату,
таким чином співала свою сонату.

падав промінь світла як прожектор
на стіл що конструював відомий архітектор.
на ньому стояла шахматна дошка,
а збоку годинник кольору волошки.

годинник старанно виконував роботу,
з кожним ударом примножав скорботу.
крім цього був ще один звук,
завдавав він не менше мук.

співала скрипка жалібно, тривожно,
із її голови цей звук лунав переможно.
плакала вона терціями й квартами,
точними ніби створені декартами.

третій звук не можна упустить —
як її серце диким ритмом стукотить.
дихання поривчасте, різке,
начаче декілька тонн важке.

голі стіни, така ж підлога,
з під неї відчувалась волога.
стеля нічим не виділялась,
все тим самим займалась.

чорні та білі клітинки,
фігури стоять старанно як намистинки.
кожна по своєму особлива,
роль має надто важливу.

біля столу стоять два стільці,
сидіти на них мають якісь молодці.
вона важко звалилась на один із них,
карими очима зміряла воїнів золотих.

почалась партія, а суперника не видати,
хто ж він? — це треба вгадати.
кожен хід роблячи продумано,
блефуючи що все не так було задумано.

суперник ж був розумніший на фут,
в цій грі поводив себе немов шут.
зміг ввести її в оману,
не дав закінчити драму.

побачила що програє вона,
проте не хотіла здаватись в ходах.
всередині все вже давно пульсує,
вона все нові тактики стартує.

проте і це не допомогло їй,
ворог ніби бачить результат подій.
зовсім знесилилась бідна вона,
заспокоїти намагається себе сама.

страх втратити цілковитий контроль,
боялась цього більш ніж ненадійний пароль.
паніка хвилею на неї нахлинула
і ніби з гори тіло полинуло.

втрачала фігуру за фігурою,
ось довелось розпрощатися з турою.
пішаками неначе ферзем дорожила,
захищати їх як орел волила.

недовго ще тривав бій,
годинник збивав концентрацію їй.
скрипка накалила атмосферу,
паніка пройняла до глибини літосферу.

"шах і мат",— суперник усміхається,
вона не заплакать старається.
повільно тягне руку до свого короля,
трясеться вона ніби у троля.

інша рука у кулак під столом стискається.
точнісінько так же її серце зжимається.
потрібно гордо визнати програш
і почати новий куплет наче марш.

та все ж знайшла в собі сили,
не змогла більше прикривати тили.
різким звуком звалилась фігура,
прямолінійніше ніж ходить тура.

вирішила супернику хоч раз в очі глянути,
щоб всю мудрість його в мить затямити.
Та заглянувши вмить жахнулась —
ніби холодна рука мерця до неї торкнулась.

навпроти неї сидів ні хто інший,
ніхто б не міг бути їй рідніший.
ніхто не знав її настільки добре,
як човен старого рибалки море.

отож ніби в дзеркало вона глянула,
від подиву вмить на місці завмерла.
програти в битві самій собі,
це ж де таке чувано було юрбі.

від цього ще гірше стало,
вразило це ніби жало.
дістала вона із рукавів тузи,
зняла з них невольничі узи.

порвала на дрібні шматки,
ніби поламала кожному з них кістки.
більш не знадобляться їй вони.
посипались тузи ніби сніг восени.

як же колода буде без тузів?
будь-який з безлічі разів.
ну нічого, всяке в цьому світі буває,
цю сторінку в житті хтось прогортає.

її охопила неждано ненависть,
ніби заполонила її жвавість.
дістала з-під столу ніж,
підійшла до ворога хутчіш.

завдала відразу смертельний удар,
не допоможе ніякий цілющий відвар.
прямісінько в серце увійшов ніж,
на ногах тут ніяк не устоїш.

та звалився не ворог, звалилась вона,
з серця кров тече як вода.
не скривилась від болю ні разу,
лиш до себе відчула відразу.

супротивник же встав поряд з нею
був він високо над землею.
єхидна умішка заграла на обличчі
і подивився зверхньо їй у вічі.

та не жаліла вона, що сталось отак,
годинник все бив та бив у такт.
знала чим закінчиться це,
тому й не кривила лице.

програти самій собі це жахливо,
потім важко відростити крила.
отож не знайшовши причину існувати,
ладна була вічно по світу мертвих сновигати.

усміхнулась ще єхидніше ніж суперник,
хоч і лежала знизу, та вигляд мала не як смертник.
гримаса блаженства на її обличчі,
давно вона ждала коли смерть до себе покличе.

бажала цього найдужче в світі,
загинути в цілковитій пітьмі.
і ось її мрія здійснилась,
таке нікому навіть не снилось.

суперник підійшов, присів біля неї,
обшукав всі кишені її киреї.
знайшов там золотий ключ,
не противилась вона голіруч.

підійшов до стіни взбудоражено,
знайшов там замкову скважину.
ввійшов ключ як у масло,
вийшов суперник завчасно.

поглянув їй в вічі востаннє,
щось промовив закрити вустами.
з дверного проходу на лице впало світло,
в очах з'явився сум непомітно.

та закінчилось все уже давно,
сиділа в цій клітці на марно.
клітку ж створила вона сама,
та чи не покидала її дарма?

ось такий вийшов у неї кінець.
спішив суперник кудись як гінець.
вона ж стискала в кулаці ферзя,
одним пострілом убила два зайця.



2021