Як денний гамір, врешті, у теремі стихав,
То Святослав маленький, набігавшися вволю,
Награвшись, до кормильця до Асмуда сідав
Чи поряд на колоду, чи то травою долі
Та й слухав, слухав, доки аж зорями зряснить
Небесний звід над ними, цікаві оповідки.
Міг Асмуд дуже довго й гарно говорить
Про все, вважай, на світі. Ото цікаво – звідки
Він все те може знати: про богів і людей,
Чужі краї, народи, події… Стільки знає!
На будь-які питання він відповідь знайде.
І слуха княжич, слуха аж серце завмирає.
От нині, ледве тільки усівся Святослав,
Запиханий, щасливий від денної гонитви,
Кормилець усміхнувся і оповідь почав
Про світ, людей і богів у ньому говорити:
- Колись давно, коли ще і світу не було,
Один лише був морок. В мороці отому
Яйце кудись незнано- невідомо пливло.
Одне, таке велике і золоте. У ньому
Прабатько, Святославе, знаходився тоді.
Прабатько – Рід. Як брунька, як зерня непроросле
Він там отак до часу, та до пори сидів,
Аж поки диво-дивне у світі відбулося:
Якось одного разу він народив Любов –
Велику Матір Ладу. І тою то Любов’ю
Яєчну шкаралупу міцну він розколов,
І сам на волю вийшов і увесь світ наповнив
Любов’ю. Саме з неї із дивної зросли
Разом небесне царство і царство піднебесне,
Що тотим богом Родом теж народжені були.
І, як у нашім небі буває кожну весну,
Веселий серп веселки в руці його заграв.
Адже він саме нею обрізав пуповину.
Веселкою ж потому і Океан узяв
Від вод усіх небесних Рід відділив. І кинув
Твердь кам’яну навіки розгородити їх.
А в небесах потому він спорудив три зводи,
Немов би три ступені поклав собі до ніг.
І потекли по зводах усі небесні води.
Тоді Пітьму і Світло бог легко розділив.
А також Правду й Кривду, аби були собою.
А далі…далі Землю він Матінку родив.
Вона ж була, напевно, лякливою такою,
Тому сховалась зразу в безмежний Океан,
В безодню його темну, аж десь на дні глибоко,
Немов боялась дуже, що увесь світ – обман
І хтось її покривдить. Та бог Рід іще поки
Її на дні на тому в безодні не шукав,
А світ творив. З обличчя створив він Сонце ясне.
Із грудей його Місяць у небесах постав,
З очей зробились зірки, а ще – небес окраси –
Усі Яснії Зорі він з брів своїх створив.
Із дум його постали тоді ще темні ночі,
А з подиху стрімкого родилися Вітри.
Зі сліз, що наверталися Родові на очі,
Пішли дощі і роси, сніги… А голос – Грім…
Так і творився світ наш тоді Прабатьком – Родом
І все, що стало в світі – то було лише ним.
Без нього цьому світу і стати було б годі.
Він є все те, що було, він і все те, що є,
І те, що іще буде. Усе живе, і мертве.
Він перед нами нині всім світом постає,
Адже себе для цього бог Рід приніс у жертву.
Він світу і Прабатько, і він його Творець.
Тоді він, навіть долю устиг на світ пустити,
Бо ж саме Рід – богині був Макоші отець,
А їй одній відоме усе майбуття світу.
- Скажи-но мені, Асмуд, який- такий він – світ?
- О, княжич, світ безмежний. І за життя людині
Не обійти усього, що сотворив бог Рід.
Тим більше, що відкрита всього лише частина
Його для нас, для смертних, яка зоветься Яв.
Тут живуть люди, звірі, і все, усе живеє.
Послухай мене добре же, княжич Святослав,
Бо хто тобі крім мене ще розповість про теє.
Бог світ створив одразу із різних трьох частин.
Нам – людям, а ще також і усьому живому
Належить Яв. Далеко за тридесять країн
В горах стрімких рипейських, там де пройти нікому
Із нас, із простих смертних не удалось поки,
Стоїть гора висока, як Березань відома.
У тій горі високій лежить віки й віки
Горючий камінь знаний, як Алатир. На ньому
Сварог колись закони всі вибив для людей,
А потім їх із неба на землю нашу скинув.
Там на горі високій людей той камінь жде.
А понад ним горючим, аж на самій вершині
Росте одна береза. Там на її гілках
Сидять два птахи дивних: то Алконост і Сирин.
Про них багато всього вже мовлено в віках,
Але усе ж сказати я, княжичу, повинен,
Що Сирин – то є Велес, насправді, а не птах
А Алконост, насправді – то Хорс в подобі птаха.
Той Хорс собі на східних був примостивсь гілках,
А Велес присусідивсь по інший бік - на захід.
Стрічає ясне сонце ізранку Алконост,
А Сирин кожен вечір на захід проводжає.
І так воно віками. Вже скільки їх пройшлось
З початку світу цього? Того ніхто не знає.
А в коренях берези могутній Юша-змій
Кільцем собі скрутився і Землю підпирає
І всякого живого, що є лише на ній,
Він на собі з далеких, прадавніх літ тримає.
А круг тії берези кружляє Святогор,
Могутній його поступ чуть ледь не за півсвіту.
І не здолає його ніякий сон чи мор,
Адже він має вічно те дерево глядіти..
А ще біля берези два олені живуть.
Яке із неї листя буває облітає,
Вони його негайно збирають і жують,
Тож ні одне одвіку із них не пропадає.
А вже навкруг тієї високої гори
Далекий дивний Ірій. Там, де немає суму,
Немає смерті, болю. Там лагідні вітри
Відносять геть від тебе усі тривожні думи.
І спочивають гарно лиш праведники там,
Ті, хто перед богами в житті не мав провини,
Хто заступав дорогу в край підлим ворогам
Та із мечем, звичайно, в руці в бою загинув.
А понад нашим Явом є світ небесний Прав.
І там гора небесна стоїть з могутнім дубом.
Той дуб корінням вгору віки й віки зростав.
І те його коріння, покручене і грубе
Хова від нас початки молочної ріки.
Отої, що між люду Молочним Шляхом зветься.
Он бачиш, розлилася, пливе поміж зірки!
А знаєш, Святославе, звідкіль вона береться?
Із вимені Корови небесної Земун,
Що була в час далекий породжена Сварогом.
То молоко по небу зміїться, наче в’юн,
Собі небесним світом прокладує дорогу.
А там он попід нами є ще і нижній світ –
Нав – тобто царство темне, угіддя Велес-бога.
Туди людині смертній і заглядать не слід,
Бо вже назад немає їй звідтіля дороги.
Адже із Наві тої ніхто ще не вертав.
Росте там древо суму. Чи то струнка ялина,
Чи кипарис, можливо, то вже як хто казав
На Велесову дивну у Наві деревину,
Повз неї він людськії померлі душі вів
В загробний світ, в полон на віки вічні…
- І весь той світ Прабатько, насправді, Рід наш звів?
За це його ми, люди і маєм возвеличить?
- Ні, світ створив не Рід, а син його Сварог,
Хоч він його творив за батьковим велінням.
- Сварог – це ж головний, скажи, на небі бог?!
- Так, справді, головний та слухай, май терпіння..
Коли Сварога Рід родив і дух у нього
Могутній свій вдихнув. То дав іще йому
Чотири голови аби Сварог мав змогу
Весь оглядати світ і знати що й чому.
Оглянув світ Сварог, зірки побачив, місяць
І сонце, й океан. Лише землі нема.
Тоді він із небес до океану звісивсь
І качечку уздрів, що плавала сама,
Породжена тоді-бо піною морською.
Й повідала вона Сварогу, що земля
Лежить на самім дні у темряві й спокої.
І качечці велів дістати звідтіля
Сварог тої землі ім’ям самого Рода.
Пірнула вона раз, пірнула і другий
Та лиш як третій раз пірнула вона в воду,
Узяти в дзьоб землі вдалося врешті їй.
І принесла вона землі тії Сварогу.
Бог довго її м’яв. А Лада й Рід йому
У тому помогли. І удалось Сварогу
Зліпити, як йому хотілось самому.
Зліпив та і поклав ще свіжу на долоню.
Та подихом вітри у море здули вмить.
І там на хвилях тих її зовсім холодну
Лиш Сонечку вдалось до жару розігріть,
Аж узялась Земля скоринкою твердою.
А Місяць вслід її гарячу остудив.
З тих пір вона весь час пливе кудись водою
По морю, що нема кінця і берегів.
Аби не потонуть їй у морських глибинах,
Бог Юшу-змія взяв під неї помістив.
Три склепи сотворив в Землі Сирій для винних,
Невинним же в горах він Ірій дивний звів.
А далі населив життям пустельну Землю:
І звірів, і птахів дерева і траву.
Бо що вона була до цього – одні скелі.
Тепер же тьмою-тьма усяк на рій живуть.
Тоді уже взялись Сварог та жінка Лада,
Створили і людей, пустили їх на світ.
Щоб ми їх як богів усі вітали радо,
Що й робимо ми, бач аж від початку літ.
- А ще які боги крім Рода і Сварога?
- Сварог мав двох жінок. Про Ладу чув вже ти?
Ще Матінка Земля Сира була у нього.
Вони Сварогові і народили тих,
Що світлими зовем ясенями-богами.
Сварожичами ще. Бо ж є й дасуні, ті
Злі, темні демони збиткуються над нами,
Між нами сіють зло, збивають нас з путі.
Родила Лада та Сварогові Перуна
І Леля, й Живу ще Марену й Хорса та
Корову, що живе на небесах – Земуну.
- А Матінка Земля? – тут княжич запитав,
Згораючи, мабуть, в душі від нетерпіння.
- Її сини Симаргл і бог вітрів Стрибог.
Хоча, ледь не забув. Сказати я повинен,
Був в неї іще син. Але, від отих двох -
Він не Сварожич був, а син самого Рода.
І звали його всі Ярилом-Орачем…
Здіймався місяць ген, віщуючи негоду,
Вдивлявся у ручай, що під Гору тече,
Вслухався в тиху річ, що линула Горою
Де і його ім’я згадалося не раз.
А княжич Святослав підпер щоку рукою
І слухав, геть забув, що пізній уже час.
- Ярило – Сонце? Так?- знов одізвався княжич.
- Так, Справді, саме він, що в небесах сія.
- Ти, Асмуде, мені про нього теж розкажеш?!
- Ну, звісно розкажу. Іще коли Земля
У мороці була, у холоднечі лютій,
Ні світла не було, ні звуків, ні тепла,
Надумав юний Яр на неї позирнути
Чи гарною вона, пригожою була.
І пломенем своїм пронизав морок вічний,
До самої Земля теплом своїм сягнув.
І там, де крізь пітьму дивились його вічі,
Засяяв Сонця лик. Прокинулась зі сну
Одвічного тоді Земля Сирая Мати
І жадібно пила тепло промінь його.
Та від того тепла почала розквітати.
Розкинулись ліси, поля, річки кругом.
Замлоїлося їй від жарких поцілунків,
Пила їх і пливла в обіймах Ярових.
І повнили її живого світу звуки,
Злітали птахи ввись із надр її тісних,
З вертепів подались по світу всякі звірі
І риба попливла у ріках і морях.
Земля, яка була мов мертвою допіру,
Розквітла, ожила буквально на очах.
І все на ній жило, і все на ній любило,
І все співало їй і Ярові хвалу.
І вже тоді вона людину породила.
Як вийшла та, то Яр ударив по чолу
Їй віжками тоді своїми золотими.
Від блискавки тії в ній розум зародивсь.
А бог її вітав потоками густими,
Лунав небесний грім і блискавки неслись.
Від блискавиць, громів усе живе сховалось
У мороці печер, у глушині дібров.
Людина лиш одна нічого не злякалась
І очі підняла у небеса… І знов
Ударила громи Ярила-батька слова.
Людина словом теж відповіла йому.
Почувши слово те, схилилися діброви
І квіти – все живе цареві свойому.
Та слабшать почала Ярила-бога сила.
Злякалася Землі, що змерзне все живе
І затужила… Та втішав її Ярило,
Що вернеться назад, по небу пропливе.
А поки дав Вогонь аби Землі зігрітись,
Щоб все живе могло діждатися його.
От чому є зима, яку зміняє літо.
Ярило слова, бач, дотримує свого.
А пращури колись померлих всіх палили.
Заснулий мертвим Снов Ярила-бога син
З живучим у огні стрічався там з Ярилом,
Ставав через вогонь до батька ближчим він.
Та ми уже тепер не спалюєм померлих,
А віддаємо всіх їх Матері Землі.
Вона родила нас, усе життя нас вела,
Тож краще у Землі спочити ніж в золі.
Але Ярила ми також не забуваєм.
У довгі літні дні, як він сповільнить біг
І розлучатися з Землею починає,
Криловим вогнем ми восхваляєм їх.
- А що ж Сварожичі – наслідники Сварога?
- В небесного царя було багато їх.
Симаргл найперший – то є бог вогню земного.
Сварог же був коваль, небесний правив міх.
Якось ударив він (могутній молот в нього)
По каменю, що ми звемо Алатирем
І іскорка мала – дитя самого бога
На Землю впала та не згасла під дощем,
А силою Землі у полум’я знялася.
І встав на повен зріст у полум’ї у тім
Вогненний воїн, що Симарглом-богом звався.
Вогненний ураган – хто би зрівнявся з ним?!
А вслід за ним Земля родила і Стрибога,
Володаря усіх, що на Землі вітрів.
Нічого на Землі не промине повз нього.
Жахливо, як на кого впаде весь його гнів.
В той час, як народились Симаргл зі Стрибогом,
Володар сил підземних і темних – Чорний Змій
Надумав гору взяти у світі над Сварогом
І батько із синами вступили з ним у бій.
Це була перша битва Добра зі Злом триклятим
І Правди проти Кривди. Не день, не два ішла.
Де сила, а де хитрість – та стали гору брати
Вони над Чорним Змієм – цим охоронцем Зла.
Здолавши-таки Змія, впрягли у плуг залізний,
Важкий, Сварогом скутий й орати почали.
Та й проорали Землю – три борозни порізно.
По них Дніпро з Дунаєм і Доном потекли.
А потім розділили всю Землю борозною
На світле царство й темне. Навпіл Добру і Злу.
А, щоб на Землю врешті прийшли часи спокою,
Розверзли Землі груди і в пропасть чималу,
В безодню підземелля жбурнули того Змія,
Страшного того Змія – Володаря Пітьми,
А вслід за ним і сина його – страшного Вія,
Що був підземним князем. А слідом за тими
І Вієвих синочків: спочатку Святогора,
А потім і Гориню (то батько велетнів),
А ще також Грифона, що сіяв світом горе
Та й усю силу чорну. Хай згине там на дні.
Вже після тої битви створив Сварог нам Ірій.
Від Лади Хорса-Сонце для світу народив,
А ще Земун – Корову небесну. Щоб допіру
Один богам яскраво у небесах світив.
Друга ж богів славетних тих молоком поїла.
З тії Земун – Корови і потекла ріка
Молочна в самий Ірій, невпинно позміїла,
Отим Молочним Шляхом, що небом протіка.
Небавом якось Ладі незвичний сон приснився,
Що з’їла вона щуку із золотим плавцем
Й з того завагітніла. Сварог враз похопився,
Коли дізнавсь, бо віщим сон йому здався цей.
І виловив у морі він Златоперу Щуку,
Зварив. Щоб Лада з’їла ту Щуку наполіг.
Та Щуку з’їла, звісно. А залишки у руку
Та й кинула на Землю. Земун злизала їх.
Кістки ж Земля ковтнула. Всі три завагітніли.
Коли прийшла година народжувати їм,
Земун родила Влеса, Земля Сира – Ярила,
А Лада зразу трійню привела в божий дім.
Три доньки: юна Леля – Любов та друга Жива –
Життя й Весни богиня й Марена, що була
Зими богиня й Смерті ще страхітлива діва.
Але крім дочок й сина вона в собі несла.
По довгих тяжких муках, родила сестрам брата
Могутнього Перуна – небес громовика!..
- Ти часом, Святославе, іще не хочеш спати?
- Ні, Асмуде, розказуй, сон хай ще почека.
- Отож, родила Лада тоді Перуна –бога,
Небесної дружини всії провідника,
Заступника дружини військової. До нього
Звертаються всі вої, до свого зверхника.
Говорять, як родився Перун, громи гриміли,
Мигтіли блискавиці, здригалася земля.
Немовби всьому світу й півсвіту говорило,
Що в небі народилося не просте маля.
Як сповнилось Перуну всього лише три роки,
Сварог й Симаргл малого скупали у вогні.
Так тіло згартували, щоб з будь-якого боку
Перун був невразливим. І став він на коні
(Дарунок батька й брата) з сокирою міцною
По небу роз’їжджати, неначе справжній бог.
Щомиті ладен стати із ворогом до бою.
А той не забарився. Перун сестер мав трьох.
І от страшний посланець хаосу Скіпер-зві́рин
Украв сестер Перуна до підземель своїх.
І юний бог негайно узяв свою сокиру
Й вступив в нещадну битву, щоб визволити їх.
Кипів той бій жорстокий, нерівний не годину.
Але забракло сили малому і тоді
Схопив його той Скіпер, у підземелля вкинув,
Замкнув в глибоку яму. Та рано він радів.
Хорс, Велес зі Стрибогом за брата заступились
І хитрістю звільнили Перуна з-під землі.
Земля Сирая Мати додала йому сили
Тож він зійтись зі звіром в двобої знов волів.
Ще більш нещадна битва між ними розгорілась
І билися три ночі вони та і три дні.
І світла божа сила здолала темну силу.
Схопив Перун потвору, піднявся на коні.
Той став його благати пустити, пощадити.
Перун же невблаганний і звіра задушив.
А потім тіло скинув до нижнього аж світу,
Звільнив сестер й порядок у світі відновив.
Могутній воїн виріс Перун. Не було в світі
Того, хто проти нього міг битим нарівні.
І подвигів багато устиг він учинити,
Поки став справжнім богом в небесній вишині.
Коли у Хорса Місяць украв Зорю – дружину,
Перун знайшов злодюгу, дружину повернув
І розрубав той Місяць якраз наполовину
Аби не брав чужого. А, щоб він не забув,
То робить це постійно. Ти й сам, напевно, бачив?!
- Так, справді, бачив! – Отже, ти знаєш чом воно:
Зроста на небі місяць, але Перун прискаче
І розрубає навпіл… А ще колись давно
Перун здолав у битві також царя Морського,
Що Чорноморським змієм був званий в ті часи,
Бо наречену вкрасти хотів той змій у нього,
Дочку Симаргла – Диву – Додолу. Та краси
Її не довелося поганому пізнати:
Перун конем могутнім на нього налетів
І блискавкою вдарив. Той кинувся тікати,
Сховався в своїм морі й більш Диви не хотів.
А Дива ж та красуня! Тож через неї саме
Побивсь Перун із другом із Велесом своїм.
Буває, що кохання встає й поміж богами
Й нічого поробити ніхто не може з цим.
- Той Велес – бог худоби і мудрості, й багатства?
- Так, саме він, той Велес – Земун Корови син.
Ще він померлі душі веде в загробне царство.
- А що ж не поділив був з Перуном-богом він?
- Було то на весілля в громовика Перуна
Із Дивою – дочкою Симаргла. Велес був
За свата в свого друга і наречену юну
Мав привезти до нього від батька. Та забув
Геть про усе на світі, лише її побачив.
Одразу закохався. Став зваблювать її.
Розказував, як любить. В тумані був неначе.
Хотів її відвезти до володінь своїх.
Та всі ті залицяння богиня відхилила
Й покликала на поміч Перуна. Той примчав
Конем своїм неспинним туди, де його мила
На поміч його звала. Дорогу перетяв
Велесовому возу. Зчепились бувші друзі
І у бою жорстокім Перун-таки здолав
І скинув з неба Влеса на землю . По окрузі
Від того бою гуркіт багато день стояв.
Знеславлений, побитий і знехтуваний Велес
Блукав землею довго й прийшов за кілька літ
До темної печери, де річка поряд вилась
Смородина. Там в царство підземне був прохід.
А вхід охороняли сини страшного Вія:
Гориня і Дубиня, й Усиня. З кожним з них
По черзі бився Велес, бої були були страшнії
Та врешті-таки Велес скорив їх, переміг.
Все далі й далі Велес униз спускався вперто,
Аж з Бабою- Ягою зустрівся на шляху.
То була дочка Вія, хазяйка світу мертвих.
І знову бій смертельний. Та він здолав лиху,
Позвавши собі в поміч трьох скорених ним стражів.
А потім за дружину узяв собі її.
Як бог небесний Велес, онук Сварога зваживсь,
Щоб у загробнім світі прожити дні свої?
- А що Перун і Дива Додола одружились?
- Так, одружились. Згодом Перун собі блукав
Понад Дніпром і дочка Дніпра йому зустрілась,
Що Россю звали. Вгледів Перун і покохав,
Бо дуже вже вродлива була вона. Перуна
Вона теж полюбила. Хоч батько й проти був.
І всяко опирався тому. Та скоро юна
Богиня народила синочка. Ти ж бо чув
Ім’я Дажбога Тарха? Бог сонячного світла,
Тепла, подавець благ всіх і самого життя.
Хоч був дитям Перуна та мав усього вміти,
Тож вчився із дитинства аби все до пуття
Пізнати: і мистецтво, і справи бойової.
А як навчився добре меча в руці тримать,
Подався в чисте поле змагатися в двобої
З богатирями й собі помічника шукать.
Не було йому рівних у битвах і двобоях
І слава його швидко у Ірій досягла.
Перун, боєць завзятий, боровся із нудьгою
Якраз. Почув, схопився, нудьга де і була.
Не знаючи, що в полі він битиметься з сином,
Помчав мерщій шукати суперника свого.
Зустрілися у герці й билися три днини,
Але Дажбог в двобої таки здолав його.
Здолав, звалив на землю, але повівся гідно:
Схилився над побитим, спитав його ім’я.
І лиш тоді дізнався, що бився з батьком рідним
Й подав Перуну руку, зійшовши із коня.
Син з батьком помирились й Перун свойого сина
В рипейські гори в Ірій до себе запросив.
Дажбог спитався матір. Та, звісно, відпустила.
Отак і опинився Дажбог серед богів.
Якось Дажбог змужнілий стрів в полі поляницю.
Самотні жінка-воїн шукала з ким би стать
До бою. І зіткнулась в жаркім двобої криця.
Дажбог відчув одразу: йому не подолать.
Він докладав всі сили та їй удари тії
Укуси комарині. Був надто запальним
Й не знав – то Златогорка – дочка страшного Вія.
Вона й не билась, навіть, а гралася із ним.
Награвшись, полонила Дажбога й посадила
Разом з конем до скриньки своєї з кришталя.
Тримала коло себе і лиш тоді звільнила,
Коли він дав їй згоду й поклявся звідтіля
Її за жінку взяти. А згодом і побрались.
Але недовгим щастя подружнє було це.
Небавом Златогорка померла. Як то сталось,
Ніхто не знав. Лишився Дажбог тоді вдівцем.
Та був вдівцем недовго. Бо ж доля – хитра штука.
Стрів в Ірію Марену й одразу полюбив…
- Богиню смерті, доньку Сварога і чаклунку?
- Так, справді, дивно наче. Та всяк бува в богів.
Обоє закохались, неначе… Одружились.
Пішли уже в них дітки. Але Марена раз
Пропала, зникла з дому, не знати де й поділась.
Дажбог почав шукати і врешті-решт дізнавсь:
Украв Кощій Безсмертний дружину його любу.
(Не знав Дажбог – Марена сама із ним втекла).
Кощій був сином Вія й Землі. Собі на згубу
Дажбог знайшов дружину, вернув. Та почала
Вона його зі світу ізводити постійно.
Три рази намагалась згубити і таки
До скелі прикувала Кавказької надійно.
Дажбог ледь не загинув від підлої руки.
Сестра Марени – Жива Дажбога врятувала.
Одужував він довго. Одужавши, впіймав
Марену і на неї його покара впала:
Він голову зрадливій богині відрубав.
Та ще ж Кощій лишився, Дажбога ворог лютий.
Шукав Дажбог, як з світу його також звести.
А від богині долі Макоші зміг почути,
Де можна смерть Кощея Безсмертного знайти.
В яйці та смерть дрімала на острові Буяні.
Але хіба Дажбога могло щось зупинить.
Поклявся, що яйце те він золоте дістане.
Богів позвав на поміч…і ось воно лежить!
Було яйце не просте не тим, що золотеє.
Воно на світ з’явилось коли з’явився й світ.
І був у ньому хаос захований. Як теє
Яйце розбить, то згине Кощій і світ, і рід
Увесь людський і божий. Але Дажбог був лютий
Так сильно на Кощія, що все ж яйце розбив.
Почався кінець світу. В огні він став тонути.
І першим світ підземний у полум’ї згорів,
А всі, хто жив у ньому, пішли війною в Ірій.
І билась Прав із Нав’ю. Бог світлий з темним бивсь.
Ніхто страшніш не бачив видовища допіру.
В вогненне пекло Ірій тоді перетворивсь.
Як стали гору брати ясуні, Велес в гніві
Наказ дав Святогору звалити стовп, який
Тримав на собі небо. І той узявся живо,
Натис з усії сили і стовп упав, як стій.
Змішались Земля й Небо. І води затопили
Весь світ, найвищі гори. Все згинуло в воді.
А боги темні раптом усі закам’яніли.
Одні лиш світлі боги лишилися тоді.
А вже через три роки підняли землю боги
З води. Дажбог і Жива світ оживили знов
І все живе створили (бо ж не було нічого)
В надії: править світом новим буде любов.
Дажбог і Прав затвердив (закон), і Нав від Яві
Він відокремив. Сам же над Правом богом став,
На Живі оженився. Та й зажили у славі.
Той шлюб життя слов’янським князям найпершим дав
Кісеку і Орею. Ще ж в нього від Марени
Були ( у другім шлюбі) сини Скіф і Славен.
Ці четверо й зачали слов’янськії племе́на.
Було це ще за давніх допам’ятних давен.
- Тепер боги на небі? Спускаються на землю?
- Бува, та більш за нами слідкують звіддаля.
Та, крім богів великих, є духи і в оселях,
І у лісах, і в річках, в озерах і в полях.
Є добрі поміж ними, а є і злі, шкідливі.
Хоча залежить часто це і від нас самих.
Якщо ведешся добре і з духами дбайливий,
То будеш поміч мати завжди і скрізь від них:
Приносить вчасно жертви, молитись, заклинання
Казати, не ламати поконів, звичаїв
І дух тебе підтрима чи шкодити не стане.
- А як тих духів звати? – І Асмуд відповів:
- Є дворовик і клунник, є лазник, домовик,
Русалка є і мавка, є доля й польовик,
Дрімота, берегиня, дід, чур і лісовик,
Є щезник і є спіха, озерник, водяник.
Це добрі духи. Злії ж: то злидні, волкодлак,
Недоля і шишига, кікімора, упир,
Є лихо, огневиця, морозко, вовкулак,
Чорт, перевертень, отеть, є див – незнаний звір.
А є ще лихоманка і трясовиця є!..
Поглянув Асмуд: княжич уже сопе під ніс.
Всміхнувсь старий: - Дрімота таки взяла своє!
Малого взяв на руки й до терема поніс.