Восени 2009 р. на правому березі р. Сейм, поблизу с. Мутин виявлено давнє поховання. Небіжчика кремовано, а кістки складено у керамічну посудину — обряд звичайний для того часу і більшості описаних вище археологічних культур. Дивовижними були знахідки, які супроводжували поховання.
У посудині знаходилася бронзова сітула — посудина для вина, накрита умбоном до щита. Сітула була римського виготовлення, умбон — належав до артефактів пшеворської культури, так само, як фібули (застібки до плаща), меч, ніж, спис та шпори й інші деталі спорядження. Спорядження належало воїну-вершнику високого рангу — ймовірно, вождю.
Вождь не сам подорожував нетрями місцевих лісів. Розкопки, які почалися навколо першої знахідки виявили поховання цілого загону (!) до зубів озброєних вояків-вершників.
Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. – ІХ ст.)


Вдивляюся у глибину віків.
Чим далі, тим все образи смутніші
І голоси історії тихіші,
Й не розібрати, навіть, хто такі.
Колись вони могутніми були
І цілими краями управляли,
І учинили подвигів чимало.
Та їхні роки вже давно пройшли
І не знайшлось якогось геродота
Чи то страбона, щоб про те узнав,
В історії потомкам написав.
І лише археологів робота
Нам відкриває залишки буття,
Яке колись у цих краях буяло.
Тут городище, там село стояло,
В якому колотилося життя.
Але ні назв, а ні імен яких.
Лиш попіл давній та якісь ще речі –
Меч чи сокира, полумисок, глечик,
Що час на порох стерти ще не зміг.
Вдивляючись у залишки оті,
Відновлюють учені по крупинах,
Якою могла бути та людина
І що зробити встигла у житті…
Сидів якось та сторінки листав
Історії про давнину далеку –
Сармати,скіфи, праслов’яни, греки –
Хто тільки тут колись не проживав.
Й попалася на очі в якусь мить
Замітка про прадавнє поховання
Над Сеймом. І не перше, й не останнє,
Яке вдалось не так давно відкрить.
П’ятнадцять воїв, з ними вождь, мабуть,
Що згинули в однім бою, напевно.
При них і зброя, й інші речі древні,
Що їм поклали у останню путь.
Задумався – а хто були вони
У ті часи далекі. Як їх звали?
Коли й чого їх разом поховали?..
Й заснув…І, певно з тої давнини
Прийшло видіння, наче на екрані
Вони постали з глибини віків.
І голоси, захриплі чи дзвінкі
Почулися мені в часу тумані…
Над річкою широкою село
Чи то, скоріше, навіть, городище
На пагорбі здіймалося повище.
Не надто і велике то було,
Як глянути із нинішніх часів.
Але тоді вважалось чималеньким.
За частоколом хатинки низенькі.
Навколо зеленіє вже посів.
Худоба понад річкою блука,
Скубе собі зеленої травички
Та з річки п’є холодної водички.
Рибалка невід у ріці шука.
Мисливці в ліс за здобиччю пішли,
Жінки за хатню узялись роботу.
Навкруг гасають діти безтурботні,
Якоїсь, певно, забавки знайшли.
Усе, як у звичайному селі.
Хоч це і городище. Бо у ньому
Жив собі Крук – вождь в ті часи відомий,
У племені саварів на чолі.
Тут він сидів, хоч племені його
Тяглися землі навкруги далеко.
Про плем’я те й не чули, навіть, греки,
Бо й місця не доходили того.
Був Крук могутнім, грізним чоловіком,
Що сам на сам на тура міг піти.
І воїв проти ворога вести,
Хоч воювати поки було ні з ким.
З сусідами не чубились давно,
Чужі сюди також не зазирали.
Тож вої лиш від старості вмирали,
Хоча, можливо й ліпше так воно.
Мав Крук тоді багато діточок,
Але між ними тільки-но два сина.
З них старший Сейм уже був не дитина,
Досяг уже такого віку, що
Пора його в чоловіки приймать.
А там, дивись і батька змінить скоро.
Та й менший – Блуд піднявся на ту пору,
Хоч пару літ до того ще чекать.
Сейм ріс відкритим, добрим, а от Блуд
Все тишком-нишком норовив зробити,
Що мусив батько часто його бити,
Щоб вибити усіх отих облуд.
Та все дарма. Вродився, бач такий,
Все мріяв батька врешті-решт змінити,
Аби саварів долею вершити.
Хоч шанс на те у нього ніякий.
Бо ж старший син наслідує батьків,
Йому й вождем в кінці-кінців ставати.
І воями в походах керувати.
У Блуда все ж амбіції такі,
Що ладен через все переступить
Аби вождем опісля батька стати.
Лиш треба брата зі шляху прибрати.
Він довго думав, як то все зробить.
І якось раз підмовив одного
Здорового такого парубійка,
Щоб той чогось затіяв з Сеймом бійку,
Обмовив просто перед тим його.
Хоч Сейм і менший був, але зумів
Добряче дати прочуханки тому.
Здавалося, побились та й по всьому.
Але минуло з того кілька днів
І парубка убитого знайшли.
Ще й Сеймова стріла у нім стирчала.
І смерть за смерть на вічі прокричали,
Хоч і не всі упевнені були,
Що винен Сейм. Та спробуй, доведи.
Блуд лиш на те дивився й посміхався,
Як вдало він із братом розібрався.
Щоб виручити Сейма із біди,
Товариші умовились тікати.
Вночі зібрались, хлопця узяли,
Хоч він і опирався й повели
За річку. Краще разом пропадати.
Зробилися ізгоями вони
Та ладні були все то пережити.
Є руки, ноги, звіра вміють бити –
Не пропадати ж хлопцю без вини.
Пішли вони на південь у степи,
В яких тепер безлюддя панувало.
Їх сколоти раніше населяли,
Тепер, коли сармат сюди ступив,
Прогнали тих, збезлюдніли краї,
Сармати вслід побитих подалися,
Мов всіх під корінь знищити взялися.
Тож в полі тиша вже давно стоїть.
Хто не дурний – то там не пропаде.
Навколо звіра, птиці розвелося,
Саме до тебе на гостину просить,
Стоїть, немов стріли твоєї жде.
Отож жили, мов ті кочовики,
Одного місця довго не тримались,
Пополювали трохи та й знімались,
Тримались завше ближче до ріки.
Так проминуло швидко кілька літ.
Знайшли таких же блукачів у полі,
Тож їх загін і множився поволі…
Жили, блукали…доки якось схід
Не розбудив далеким зранку гулом.
Прислухалися – аж дрижить земля.
Мабуть, якась орда іде здаля.
Зібрались швидко, лиш таке почули
Та і на захід хутко подались,
Аби орді не втрапити під ноги,
Бо ж та затопче чи змете з дороги.
Хоч день за днем, наскільки сил, неслись,
Але орда, немов не відставала.
Позаду гул усе гучніш лунав.
Він їх на захід усе далі гнав,
Хоча там невідомість теж чекала.
Отак змагались з долею, поки
Широка річка шлях перепинила.
Ех, коли б мати їм, як птахи, крила,
Бо не здолати, мабуть, вплав ріки.
Хоча вздовж річки вгору подались
І брід знайшли. Так річку й подолали.
І знову коней без упину гнали,
Поки, нарешті, втомлені, здались
І зупинились. Тиша навкруги.
Кудись орда, напевно, повернула.
І всі таке полегшення відчули,
Неначе зовсім зникли вороги.
Хоч то не так. Поволі розжились
На тому боці. Знову кочували.
Хоч тут іще сармати не бували,
Тож люд частіше навкруги селивсь.
І досить войовниче їх стрічав.
Чужих до себе в села не пускали,
Щоправда хліб із радістю міняли
На хутро, що загін уполював.
Так проминуло іще кілька літ.
Якось вони у балці спочивали,
Якраз старого тура вполювали,
Тож вдосталь було їжі на обід.
Аж тут почулись крики вдалині,
Металу дзенькіт наближавсь поволі.
Між кимось, певно, бій іде у полі.
Сейм наказав сидіти при вогні,
А сам нагору із ярка піднявся,
Щоб подивитись – що воно і як.
Уздрів загін бастарнських зарізяк,
Яким венедський в пазурі попався.
Венедів менше було в кілька раз.
Тож хутко їх бастарни оточили,
До відступу шляхи загородили
І видно, як спливає їхній час.
Несправедливість Сейм терпіть не міг.
Тим більше, бачив, як венеди б’ються,
Вони великій силі не даються,
Хоч від утоми валяться із ніг.
Чому ж бо їм своїм не помогти?
Скотився хутко до своїх у балку,
А ті ідею підхопили палко:
Братів-венедів треба їм спасти.
Як вихор з балки вимчали вони
І на бастарнів з криком налетіли.
Ті спершу опиратися хотіли.
Венеди ж, зі своєї сторони
Натисли. Опинившись між вогнів,
Бастарни похопилися і ходу.
Їх, навіть, наздогнати було годі.
Тож незабаром зникли в далині.
Венедський вождь до Сейма підійшов,
Затисши на руці криваву рану:
- Я звуся Стир – вождь племені боранів.
Спасибі, що на поміч нам прийшов!
Хто ти і звідки ви тут узялись?
- Я звуся Сейм із племені саварів.
У вас, я бачу із бастарном чвари?
Чого вони вас бити узялись?
- Ідуть з-за гір, все мало їм землі
І нас зігнати з місць обжилих хочуть.
Нема спокійних а ні дня, ні ночі.
У них же, клятих, сили чималі.
Так звідки ви? Бо я племен таких
Іще не чув. Напевно, іздалека?
- Так, шлях у ваші ці краї нелегкий.
Не кожен подолати б його зміг.
Туди на схід іти багато днів
Та ще й ріку широку подолати.
Не знаю, навіть, як її назвати.
Отам, у тій далекій стороні
Й живуть савари. Тільки поміж нас
Саварів справжніх зовсім небагато,
А іншим захотілося пристати.
Бо ж одному нелегко в такий час.
От і блукаєм разом по кутках,
Шукаєм долі. - А чи не хотіли б
До нас піти? Бо нам потрібні смілі,
Що меч тримати вміють у руках.
Ви будете від зайд нас боронить,
А ми спожинок будем вам давати.
Можливо, досить вам уже блукати.
Ходіть, у нас вам гарно буде жить?!
Порадившись з своїми, Сейм рішив
На те прохання дати свою згоду.
Тож в городищі опинились згодом,
Де, власне, Стир з дружиною і жив.
З дружини, правда, мало вже було,
Дались взнаки набіги тих бастарнів.
Та й ті були уже усі у ранах.
Тож все на плечі Сеймові лягло.
Та він до того, мабуть, мав талан,
З округою швиденько розібрався,
Шляхи під нагляд взяти постарався,
Щоб жоден ворог, хай через обман,
Не зміг таємно й близько підійти.
Громив бастардів де лише з’являлись.
Вони на легку здобич сподівались,
А він їх, навіть, близько не пустив.
Тож скоро слава навкруги пішла,
Що у боранів сила нездоланна,
Їх землі краще обійти старанно,
Щоб нагла смерть зненацька не знайшла.
Ще підтяглись сусідні племена,
Взялися в Стира помочі просити,
Щоб злодіїв у землі не пустити.
І потекла до Стира данина.
Він багатів, зростала міць його,
Бастарни землі стали оминати,
Місця другі для прожиття шукати,
Усе ж життя жаліючи свого.
І знов отак минуло кілька літ.
Сейм зі своїми зовсім обжилися,
Поміж місцевих, як свої велися,
Хоч зрідка позирали все ж на схід,
Де залишився їхній рідний дім.
За ним вони найбільше сумували.
Десь там брати і сестри їх зростали
Та не дано того побачить їм.
Сейм також часто, як не було справ,
Виходив в поле поза городище,
Здіймавсь на пагорб над ріку повище
І на схід сонця з сумом поглядав.
Душа, неначе, відчувала щось
І в отчий край вернутися хотіла…
Недобрі вістки зі степів летіли –
Сарматське знов нашестя почалось.
То йшли язиги та якісь аорси,
Тепер вже роксолани підтяглись.
Вони в степу селитися взялись,
Що після скіфів пустував ще й досі.
Та ворогів собі шукали скрізь,
Яких би можна було обібрати,
В ліси на північ стали зазирати,
Куди і войовничий скіф не ліз.
Відчувши, наче, що йому пора
У рідний край, нарешті повертати
Аби його від зайд тих захищати,
Сейм побратимів всіх своїх зібрав
Спитати думку їхню. Всі вони
Із ним разо́м податись зголосились.
З боранами гостинними простились,
До рідної помчали сторони…
На схід перенесе́мося на мить.
Неспокій панував поміж саварів,
Збиралися на півдні чорні хмари
Аби на землі їхні налетіть.
Страшні у своїй люті роксолани,
Які зі сходу у степи прийшли,
Шукати собі здобич почали.
Навідаються пізно, а чи рано.
Тож і жили в тривозі увесь час.
Аж ось і вістка чорна прилетіла –
Орда сарматська в чималенькій силі
На північ суне ще й туди якраз,
Де оселились і жили савари.
Забулися всі суперечки й чвари,
Усім сказав в похід ладнатись князь.
Сам вже старий тож синові велів
Похід очолить, роксолан спинити
Аби в саварські землі не пустити.
Тож Блуд пішов у війська на чолі.
Амбіцій в нього було через край,
А от талан, щоб військом керувати
Боги, мабуть, забули йому дати.
З таким на перемогу не чекай.
Десь серед степу стрілися вони
І роксолани, бувши в більшій силі,
Саварів військо хутко оточили,
Накинулись, як демони війни.
Кого побили, кого полонили.
Небагатьом вдалося утекти
І шлях додому і свій град пройти.
Розповіли, що суне вража сила.
А в Крука, навіть, воїнів нема.
Усі, вважай там голови зложили.
Зібрав, що мав, ворота зачинили,
Бо ж ворог скоро нагодитись мав.
І він прийшов. Хай і не вся орда.
Але й того для граду забагато.
Другі десь подалися грабувати,
Не лише до саварів йшла біда.
Крук зі стіни орду ту споглядав
І раптом сина власного побачив,
Йде до стіни й не полонений, наче,
А недалеко уже зовсім став
Та і кричить: - Великий вождь велить
Щоб ви ворота хутко відчинили
І роксоланам опір не чинили
Інакше вам ні одному не жить!
- То ти до рідних ворога привів?
- Я лиш скорився його більшій силі.
І ви скоріться – будете всі цілі!
Тут Крука охопив зненацька гнів.
Він лук вхопив, наклав стрілу й пустив.
У саме серце свого сина втрапив.
Хоча й сльози при тім скотилась крапля,
Але він зраду сина не простив.
Сармати й не почухались в отвіт.
Їм зрадника також не жалко було.
Лежав один, про нього всі забули,
Дививсь очима мертвими у світ.
А далі що? Візьмуть сармати град,
Бо ж сил його утримати немає,
Все розграбують та усіх скарають.
Бо ж кажуть, що нема жалю в сармат.
А ті свої повозки підтягли,
З якими по степах весь час блукали.
Уже довкола вогнища палали,
Уже худобу на заріз тягли.
Мабуть, надовго тут сармат зібравсь
Засісти. Бо ж куди мав поспішати?
Часу у нього й здобичі багато,
Діждуться, поки покориться князь.
Чого на стіни пертися оті,
Сармати штурмувати їх не вміють
Та і, мабуть, життя свої жаліють.
То їм чужих зовсім не жаль життів.
Так кілька днів під стінами вони
Товклися та обложених лякали,
Показуючи, що на них чекало.
Аж з західної раптом сторони
Із лісу вимчав чималий загін,
Між стійбища сарматського врубався.
Одразу лемент там гучний піднявся.
Обложені дивилися зі стін,
Як вміло вої лавою пройшли,
Шатра вождя сарматського дістались,
Підрубане, воно враз захиталось,
Хтось налетів конем, його звалив.
Крук всім, хто ще тримав в руці меча,
Велів чужинцям йти у поміч стати.
Хоч їх було і зовсім не багато,
Але ж сармат тікати вже почав,
Як тільки вождь від рук чужинських ліг.
Кидали все нагарбане у полі,
Просили в поміч милостиву долю
І кожен чимскоріш до річки біг.
Не всі, щоправда, опір хтось чинив,
Тож гинули в бою і ті, і другі.
Як трохи спала у бою напруга
І ворог за ріку вже відступив,
Спитався Крук у воя : - Хто ви є?
Чому у поміч саме нам пристали?
- Ми – вої Сейма, з заходу примчали,
Щоб захистить від ворога своє!
- То син мій тут? Позвіть його сюди!
Я хочу його бачити!.. Одначе,
Живого сина він вже не побачив.
Хтось меч йому у груди вгородив
І він востаннє землю обійняв,
Яка його ізмалечку зростила.
З якої він і черпав свої сили.
І от востаннє до її припав.
Зійшлись над його тілом геть усі,
Дивилися, як батько на колінах
Прохав востаннє прощення у сина
Та ще для нього вирію просив.
Вже бій затих і ворога нема,
Зник за рікою і не наздогнати.
Взялися вбитих полем підбирати
І тих, хто рани завеликі мав.
Убитих всіх п’ятнадцять чоловік
Разом із Сеймом. Вогнища зложили,
Туди тіла загиблих помістили,
Як то чинилось поміж них одвік.
І запалали вогнища оті,
Щоб душі вбитих в вирій полетіли.
Навкруг савари хмільні меди пили,
Щоб перешкод не було на путі.
А потім попіл в горщики згребли,
П’ятнадцять ям у полі покопали.
В найбільшу в центрі сітулу поклали
Із прахом Сейма. Та умбон взяли
Його щита, ту сітулу накрили,
Зігнули меч, як звичаї велять,
Щоб вже ніхто не зміг його узять
Та й інші його речі положили.
А поряд поховали воїв всіх,
Аби йому у вирії служили.
Засипали землею ті могили
Та знов медами пом’янули їх.
А далі Крук збиратися велів.
- На північ підем у ліси, у нетрі
Аби не стати ворогам за жертву!
Бо ж вернуться обов’язково злі.
Та ще велів нікому не забуть
Про те чому і хто отут загинув.
Аби ім’я не забувалось сина,
Не заросла до того місця путь,
Щороку вої молодії йшли
Сюди, до Сейма аби клятву дати,
Відважно свою землю захищати.
І те ім’я віками берегли.
Дві тисячі минуло з того літ.
Сейм тихо плине повз могили воїв,
Що захистили рідний край собою.
І нам про них теж забувать не слід.