ОДА ЗАХІДНОМУ ВІТРУ

1
О, буйний вітре заходу осінній!
Перед тобою роєм листя мчить,
Мов перед чаклуном примари-тіні, --

Руде, червоне, жовте, що спочить
На землю ляже купками вже гнилі;
Нив голих землю (їх же не злічить)

Насінням всіяв ти, що, як в могилі,
Брудне й холодне буде ждать пори,
Коли весняний брат твій знов щосили

Затрубить в ріг й тепло пошле згори
Промінням сонця (що за втіха вуху!),
Й горби зазеленіють і яри.

Свавільний духу творення й розрухи,
Що скрізь присутній! Слухай же, о, слухай!

2
Ти й хмар женеш в блакиті караван,
Мов листя круговерть при листопаді,
Що струшують їх небо й океан

Із віт сплетіння у вселенськім саді --
Дощів то духи й блискавок зійшлись:
На голові танцюючій Менаді

Куйовдив так волосся ти колись;
Розтріпані тобою пасма бурі
Від горизонту простяглись у вись.

Труп року ти відспівуєш в зажурі,
Де морок саркофагом, -- заночуй,
Йому за купол ставши; знов похмурі

Свої дари яви там, ще відчуй
Дощ чорний, й град, й вогонь. О чуй же, чуй!

3
Ти й в Середземнім морі будиш хвилі,
Що під їх спів воно леліє сни
Й під Байями снує видіння милі

Башт і палаців гордих давнини:
Як в дзеркалі магічнім, крізь прозору
Вод товщу тьмяно зблиснуть з глибини

В блакитних квітів, моху й трав узорах --
Безсильна і уява тут. Повій
Могутньо на Атлантики просторах,

Вали збур, лоно вод до дна розкрий!
Рослинність океану, що мов з пуху
Їх листя чахле, знає голос твій:

Від страху ціпеніючи, без руху
Посивіє і затремтить. О слухай!

4
Будь я листком, ти б мною шелестів;
Будь хмаркою, з тобою б в небі линув;
Будь хвилею, я ввись би теж летів,

Як ти, хоч лоно вод би не покинув.
Ти вільний і невтримний. О, якби
Знов, як колись (дитинства спомин зринув),

Напарником я в мандрах був тобі
Й, здавалось, навіть міг би обігнати, --
До тебе б так не слав тоді мольби,

Як зараз, коли звідав біль і втрати.
Мов хвилю, хмарку, лист мене здійми,
Бо впав я на терни -- і вже не встати;

Тягар дня, узи бід з мене зніми;
Гординю й шал дай, раз вже стрілись ми!

5
Стать лірою тобі, мов ліс осінній,
Дозволь, щоб гомін листя свого вплів
В гармонію ту, що в твоїм бринінні,

В солодкий щем той, що ти влить зумів
Й в осінньої журби тон. Духу грізний,
Й моїм стань духом! Стрімкості б хотів.

Розвій же прах думок, мій смуток слізний,
Як листя мертве; інші воскреси;
Озвучивши цей вірш мій, хай запізній,

Роздмухай попіл згаслої краси --
Й знов полум'я із іскри розгориться;
Землі німій слова мої неси.

Не дасть звук віщих сурм твоїх журиться:
Зима вже йде -- й Весна не забариться.