ОЗІМАНДІЯ

Стрів мандрівця я з древньої країни,
Й повідав він: гігантські дві ноги
Стирчать в пустелі; статуї ж частини
Лежать, в пісок зарившись, навкруги.

Гординя та, що проступа з руїни,
Пережила в цих рештках кам'яних --
В зневазі губ, в насупленості брів --
Ту руку й серце, що творили їх.

Ще з п'єдесталу зчитуєш веління:
"Я -- Озімандія, я -- цар царів:
Тремти, хто гляне на мої творіння!"

Нічого не осталось -- всюди тлін
Безмежного й німого запустіння:
Пісок лиш набіга з усіх сторін.

АНГЛІЯ В 1819 Р.

Старий король, нікчема й не в собі;
І принци, що з родів лиш всю облуду
Взяли, -- ганьба сімейств, брудніші бруду,
Правителі бездарні і тупі;
П'явки на тілі втомленого люду,
Що кров'ю упиваються, сліпі;
Народ, що в рабстві, мов той колос, гнеться;
Війська, що сіють лиш зневіру й страх --
Про оборону й захист вже й не йдеться;
Закон, що втіливсь в золоті й грошах;
Парламент, що жирує й продається;
Релігія безбожна у церквах, --
Могили це, що скоро вже здійметься
З них Привид грізний осяйнуть цей прах.

ДО НІЛУ

Дощі тут безперервно майже йдуть
І поять Ефіопії долини;
Серед пустелі -- льодяні вершини:
В обнімку спека й холод там живуть;
В Атлаських горах сніг з туманом ждуть,
Й вітри женуть їх схилами лавини,
Й несе їх далі Ніл в стрімкому плині,
Аж поки лона вод морських сягнуть.
В Єгипті, древніх споминів країні,
Незмінна твоя, Ніле, течія,
Де в благу й злі від віку і донині,
В плоді й отруті -- магія твоя.
Засвой же й ти, людино анемічна:
Як Ніл -- так має й Мудрість бути вічна.

* * *

До мертвих спішите! Що там знайдете,
Думки невтомні й наміри мої?
Зносивсь убір ваш -- чи ж новий вдягнете?
О серця сподівання, чи ж свої
Колишні втіхи й радості вернете?
Потуги марні розуму, рої
Думок його куди й навіщо шлете,
В які не знані ще ніким краї?
Куди ж так линуть прагнете, стрімкі?
Чому життя вже втіхи вам немилі?
Від щастя й горя шлях ваш напрямки
Проліг туди, де кості лиш змертвілі.
О розуме, о серце, о думки,
Що прагнете ви там знайти, в могилі?