Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.22
14:01
Дорога асфальтована кудись мене вела.
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
2026.11.22
13:19
Холод ще повільно відступає,
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
2026.11.22
07:39
Жовтавий вихор знявся із дерев
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
20:31
Гроші прогулявши
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2016.10.24
2008.01.22
2006.12.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Козак Дума (1958) /
Огляди неритмізованої поезії
Вільний вірш поета
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вільний вірш поета
МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ
ВІЛЬНИЙ ВІРШ ПОЕТА
Верлібр прихопив і нашу поезію, як грип. Та грип приходить і відходить, а тут роками, десятиліттями, з дня у день, методично і вперто верлібр підминає під себе все, що не по ньому. Лише дуже і дуже небагатьом нашим поетам, і то лиш де-не-де, в окремих якихось виняткових випадках, вдається видобути щось живе із цього механічного віршописання. Якби зібрати всі наші верлібри і, познімавши прізвища авторів, вистроїти їх в один ряд, то що б вийшло? А вийшло ось би що: всі ці вірші не лише на одне лице, неповторне за своєю примітивністю і одноклітинністю, а й за своєю нудотністю, безхарактерністю, зрівнялівкою дають сто очок наперед навіть віршам, які на поезію і не претендують.
Мені здається, що верлібром пишуть ті, хто не вміє писати, кому писати взагалі протипоказано. Женучи погонні метри слів, залякуючи редакторів і читачів сумнівною образністю і претензією на оригінальність, ця масова культура верлібристів жалюгідна у своїй основі: вона не чує слова. А слово, як і люди, як і все на світі, шукає собі пари, тобто — співзвучності, тобто — гармонії... Цей безкінечний верлібровий вал іде від поетичного безсилля і бідності.
Ми не втомлюємося говорити про світ поета, про поетичний світ, про світобачення, світотлумачення, світосприймання і так далі... Та поетові, щоб писати про світ, треба його насамперед мати. Здавалося б, що за дурниця — поет без світу? А от і не дурниця. Бо — як нема? Нема — і все! Нема! Світ поета починається з таланту. А як нема?! Тоді скажіть, що робити? Як бути? (А руки чешуться, а самолюбство свербить!..) Які варіанти? А варіанти є. І їх у літературі, на жаль,— безліч. Тут і кон'юнктура, і гра «під народ», «в народність», і не зобов'язуючі ні до чого клятви до рідної землі, до рідної матусі, бабусі, прокляття війні і війнам взагалі. І от, чітко карбуючи крок, з непереможним видом і непогрішністю в очах в літературу входить пристосуванство: чемне чи нахабне, сумирне чи войовниче... І все це часто називається у нас світобаченням, світосприйманням.
Я ніколи не писав би про верлібр, про цей немов підрядник з мов іноземних, якби не вірші Василя Голобородька... Тут починається те, чого ти давно чекав, на що сподівався, ревниво ловив себе на думці: а що як не буде, а що як не народиться, а що як не вийде?.. І тут раптом: з кожного вірша на тебе спокійно дивиться поет. Стоїть і дивиться. А з-за його плеча, зіпершись підборіддям на його плече, виглядає його світ. І все. Більш нічого. Світ, поет і його слово... Хоча й написане тим самим верлібром!.. Та тут уже справа не в цьому: хореєм чи ямбом, амфібрахієм чи анапестом... У справжній, не позиченій, не підробленій поезії розмірів не помічаєш: переді мною, перед нами не розмір, а поезія. Вірші. Вони у Голобородька такі: чим довше і уважніше вчитуєшся у них (а це хочеться), ідеш за ними, довіряєшся їм, тим сильніше, ненав'язливо і гіпнотизуюче тебе охоплює світ, з якого не хочеться виходити і його покидати: що це? хто? як? Всі ті ж відомі тобі слова, і кольори, і звороти, та ж сама, давно відома, знайома тобі перебірливість чи, навпаки, статичність інтонацій — виростають і творять звучання нове, небуденне, могутнє і свіже... А я кажу — верлібр... От тобі й верлібр!.. У Голобородька верлібр лише «зверху». Насправді ж — це органічна йому, його природна поетична стихія, висловлена в такий спосіб. З кожним і в кожному вірші Василя Голобородька іде чи лежить, пливе чи летить та дорогоцінна образна потужність, і щем, і міра, і вишуканість, і дисципліна слова — словом, все те, що ми звемо поезією істинною, суть і дорога якої — сам автор, поет і його час. А справжній поет — він завжди іде від свого народу. Його духовна адреса — його народ.
Що не вірш у Василя Голобородька — це не розбалакування «на тему», не пускання поетичного соку з того чи іншого довільного приводу, а — духовне дійство. Дійство чи то кольорів, чи то настрою, чи то сюжету. Кожен його вірш — це драма, яка протікає, відбувається на наших очах.
Якесь навдивовижу м'яке, довірливе і чисте письмо. Що у нього є ще?.. В його віршах присутній і той «другий план», та недомовленість, та таємниця, без яких мистецтво не існує взагалі, а поезія зокрема. І ще: за кожним твором відчувається сам автор — натура спостережливої, несуєтної, доброї і вимогливої до себе людини, яка бере в руки перо лише тоді, коли воно само береться. Через те, мабуть, про кого і про що не були б у нього вірші, вони підсвітлені чесним співпереживанням, тремким ставленням автора до того, про що він зважується написати.
Василь Голобородько — в порі своєї поетичної сили. Він поет, для нашої поезії необхідний і надійний як у своєму слові, так і в своїй любові.
ВІЛЬНИЙ ВІРШ ПОЕТА
Верлібр прихопив і нашу поезію, як грип. Та грип приходить і відходить, а тут роками, десятиліттями, з дня у день, методично і вперто верлібр підминає під себе все, що не по ньому. Лише дуже і дуже небагатьом нашим поетам, і то лиш де-не-де, в окремих якихось виняткових випадках, вдається видобути щось живе із цього механічного віршописання. Якби зібрати всі наші верлібри і, познімавши прізвища авторів, вистроїти їх в один ряд, то що б вийшло? А вийшло ось би що: всі ці вірші не лише на одне лице, неповторне за своєю примітивністю і одноклітинністю, а й за своєю нудотністю, безхарактерністю, зрівнялівкою дають сто очок наперед навіть віршам, які на поезію і не претендують.
Мені здається, що верлібром пишуть ті, хто не вміє писати, кому писати взагалі протипоказано. Женучи погонні метри слів, залякуючи редакторів і читачів сумнівною образністю і претензією на оригінальність, ця масова культура верлібристів жалюгідна у своїй основі: вона не чує слова. А слово, як і люди, як і все на світі, шукає собі пари, тобто — співзвучності, тобто — гармонії... Цей безкінечний верлібровий вал іде від поетичного безсилля і бідності.
Ми не втомлюємося говорити про світ поета, про поетичний світ, про світобачення, світотлумачення, світосприймання і так далі... Та поетові, щоб писати про світ, треба його насамперед мати. Здавалося б, що за дурниця — поет без світу? А от і не дурниця. Бо — як нема? Нема — і все! Нема! Світ поета починається з таланту. А як нема?! Тоді скажіть, що робити? Як бути? (А руки чешуться, а самолюбство свербить!..) Які варіанти? А варіанти є. І їх у літературі, на жаль,— безліч. Тут і кон'юнктура, і гра «під народ», «в народність», і не зобов'язуючі ні до чого клятви до рідної землі, до рідної матусі, бабусі, прокляття війні і війнам взагалі. І от, чітко карбуючи крок, з непереможним видом і непогрішністю в очах в літературу входить пристосуванство: чемне чи нахабне, сумирне чи войовниче... І все це часто називається у нас світобаченням, світосприйманням.
Я ніколи не писав би про верлібр, про цей немов підрядник з мов іноземних, якби не вірші Василя Голобородька... Тут починається те, чого ти давно чекав, на що сподівався, ревниво ловив себе на думці: а що як не буде, а що як не народиться, а що як не вийде?.. І тут раптом: з кожного вірша на тебе спокійно дивиться поет. Стоїть і дивиться. А з-за його плеча, зіпершись підборіддям на його плече, виглядає його світ. І все. Більш нічого. Світ, поет і його слово... Хоча й написане тим самим верлібром!.. Та тут уже справа не в цьому: хореєм чи ямбом, амфібрахієм чи анапестом... У справжній, не позиченій, не підробленій поезії розмірів не помічаєш: переді мною, перед нами не розмір, а поезія. Вірші. Вони у Голобородька такі: чим довше і уважніше вчитуєшся у них (а це хочеться), ідеш за ними, довіряєшся їм, тим сильніше, ненав'язливо і гіпнотизуюче тебе охоплює світ, з якого не хочеться виходити і його покидати: що це? хто? як? Всі ті ж відомі тобі слова, і кольори, і звороти, та ж сама, давно відома, знайома тобі перебірливість чи, навпаки, статичність інтонацій — виростають і творять звучання нове, небуденне, могутнє і свіже... А я кажу — верлібр... От тобі й верлібр!.. У Голобородька верлібр лише «зверху». Насправді ж — це органічна йому, його природна поетична стихія, висловлена в такий спосіб. З кожним і в кожному вірші Василя Голобородька іде чи лежить, пливе чи летить та дорогоцінна образна потужність, і щем, і міра, і вишуканість, і дисципліна слова — словом, все те, що ми звемо поезією істинною, суть і дорога якої — сам автор, поет і його час. А справжній поет — він завжди іде від свого народу. Його духовна адреса — його народ.
Що не вірш у Василя Голобородька — це не розбалакування «на тему», не пускання поетичного соку з того чи іншого довільного приводу, а — духовне дійство. Дійство чи то кольорів, чи то настрою, чи то сюжету. Кожен його вірш — це драма, яка протікає, відбувається на наших очах.
Якесь навдивовижу м'яке, довірливе і чисте письмо. Що у нього є ще?.. В його віршах присутній і той «другий план», та недомовленість, та таємниця, без яких мистецтво не існує взагалі, а поезія зокрема. І ще: за кожним твором відчувається сам автор — натура спостережливої, несуєтної, доброї і вимогливої до себе людини, яка бере в руки перо лише тоді, коли воно само береться. Через те, мабуть, про кого і про що не були б у нього вірші, вони підсвітлені чесним співпереживанням, тремким ставленням автора до того, про що він зважується написати.
Василь Голобородько — в порі своєї поетичної сили. Він поет, для нашої поезії необхідний і надійний як у своєму слові, так і в своїй любові.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
