Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.30
15:56
Безсоння з небом сам на сам
у серці лють пригріло,
та на поталу не віддам
лихому душу й тіло.
Ти хто такий, і звідкіля —
чорт з табакерки, наче?
Як носить праведна земля
у серці лють пригріло,
та на поталу не віддам
лихому душу й тіло.
Ти хто такий, і звідкіля —
чорт з табакерки, наче?
Як носить праведна земля
2025.12.30
13:45
Коли вже звик до зими,
весна сприймається як травма.
Зима - це певна усталеність,
це скрижанілість свідомості,
коли на бурульках повисає
мудрість віків,
коли на полотнах снігу
пишуться поеми.
весна сприймається як травма.
Зима - це певна усталеність,
це скрижанілість свідомості,
коли на бурульках повисає
мудрість віків,
коли на полотнах снігу
пишуться поеми.
2025.12.30
07:48
Антитеза
Білий аркуш паперу -
Дивочуд кистеперий,
Поле мінне. Там спалені нерви
В німоті нищать власні гріхи.
А каміння ще доста.
Білий аркуш паперу -
Дивочуд кистеперий,
Поле мінне. Там спалені нерви
В німоті нищать власні гріхи.
А каміння ще доста.
2025.12.29
23:44
Війна – найогидніший засіб розширення територій, але нічого ефективнішого людство ще не вигадало.
Історію України (за Винниченком) не можна читати без брому. Всуціль сфальшовану історію росії краще не читати взагалі.
Путіфренія – тупикове відгалужен
2025.12.29
22:11
Коли світло здолає пітьму
І життя запалає зорею –
Ще когось поцілую, когось обійму,
Але ти вже не станеш моєю.
Коли Місяць на Землю впаде
І до неба злетять океани –
Все на світі тоді стане скрізь і ніде,
І життя запалає зорею –
Ще когось поцілую, когось обійму,
Але ти вже не станеш моєю.
Коли Місяць на Землю впаде
І до неба злетять океани –
Все на світі тоді стане скрізь і ніде,
2025.12.29
14:56
Баба стогне третій день –
Мабуть, помирать зібралась.
Все болить та ще мігрень
Її люто доконала.
Дід у паніку упав,
Лікаря додому клика,
Щоб нарешті підказав
Мабуть, помирать зібралась.
Все болить та ще мігрень
Її люто доконала.
Дід у паніку упав,
Лікаря додому клика,
Щоб нарешті підказав
2025.12.29
13:44
Білий аркуш паперу -
як біле поле тиші,
як поле безгоміння,
німоти, покути,
поле збирання каміння,
поле переоцінки цінностей,
поле з упалими круками відчаю.
Що буде написано
як біле поле тиші,
як поле безгоміння,
німоти, покути,
поле збирання каміння,
поле переоцінки цінностей,
поле з упалими круками відчаю.
Що буде написано
2025.12.29
13:10
Чому з небес не впали оксамити?
Чому зірки, немов голівки цвяхів,?
тримають шлейф, земну частину ночі,
пришпиленим з космічною пітьмою?
і не згинаються, з орбіти не щезають,
аби був дунув день і північ скрасив день??
Два білі олені блищать очима в
Чому зірки, немов голівки цвяхів,?
тримають шлейф, земну частину ночі,
пришпиленим з космічною пітьмою?
і не згинаються, з орбіти не щезають,
аби був дунув день і північ скрасив день??
Два білі олені блищать очима в
2025.12.29
00:56
Питає вчителька: - Де був учора ти?
- Та на уроки йшов, але не зміг прийти.
До школи ліз, вернувсь, бо завірюха зла.
Що роблю крок вперед, то потім два назад.
Згадав, що ви казали в класі нам нераз:
Природа мудра, дбає, думає про нас.
Не наробіть
- Та на уроки йшов, але не зміг прийти.
До школи ліз, вернувсь, бо завірюха зла.
Що роблю крок вперед, то потім два назад.
Згадав, що ви казали в класі нам нераз:
Природа мудра, дбає, думає про нас.
Не наробіть
2025.12.29
00:12
дружня пародія)
Кінець життя
Стукотять по черепу колеса
Напханих бедламом поїздів.
Ось тому я вию, наче песик,
Кінець життя
Стукотять по черепу колеса
Напханих бедламом поїздів.
Ось тому я вию, наче песик,
2025.12.28
22:35
Небритої щоки торкнувся спокій,
вгортає рунами — душі мембрани.
Мій соколе, ясний, блакитноокий,
чом погляд твій заволокли тумани?
Судоми крутенем зв'язали мозок,
встромили рогачі у м'язи кволі.
Зурочення зніму із тебе. Може,
вгортає рунами — душі мембрани.
Мій соколе, ясний, блакитноокий,
чом погляд твій заволокли тумани?
Судоми крутенем зв'язали мозок,
встромили рогачі у м'язи кволі.
Зурочення зніму із тебе. Може,
2025.12.28
22:17
Всіх читав та люблю я
Більш Рентгена - Пулюя.
Ніж Малевич - Пимоненко --
Рідний, наче люба ненька.
Скорик більш, ніж Дебюссі -
Почуття хвилює всі.
Більш Рентгена - Пулюя.
Ніж Малевич - Пимоненко --
Рідний, наче люба ненька.
Скорик більш, ніж Дебюссі -
Почуття хвилює всі.
2025.12.28
16:43
Місто пахло стерильністю та озоном. У 2045 році ніхто не будував хмарочосів — вони були надто агресивними. Будівлі зберігали свої величезні розміри, однак втратили шпилі та будь-які гострі кути. Архітектуру тепер створювали алгоритми «Комфорт-Плюс», що м’
2025.12.28
15:43
Сьогодня Ніч, Сьогодня Ніч
Брюс Бері був робочий кент
Він обслуговував еконолайн-вен
Жевріло у його очах
Хоча не мав на руках він вен
Вже уночі
як усі йшли додому
Брюс Бері був робочий кент
Він обслуговував еконолайн-вен
Жевріло у його очах
Хоча не мав на руках він вен
Вже уночі
як усі йшли додому
2025.12.28
14:22
– Здоров будь нам, пане Чалий!
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця
Дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,
Не стачає слави?
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця
Дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,
Не стачає слави?
2025.12.28
13:20
Приїхала відпочити бабуся на море.
Привезла свого онука – йому п’ять вже скоро.
Гуляють вони по березі. Хвилі набігають
Та сліди на піску їхні позаду змивають.
Сонце добре припікає. А чайки над ними
Носяться, ледь не чіпляють крилами своїми.
- Що це
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Привезла свого онука – йому п’ять вже скоро.
Гуляють вони по березі. Хвилі набігають
Та сліди на піску їхні позаду змивають.
Сонце добре припікає. А чайки над ними
Носяться, ледь не чіпляють крилами своїми.
- Що це
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.12.24
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Муцій Сцевола
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Муцій Сцевола
Колись у Римі правили царі,
Але Тарквіній був такий жорстокий,
Що викликав всього народу гнів
І він повстав якось одного року
Та й геть прогнав жорстокого його
Аби навік позбутися тирана.
А той помчав в Етрурію бігом
Жалітися й зализувати рани.
Сусід північний вигнанця пригрів,
Нагодою надумав скористатись.
Порсена військо чимале привів
Неначе за Тарквінія вступатись.
Насправді ж цар Порсена уважав
Рим ледве що не власністю етрусків
І утрачати владу не бажав.
Отож рішив їм не давати спуску.
Орда етруська місто облягла
Так щільно, що і миша не проскочить.
З облогою слідом нужда прийшла –
Не так війна, як голод сили точить.
Вже поміж люду поголос пішов,
Що краще, мабуть, ворогу скоритись.
Навіщо дарма проливати кров,
Все рівно від етрусків не відбитись?
Тоді й поклявся Муцій молодий,
Що вб’є Порсену, щоб порятувати
Рим з тої неймовірної біди.
Переодягся у етруське плаття
Й прокрався нишком у етруський стан.
Порсена саме з радниками разом
Сидів біля жертовника і там
Солдатам платню видавав тим часом.
Спинився Муцій, ніж в руці стиска,
Він же Порсену у лице не знає.
Готова кару принести рука,
Але кому? Боїться, як спитає,
То зразу ж схоплять вороги його.
Отож рішив віддатись на удачу.
Рішуче підійшов й ножа свого
Встромив в того, чий одяг побагатший.
Що почалося? Біганина, крик,
Етруски миттю Муція схопили.
Він не тікав – тікати бо не звик,
Стояв у очі їм дивився сміло.
Хоч у душі коти його шкребли,
Бо зрозумів, що не того потрапив.
Ось він – Порсена – уцілілий, злий,
Кричить щось перелякано солдатам.
Коли вляглася трохи метушня,
Порсена заспокоєний усівся
І очі злі на Муція підняв,
Мовляв: ну що, юначе,помилився?
Тепер тримайсь! Та Муцій не знітивсь,
Дивився прямо ворогові в очі:
- Так, царю, вибач, справді, помиливсь,
Тож можеш мене стратити, як хочеш!
Але за мною сотні ще прийдуть,
Від їх мечів тобі не врятуватись!
- Мене?Лякати? – неймовірна лють
Порсену, навіть, змусила піднятись.
- Агей, несіть знаряддя для тортур!
Ти пожалкуєш, що на світ родився!
Із тебе зараз спустять десять шкур!..
Зневажливо на нього подивився
Юнак і мовив:- Царю, то дарма!
Бо римляни не тільки вміють битись.
Такого болю в світі ще нема,
Якого б ми не спромоглись стерпіти.
З словами цими руку він поклав
В огонь жертовний. Аж вона затліла.
Та він стояв і виду не подав,
Немов йому нітрохи не боліло.
І тут Порсену переляк вхопив:
Якщо і справді всі такі у Римі,
Як цей юнак йому наговорив,
То хай живуть, як хочуть, бог із ними.
Він відтягти від полум’я велів
Та відпустити хлопця геть до Риму,
А військо у Етрурію повів,
Радіючи, що лишились живими.
Допоки є в державі юнаки
Такі, як Муцій. То ніякі біди
Їй не страшні, ні ворог ніякий,
І ніякі «турботливі» сусіди.
Але Тарквіній був такий жорстокий,
Що викликав всього народу гнів
І він повстав якось одного року
Та й геть прогнав жорстокого його
Аби навік позбутися тирана.
А той помчав в Етрурію бігом
Жалітися й зализувати рани.
Сусід північний вигнанця пригрів,
Нагодою надумав скористатись.
Порсена військо чимале привів
Неначе за Тарквінія вступатись.
Насправді ж цар Порсена уважав
Рим ледве що не власністю етрусків
І утрачати владу не бажав.
Отож рішив їм не давати спуску.
Орда етруська місто облягла
Так щільно, що і миша не проскочить.
З облогою слідом нужда прийшла –
Не так війна, як голод сили точить.
Вже поміж люду поголос пішов,
Що краще, мабуть, ворогу скоритись.
Навіщо дарма проливати кров,
Все рівно від етрусків не відбитись?
Тоді й поклявся Муцій молодий,
Що вб’є Порсену, щоб порятувати
Рим з тої неймовірної біди.
Переодягся у етруське плаття
Й прокрався нишком у етруський стан.
Порсена саме з радниками разом
Сидів біля жертовника і там
Солдатам платню видавав тим часом.
Спинився Муцій, ніж в руці стиска,
Він же Порсену у лице не знає.
Готова кару принести рука,
Але кому? Боїться, як спитає,
То зразу ж схоплять вороги його.
Отож рішив віддатись на удачу.
Рішуче підійшов й ножа свого
Встромив в того, чий одяг побагатший.
Що почалося? Біганина, крик,
Етруски миттю Муція схопили.
Він не тікав – тікати бо не звик,
Стояв у очі їм дивився сміло.
Хоч у душі коти його шкребли,
Бо зрозумів, що не того потрапив.
Ось він – Порсена – уцілілий, злий,
Кричить щось перелякано солдатам.
Коли вляглася трохи метушня,
Порсена заспокоєний усівся
І очі злі на Муція підняв,
Мовляв: ну що, юначе,помилився?
Тепер тримайсь! Та Муцій не знітивсь,
Дивився прямо ворогові в очі:
- Так, царю, вибач, справді, помиливсь,
Тож можеш мене стратити, як хочеш!
Але за мною сотні ще прийдуть,
Від їх мечів тобі не врятуватись!
- Мене?Лякати? – неймовірна лють
Порсену, навіть, змусила піднятись.
- Агей, несіть знаряддя для тортур!
Ти пожалкуєш, що на світ родився!
Із тебе зараз спустять десять шкур!..
Зневажливо на нього подивився
Юнак і мовив:- Царю, то дарма!
Бо римляни не тільки вміють битись.
Такого болю в світі ще нема,
Якого б ми не спромоглись стерпіти.
З словами цими руку він поклав
В огонь жертовний. Аж вона затліла.
Та він стояв і виду не подав,
Немов йому нітрохи не боліло.
І тут Порсену переляк вхопив:
Якщо і справді всі такі у Римі,
Як цей юнак йому наговорив,
То хай живуть, як хочуть, бог із ними.
Він відтягти від полум’я велів
Та відпустити хлопця геть до Риму,
А військо у Етрурію повів,
Радіючи, що лишились живими.
Допоки є в державі юнаки
Такі, як Муцій. То ніякі біди
Їй не страшні, ні ворог ніякий,
І ніякі «турботливі» сусіди.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
