Колись у Римі правили царі,
Але Тарквіній був такий жорстокий,
Що викликав всього народу гнів
І він повстав якось одного року
Та й геть прогнав жорстокого його
Аби навік позбутися тирана.
А той помчав в Етрурію бігом
Жалітися й зализувати рани.
Сусід північний вигнанця пригрів,
Нагодою надумав скористатись.
Порсена військо чимале привів
Неначе за Тарквінія вступатись.
Насправді ж цар Порсена уважав
Рим ледве що не власністю етрусків
І утрачати владу не бажав.
Отож рішив їм не давати спуску.
Орда етруська місто облягла
Так щільно, що і миша не проскочить.
З облогою слідом нужда прийшла –
Не так війна, як голод сили точить.
Вже поміж люду поголос пішов,
Що краще, мабуть, ворогу скоритись.
Навіщо дарма проливати кров,
Все рівно від етрусків не відбитись?
Тоді й поклявся Муцій молодий,
Що вб’є Порсену, щоб порятувати
Рим з тої неймовірної біди.
Переодягся у етруське плаття
Й прокрався нишком у етруський стан.
Порсена саме з радниками разом
Сидів біля жертовника і там
Солдатам платню видавав тим часом.
Спинився Муцій, ніж в руці стиска,
Він же Порсену у лице не знає.
Готова кару принести рука,
Але кому? Боїться, як спитає,
То зразу ж схоплять вороги його.
Отож рішив віддатись на удачу.
Рішуче підійшов й ножа свого
Встромив в того, чий одяг побагатший.
Що почалося? Біганина, крик,
Етруски миттю Муція схопили.
Він не тікав – тікати бо не звик,
Стояв у очі їм дивився сміло.
Хоч у душі коти його шкребли,
Бо зрозумів, що не того потрапив.
Ось він – Порсена – уцілілий, злий,
Кричить щось перелякано солдатам.
Коли вляглася трохи метушня,
Порсена заспокоєний усівся
І очі злі на Муція підняв,
Мовляв: ну що, юначе,помилився?
Тепер тримайсь! Та Муцій не знітивсь,
Дивився прямо ворогові в очі:
- Так, царю, вибач, справді, помиливсь,
Тож можеш мене стратити, як хочеш!
Але за мною сотні ще прийдуть,
Від їх мечів тобі не врятуватись!
- Мене?Лякати? – неймовірна лють
Порсену, навіть, змусила піднятись.
- Агей, несіть знаряддя для тортур!
Ти пожалкуєш, що на світ родився!
Із тебе зараз спустять десять шкур!..
Зневажливо на нього подивився
Юнак і мовив:- Царю, то дарма!
Бо римляни не тільки вміють битись.
Такого болю в світі ще нема,
Якого б ми не спромоглись стерпіти.
З словами цими руку він поклав
В огонь жертовний. Аж вона затліла.
Та він стояв і виду не подав,
Немов йому нітрохи не боліло.
І тут Порсену переляк вхопив:
Якщо і справді всі такі у Римі,
Як цей юнак йому наговорив,
То хай живуть, як хочуть, бог із ними.
Він відтягти від полум’я велів
Та відпустити хлопця геть до Риму,
А військо у Етрурію повів,
Радіючи, що лишились живими.
Допоки є в державі юнаки
Такі, як Муцій. То ніякі біди
Їй не страшні, ні ворог ніякий,
І ніякі «турботливі» сусіди.