Учорашня стаття викликала бурхливу реакцію нашого товариства. Ще б пак - в ній описане не вельми приємне явище: нестримне бажання зробити з літературного сайту релігійний гурточок адептів християнства. Особливо напружує те, що дехто, у кого відсутній такт і повага до представників інших конфесій та атеїстів уперто пхає і анонси, і в дописи, і в коментарі молитви, цитати зі Святого письма, історії з житія семітських святих, яких не визнають святими самі семіти. Тобто ті, хто написав і Біблію, і Євангелія. Але це ще півбіди!
Біда в тому, що це робиться публічно. Люди вип'ячують грудь, б'ють себе у груди і на всю горлянку верещать:
- Ось я істинний християнин! Я вхопив Бога за бороду і тримаю її цупко! Я знаю істину! А щоб не сумнівалися, то зараз помолюся.
І починається...Дякую тобі, Господи....
...І сказав пророк Ісайя...
...будеш горіти в пеклі, грішнику!
...шоб ти здох!
Ну, і так далі.
І літературний сайт перетворюється на поле бою . Замість того, аби розглядати суть твору, його зміст і форму, глибину чи поверховість - дискусія переходить у площину, де живуть чорти, ангели, святі та пророки
Особливо тішать історії, коли завдяки молитвам у людини зникає рак, мертві оживають, а безплідні бабусі раптово народжують діточок. Та чи має це все відношення до художньої літератури? Звісно, має. Але саме в художніх творах, а не в безупинному гавкотінні, приперчоному лайкою, прокльонами, погрозами та застереженнями.
Письменник, публіцист, критик, президент американського ПЕН-клубу, індус за позодженням Салман Рушді свого часу написав твір під назвою "Сатанинські вірші". іранський духовний лідер Аятолла Хомейні, визнав книгу блюзнірською і віровідступницькою, закликав стратити автора, після чого Велика Британія й Іран на кілька років розірвали дипломатичні відносини, а Рушді довгий час вимушений був ховатися. У 2007 році присвоєння Рушді титулу лицаря Британської імперії спровокувало новий вибух обурення в ісламському світі.
У 2022 році письменник був важко поранений після нападу під час виступу в Нью-Йорку.
І все це в ім'я віри. Наче.
От і дружина моя каже:
- Торкатися довколарелігійних тем такому недосвідченому письменнникові як ти - сиертельно небезпечно! Кинь шкряботіти пером і доказувати людям, що біле - це біле, а не чорне, ліпше ховайся під моє крило, бажано голяка. Тут у мене затишно і тепло. І лаятися я не буду.
Я й заховався від гріха подалі. Бо слухняний, коли жінка щось каже, бо вона - берегиня, сили неземної, красуня, якої ще пошукати і розумниця, якої світ не видів. І хоч у релігійних конфесіях ні бум-бум, але розуміє, що всі люди трішки хворі, оскільки щодня лікує людей від хвороб тілесних і душевних. Не вірите? Ну й не треба.
А от мешканці села не просто вірять, вони точно знають, що навіть чорні вави на язиках людських вона заліковує запросто. Це їй, як води напитися. Теж не вірите? Ну й не треба.
Учора, понадвечір, піп Хведір причалапав. Від бороди хтось лихий вирвав жмут волосся, під окомсинець світиться, наче місяць безхмарної ночі, а на ширінці немає жодного ґудзика. Ще й ряса з неї виглядає, наче молодиця на парубка з-за рогу.
- Рятуй, відьмо,- звертається до моєї душевної половинки святий отець.
Він узагалі безпардонний, це в нього з дитинства. Тому жителі села звикли до таких непоштивих звертань. Але мою дружину це і досі вельми дратує, оскільки вона звикла до поштивості, поваги та доброзичливості.
- Хведоре,- каже,- я не відьма. Я чарівниця. І в мене є ім'я. Тож проси вибачення, поводься належним чином і зніми брудні чоботи на порозі, бо в моїй світлиці чалапапаьи брудним взуттям не можна. Ступиш ще крок - і ноги приростуть до долівки аж до ранку.
Хведір хоч і нахрапистий, але дружини боїться, бо знає, що вона слів на вітер не кидає. Минулого року селищний голова навідався до нас з поліціянтами з обшуком. Хтось з гевдатних конкурентів (мабуть, баба Гарбузиха) наклепав, що ми торгуємо марихуанною. Ті давай нишпорити по кутках. Навіть у поросячий саж залізли з лопатами. Засмутилася жінка, махнула рукою і у відвідувачів виросли носи, яким позаздрив би Буратіно.
- Що тут зчинилося! Носи вийшли настільки довгими, що під своєю вагою бухнулися донизу, як зламані гілляки. Селищному голові ще пощастило, бо його ніс упав у цебро з водою. А от поліціянтам які перевертали під кабаном кавалки "добра" стало непереливки.. Совали вони шнопаками по долівці, совали, і задкуючи вивалилися з сажу на зелену равицю.
- Що ж ти робиш, Зорянице! - прогугнявив голова.
- А це я поліпшила вам мисливський нюх, щоб ліпше чули де цуплене лежить. А це неабияка перевага перед злочинцями.
- Не треба! Вертай нам нормальну подобу! - волає сержант Лопуцько.
Жінка й повернула, бо людей любить, особливо представників влади в погонах і без. У нас з нею ця "любов" закладена на генетичному рівні. Не вірити? То й не треба.
Та ми аідволіклися. Жінка питає:
- Хведоре, що сталося?
- Та Мотрі хотів допомогти.
- І як, вдало?
- Та не дуже. Ось, релігійну травму за свою доброту отримав. Хотів як ліпше. Тепер шматка м'яса на тімниці немає. Ось, подивіться,- і настовбурчив свою голову на нас, як баранчик роги на ворота
- А де ж ти її отримав, отаку страшну впву?- вкрутив і я своє слівце.
- В амбулаторії.
- ???
- Це ж як? - питає благовірна.
- У Мотрі пахова грижа. Приїхали хірурги з райцентру зробити операцію. Я вирішив підсобити, бо без божого слова вилікувати хворобу майже неможливо. Взяв іконку, кадило анало, свічки, Святе письмо. Підготувався як слід.
- А що хірурги?
- Здійняли крик, паразити. Кажуть "тут операційна, а не церква! Все мусить бути стерильним, а зайві особи до маніпуляцій зі здоров'ям людей не допускаються!".
- Так і є, Хведоре,- - одказує жінка. Може, помисли ьвої і чисті, але скрізь, де ти ступаєш, залишаються мікроби та бруд.
- Ніякого бруду! Я навіть медичний халат поверх ряси нап'ялив, і пов'язку на бороду.
Хірургів умовили мої прихожанки: санітарка Балабуха та медсестра Вертюха.
- Стань в кутку подалі і не відсвічуй,- гарикнув хірург і почав операцію. А я роздмухав лампадку з благовоніями і почав молитву.
Ми з жінкою перезирнулися. До такого навіть я б не дотумкав. Якийсь обряд шаманізму, а не операція.
- І що далі?- питає жінка, ллючи на черепа святого вітця перекис водню.
- Та...трохи зашпортався у полах, махнув кадилом незграмбно і жартни з нього полетіли прямо в рлзпанахане черево Мотрі через усю кімнату.
Я злякано зіщулився. Навіть уявити страшно, як у оголених Мотрених нутрощах горить невгасимтй вогонь віри і добра.
- Мотря, незважаючи на анестезію, очуняла. І як заверещить!
- Ой, лихо! - вигукнула жінка.- Так можна на все життя оніміти від зляку.
- Та лікарі, спочатку, теж оеіміли. А потім накинулися на Мотрю як вовки, притиснули до хірургічного сьолу і давай штопати бабу якнайшвидше.
- А потім?
- А потім, після операції, виволочили мене за поріг і віддухопелили, харцизяки. І додали наостанок: "Ще раз тебе тут побачимо - одріжемо кабаку і пришиємо до лоба. Садисти.
Жінка Хведора, звісно, вилікувала, бо чітко дотримується кляткви Гіпократа. Але сказала:
Якщо прийдеш з кабакою на лобі - ампутувати не буду. Хай росте
А я собі думаю, що всьому є своє місце і час. Навіть добру, навіть щастю, навіть щирій молитві. І якщо нехтувати здоровим ґлуздом і правилами безпеки, то кабаки на лобах можуть вирости у переважної більшості люду. Навіть у членів літературної спільноти "Української поезії та прози". Хоч там праведників чи не найбільше у світі.
Згодні зі мною?

06.13.2022р.