1.Вася Стрьомкін іде на війну.

Зав’яз Путін в Україні у спецоперації.
У далекім Мухосранську йде мобілізація,
Бо шукають добровольців йти «хохлів» громити.
А там грошиків добряче можна заробити.
Ще й, як кажуть, у «хохлів» тих добра є багато
Так, що можна ще й речами додому прислати.
Вася Стрьомкін з перепою ледве відкрив очі.
Жінка розбудила клята… Чого вона хоче?
А вона трясе: - Вставай вже, прокидайсь, п’яниця!
Є можливість заробити та і поживиться.
Дивиться підбитим оком. Вася ж постарався:
Самогон допила, клята, йому не зостався.
- Вставай, кажу! Є можливість грошей заробити!
Зрозуміло, сказав Вася куди їй сходити.
А вона вчепилася, тягне: - Вставай, кажу, клятий.
Путін кличе! Батьківщину треба захищати!
Вася, звісно, того також з жінкою відправив.
Але мусив-таки встати. Пішов, нужду справив
Попід хату. Подивився, щоб де не вступити,
Бо ж учора аж у нужник не схотів ходити.
Подививсь на стару хату, соломою вкриту,
На бур’ян, який стіною стоїть ще із літа.
Випив із відра водички, похмілля прогнати,
Бо вже й краплі самогону не було у хаті.
А вже й жінка на порозі: - Очухався, клятий!
Йди, збирайся, батьківщину підеш захищати!
- Що я – дурень?! Хай хтось другий її захищає.
- Так за те держава грошей купу обіцяє!
- Нащо мені заробляти. І так грошей маю.
На горілку й самогонку мені вистачає.
Поліз Вася до кишені, зарплату шукати,
Яку вчора у конторі ходив забирати.
А в кишенях вітер свище. Пропив чи посіяв?!
Душа ж випити бажає, у грудях аж тліє.
А дружина слідом ходить та мозок полоще.
Таки збити з пантелику чоловіка хоче.
Він у хату – вона слідом. Рот не закриває:
- Ми ж тоді і хату нову для себе придбаєм,
З телевізором і світлом, може, навіть з газом…
Та на Васю геть не діють її оті фрази.
Він шука, чим похмелитись – хоч краплю горілки,
Попід лавою обмацав земляну долівку,
Перехилив купу пляшок, але в них ні краплі.
Жінка ж стоїть над душею та довбе, мов чапля:
- Там же в них добра багато, у «хохлів» тих клятих.
Хто пішов з району, кажуть, уже встиг прислати
Й телевізори, і пралки та і інші речі…
Вася ж, навіть огризнувся на все те: - Доречі,
Нащо тобі ота пралка, навіть і не знаю.
Бо ж електрики в селі в нас до цих пір немає.
Пери собі біля річки, як раніш робила…
Та наступна фраза Васю із ніг таки збила:
- Там горілки, кажуть, море. Пий, хоч заливайся.
Після цього прозрів, врешті, непідступний Вася.
Бо ж душа, і справді, прагла у нього єдино-
Іти бігом захищати рідну батьківщину.
Бо ж пекло усередині йому все сильніше.
Ту «любов до батьківщини» залити в скоріше.
Отак Вася й опинився біля військкомату.
А там зустрів не одного «патріота-брата».
Склалися, що в кого було, самогон купили
Й, для початку, свою «службу армійську» обмили.
Побилися, помирились, райцентром пройшлися.
Тут під руку перехожі теж п’яні знайшлися.
Знов побились, поламали двері в магазині
Та дістали ще горілки, нажерлись, як свині.
Не всі вранці прокинулись, хтось заснув навіки.
Васю ж взяли попід руки дюжі чоловіки,
До вагону затаскали, де такі ж лежали.
Не чув Вася, коли й рушив состав від вокзалу.

2.Вася Стрьомкін в «учебкі»

Привезли в «учебку» Васю, вивели з вагонів.
Всі прядуть очима – де би дістать самогону
Чи горілки, чи, хоч бражки випити з дороги.
Але кругом чисте поле – нікого й нічого.
Голий степ, не те горілки і води немає.
А начальство в вагон сіло та й поїзд рушає.
Погналися усі слідом, матюком укрили,
Але їх у чистім полі так і залишили.
Довелося виживати – бур’яну зібрали,
Розпалили та і грітись навкруг нього стали.
І голодні, і холодні ще і мучить спрага
Та питання – де би взяти, хоч би пляшку браги.
Хоч навколо ні паркану нема, ні сторожі
Та ніхто не зрушив з місця того, не дай Боже.
Раз сказали тут сидіти – то так, значить треба.
Дві доби отак сиділи, грілись просто неба.
Вже на третю на машині начальство прибуло
Та сказало, щоб готові до марш-кидка були.
Підняли всіх серед ночі та й кудись погнали.
Ночувати у свинарник у якийсь загнали.
Уляглися поміж свині, їм же не звикати,
І в баюрах, і в багнюці прийшлось засинати.
А із свинями ще краще, бо ж тепліше з ними.
Ото хіба лише лізуть рилами своїми.
А що сморід, то до нього також не звикати.
Й не такий стоїть, бувало в кожного у хаті.
По нужді також далеко не прийшлось ходити.
Так що тут уже «по-людськи», вважай, можна жити.
Але, тільки обжилися, знову їх підняли
Й пішаком десь голим степом у строю погнали.
Врешті, прибули на місце у якісь казарми.
Слава Богу, що ходили, хоча би не дарма,
Бо ж якесь містечко поряд, там можна розжитись
На горілку чи то бражку й від душі напитись.
Так два тижні й пролетіли – нічого згадати.
Пили, бились та ще строєм вчились маршувати.
Не всі вижили, щоправда, у «навчанні» тому,
Деякі у домовині потяглись додому.
Ті, хто вижив і закінчив «курси підготовки»,
Отримали ще воєнні ношені «обновки».
І шоломи, що діди в них іще воювали,
Й автомати, що іржа їх товста укривала.
Видали бронежилети, без пластин, щоправда
Та сказали, що і тому мають бути раді.
Хлопці з горя напилися, аби стрес ізняти.
Наостанок пішли містом трохи «погуляти».
Там побились, там побили та щось поламали.
А на ранок зустрічати мали генерала.
Ще не вивітрилось пійло із голів ні в кого,
Виставили усіх строєм зустрічати того.
Воно вийшло плюгавеньке, стало закликати
Усіх іти батьківщину свою захищати.
Іще щось там говорило та хлопці озлились,
Так обклали матюками ще й побить грозились,
Що отого генерала, наче вітром здуло.
А начальники вспокоїть заходились, було,
Так і їм тоді дісталось – що із п’яних взяти?
Довго потім доведеться з синцями «гуляти».
На отому й закінчилось солдатське навчання.
Завантажили в вагони із самого рання
Та і через всю Росію потяглись на захід,
Пили, звісно, всю дорогу, щоб не знати страху.
Бо, як п’яні, то і море тоді по коліна.
Не така страшна здається їм та Україна.

3.Вася Стрьомкін слухає лекцію про «мощі» Росії.

Їхали усі в товарнім старенькім вагоні,
Де до цього, так здавалось, везли, мабуть коней.
Бо солома залишилась та купками гною.
Та для вояків російських то само собою.
Головне, в них є що пити та чим заїдати.
А сидіти у навозі – то вже не звикати.
Пили, їли та вели ще розмови усякі.
Був один між них страшенно розумний бідака.
Що у нього не спитаєш – він відповідь має.
А всяк, звісно, про війну ту у нього питає.
А він сердиться : - Війною не слід називати.
Війна буде, як із НАТО будем воювати.
А тепер ми лише маєм «укрів» тих скорити,
Щоби вони не хотіли в те НАТО вступити.
Ми ж воюєм не з «хохлами», не з братнім народом,
А з нацистами, а тих нам аж ніяк не шкода.
Вони свого президента з країни прогнали
І тепер нацистська хунта там при владі стала.
Як здолаємо ту хунту, звільним Україну,
Знов повернеться до влади отой «легітимний».
- А народ? - Народ чекає і під гнітом стогне.
Отож, робимо ми справу дуже благородну.
- А багато там нацистів? – Та, кажуть, до біса.
Але армія російська їх здолає, звісно.
Як-не-як, але ми друга армія у світі.
Лиш Америка нам зможе опір учинити.
В нас «Армати» і «Кинжали», у нас «Іскандери».
Та ми з силою такою вже б в Париж доперли.
- А чого ж ще в Україні досі товчемося?
Чом одразу подолати її не вдалося?
- Бо нацистів забагато. Ми ж повинні дбати,
Аби мирний люд від того не міг постраждати.
Ми прийшли до них відкрито,щоб народ звільнити,
А вони взялися нишком із засідок бити.
А тут іще кляте НАТО втрутитись рішило,
Стало зброю посилати. Ми б і те розбили.
Бо ми ж таки другі в світі, зброї вдосталь маєм….
Та ми «укрів» тих шапками лише закидаєм.
- А, як, справді, доведеться з НАТО воювати?
- Що нам НАТО? Ми їх легко зможемо здолати.
Ми ж – Росія – «мощь». Нам лише отримать наказу,
Ми танками до Ла-Маншу рвонемо одразу.
У нас танків, наче блох тих в блудної собаки,
Та не спинить нас ніколи те НАТО ніяке.
А літаки, вертольоти?! Також «мощь» і сила.
Ми би за півдня Європу усю розбомбили.
А флоти? Одних підводних човнів купу маєм.
Ми Америку одними ними залякаєм.
А у нас ще у запасі ядерні заряди.
Ними також полякати НАТО не завадить.
Як наш президент говорить: «Нехай НАТО знає –
Вони здохнуть, ну, а ми всі підемо до раю!»
Літаки у нас найкращі, вся техніка класна.
Ви ж бачили «мощь», що суне по площі по Красній.
Та ми НАТО на долоню покладем й прихлопнем.
Вони й самі розваляться, лиш ногою топнем.
- А що ж «укри», - хтось питає,- не здалися досі?
- Ми чекаєм, доки миру вони в нас попросять.
- А чого ж, говорять, часом, навіть відступаєм?
Кажуть, майже взяли Київ – тепер повертаєм?!
- Відступаєм? То неправда! То все добра воля.
Якісь «укри» нас здолати не зможуть ніколи!
Ми показуєм, що хочем все миром рішати.
Вони вперлись, за стіл з нами не хочуть сідати.
Забирайтесь усі, кажуть із нашої хати,
Тоді й будемо ми з вами про щось розмовляти.
Вони нам умови ставлять? Та як вони сміють?!
Забувають, що Бог вибрав Путіна-месію,
Щоб Союз, що розвалили, зміг він відродити.
А для цього слід нацистів-«укрів» покорити.
«Укрів» скоро ми здолаєм, денацифікуєм,
А тоді уже із НАТО «розбірки» влаштуєм.
Бо в нас скрепи святі, древні. Діди ж воювали
І ні разу в жодній з воєн поразок не знали.
Тож Росію не поставить ніхто на коліна,
Якщо треба – повторимо – дійдем до Берліна!
Устає з колін Росія!.. Тут неясно стало.
То, виходить, на колінах, все таки стояла?!
- Отож, хлопці, не лякайтесь. Перемога скоро!
Більшість хлопців вже й не чули, спали на ту пору.
Й Вася вклався на соломі поміж кізяками
Заснув з посмішкою, мабуть, з гарними думками.
Снились йому танки, «укри» стоять на колінах.
Він між ними з автоматом походжає чинно.
А на ньому офіцерські золоті погони.
Ледве гляне, «укри» тягнуть відро самогону.
Та ще сняться Васі також якісь дивні «мощі»,
Торохтять кістками, сунуть всі по Красній площі.
Із такими от думками й кордон проминули.
Та всі п’яні у вагоні того не відчули.



4.Вася Стрьомкін прибуває в Україну.

Доки їхали, в дорозі кілька раз спинялись.
Вибігали всі з вагонів та мерщій питались,
Чи уже то Україна, можна грабувати?
Деяких прийшлось в вагони силою загнати.
В Україну прибули вже тихо серед ночі.
Вогні вимкнули, щоб часом не кидатись в очі.
Хто сам вийшов, кого було виносити треба.
Тут уже не ночували вони просто неба.
Всіх загнали в якусь школу, на підлозі вклали.
Та що спати, як «потреба» спати не давала?!
Розбіглися всі по місту самогон шукати,
Поки іще були гроші аби купувати.
Знов набралися по вінця, не всі й повернулись
У ту школу, якісь тут же калачем звернулись.
Вася ліг десь під парканом, «втомився» з дороги.
Геть не чув, що відбувалось тоді навкруг нього.
А прокинувся, як сонце у обличчя било.
Допив з пляшки, що в кишені хлопці залишили
Та й почовгав у ту школу…А її немає.
Тільки вирва величезна на вулиці зяє.
Лежать трупи у руїнах – живого нікого.
Васю аж перекрутило бідного від того.
Добре, що вночі напився, валявсь під парканом…
Від одної тої думки зробилось погано.
Добре, що не чув нічого з того всього Вася,
Бо, якби почув, напевно б уже обісрався.
Отак Вася врятувався, хоч злякався дуже.
З переляку під кущами зробив собі нужник.
А тим часом люди в формі лазять по руїнах,
Зносять на велику купу усіх, хто загинув.
Коли уже купа трупів величенька стала,
Васю знову попід руки дужі хлопці взя́ли
Та й повели до машини, де другі сиділи,
Залізати та сидіти тихенько веліли.
Як набилася вже повна чмобиків машина,
Повезли усіх і Васю десь вглиб України.
Їдуть, а кругом охайні містечка і села,
То, виходить, прогулянка для Васі весела,
А не війна. Зможе скоро він на щось розжитись
Та відправить до дружини аби тій не злитись.
Правда, техніка розбита стоїть вздовж дороги,
Мабуть, «укри» погубили, як «робили ноги»?!
Їде Вася, сидить скраю, навкруг озирає.
Мабуть, що добра багато у такому краї.
Весь замріявся…Машина враз загальмувала.
Всі, що в кузові сиділи, із місць позлітали.
Водій вискочив з кабіни з криком: «Байрактари!»
І помчав, неначе струмом хто його ударив.
Офіцер теж із кабіни шугонув, як заєць…
Кожен з кузова схопився, на землю стрибає.
Вася вивалився з ними, побіг, впав в баюру.
Лежить, дивиться у небо на все брови хмурить:
Небо чисте і нічого не видно у ньому,
Ніде пострілів не чути, ніякого грому.
Хотів уже уставати та щось просвистіло
І машина на шматочки раптом розлетілась.
Хто не встиг втекти далеко, так там і зостався.
І тут Вася вже не стримавсь і, справді, усрався.


5.Як Вася українське село «денацифікував».

Привезли в село їх, в школі старій розмістили
Та чекати на накази дальші повеліли.
Поки нема офіцерів, знайшлись поміж ними,
Що сидіти не схотіли між стінами тими.
- Пішли, хлопці, - один каже, - по селу мотнемся.
Може, десь на самогонку добру розживемся.
Васі вже без того пійла аж душа волає.
Мабуть, і відро би випив, так пити бажає.
Рішив ні з ким не ділитись, як пляшку здобуде.
Пішов тихцем у бік другий, бо й там живуть люди.
Зайшов в хату, не спитався, як собі додому.
- Гей, - кричить,- Чи є хто вдома? Женіть самогону!
Вийшла жінка, руки в боки: - Ти чого волаєш?
Самогону для приблуди у мене немає!
- Та я ж твій «асвабадітєль», - та додає матом,
Ще й іржавим в неї тиче своїм автоматом.
- Що ти пукавкою тою, псяюко, лякаєш?!
Якщо слів не розумієш – по другому взнаєш!
Повернулась, сковорідку миттю ухопила,
Замахнулась, ледь по лобі Васі не влупила.
Вася тоді ноги в руки та мерщій із хати.
Аж на вулиці спинився та став матюкати.
Та вернутись побоявся, до своїх подався,
Щоб і йому, коли знайдуть, самогон дістався.
Аж тут якраз коло двору тупочуться двоє.
Такі ж самі забрьохані в багно з головою.
Вася з ними йде до хати самогон шукати.
Стріла їх старенька бабця та й стала питати:
- Чого бродите, скажені? Чого вам тут треба?
Вася ж хутко роздивився в хаті навкруг себе.
Бачить – сейф стоїть гарненький на столі у бабці.
У такому грошей купа може зберігаться.
- Кажи, бабо, код від сейфу! – говорить сердито,-
А не скажеш – з автомата можу застрели́ти!
Подивилася бабуся на героя того:
- Застрелити мене хочеш, вояко? Із чого?
З іржавого автомата? Так я не боюся.
А на столі мультиварка, коли ти не в курсі.
- Відкривай! - озлився Вася. Та кнопку натисла.
Від побаченого в Васі й щелепа відвисла.
Щоб дурним не виглядати, автомат поправив:
- Я цю штуку забираю на військову справу!
Підхопив собі під пахву оту мультиварку,
Розвернувся та й подався з хати тої шпарко.
Бабця вслід щось прокричала про нього й Росію.
А він дума: ото жінка вдома порадіє.
Забув і про самогонку – не багато втратив,
Бо нанесли самогону відрами солдати.
Де набрали – не питався. З відер прямо й пили,
Сухпайками простроченими пійло закусили.
Дим здіймався коромислом над школою тою,
Відривались, коли тара ставала пустою.
Не виходили нікуди. Гарно влаштувались –
Лише пили, пили, пили та ще похмелялись
Тут же їли, на підлозі покотом і спали
У кімнаті у сусідній нужник влаштували.
Як приїхала машина, що їх забирала,
Хоч убий, того вояки вже не пам’ятали.

6.Вася Стрьомкін прибуває на фронт.

Очуняли, як до фронту ближче під’їздили.
Уже чутно, як гармати бухкали й гриміли.
І так важко з головою та ще воно гупа.
Розповзлася по кузову зі стогоном купа.
Де би чимось похмелитись? Немає нічого.
Стали. Усім повеліли вийти на дорогу.
Всі зі стогоном спустились, шикуватись стали.
Офіцери лише з гнівом на те поглядали.
На підпухлі їхні пики, мішки під очима.
Чи ж багато навоюєш з вояками тими?
Вася згадав мультиварку. Де ж вона поділась?
Мабуть, у тій старій школі так і залишилась.
Офіцери щось говорять – думають солдати:
Краще б дали похмелитись, аніж їх повчати.
Як розчумкавсь трохи Вася, почув лиш останнє:
Чи є якісь у солдатів нагальні питання?
Вася миттю похопився – себе б показати,
Пита тоді, що з іржавим робить автоматом.
Хіба із ним навоюєш? Як стріляти будеш?
- Не зважай, на полі бою кращого здобудеш.
Розвернули і погнали кудись по дорозі.
Вася очей відірвати від картин не в змозі:
Кругом техніка розбита, вирви від снарядів.
- То все «укрів»? – питається офіцера радо.
- Ага… – якось кисло той відповідає,
Наче, якусь таємницю розкривати має.
Вже по темному привели їх у якісь шанці.
Кругом сморід, мов сидять тут одні лиш засранці.
Хотів Вася закурити, вже й цигарку витяг.
Хтось як скочить: - Тобі, дурню, що, набридло жити?
Снайпер вогника побачить, одразу й поцілить!
Лізь у шанець та ховайся, поки іще цілий!
Вася туди, а там багна йому по коліна.
Нема, навіть, де присісти. Оперся на спину,
Подививсь на зорі в небі…Випити схотілось…
І тут раптом загурчало, усе завертілось.
Хтось смикнув його за ногу, звалив у багнюку.
І тут поряд бабахнуло…а далі – ні звуку.
Лежить Вася у багнюці, лиш очима кліпа.
А земля дрижить і Васю від страху аж тіпа.
Скільки то усе тривало – добу чи хвилину,
Того Вася не згадає. В нього лише спину
Було видно із багнюки, так ховався в неї,
Мов з багнюкою змішатись хотілось тією.
Коли усе, врешті стихло, вибрався поволі,
Проклинаючи і жінку і нещасну долю.
Хотів й Путіна згадати, але побоявся,
Раптом поряд ефесбешник який приховався.
Так до ранку і просидів, не склепивши очі,
Зрозумівши, що вже й грошей ніяких не хоче.


7.Вася Стрьомкін іде в першу атаку.

Ледве сонечко на небі трохи піднялося,
Як за шанцями позаду знову почалося:
Заревіло, загуділо, з свистом полетіло.
Вася знову у багнюку сховав своє тіло.
Коли хтось по спині стука: - Чого ти звалився?
Та то ж наші по тих «украх» стріляти взялися!
З півгодини десь ревіло, хоч затихай вуха,
А, як зовсім тихо стало, донеслось до слуху:
«У атаку!» - офіцери по шанцях помчали
І підсрачниками в поле виганяти стали.
Самим з шанців, навіть, носа страшно виставляти,
А рядових узялися у атаку гнати.
Підбіг один і до Васі, пістолетом тиче:
- Давай, бігом піднімайся – батьківщина кличе!
Вася дурником прикинувсь: - А я геть не чую!
- А я тебе, такий-сякий зараз полікую!
Прицілився з пістолета. Вася й підхопився,
Миттю вискочив нагору та перечепився,
Упав, знову підхопився, навкруг себе глянув…
Тої ж миті зробилося Васі аж погано.
Бо побачив, що все поле трупами укрито,
Стоять танки, БетТеРи спалені, побиті.
- Не піду! – кричати взявся,- Не буду! Не хочу!
А офіцер з пістолета цілить межи очі.
Закрив тоді очі Вася та й кудись помчався.
Кругом нього кулі свищуть. Біг, перечіпався,
Доки й гепнувся на землю. Відкрив, врешті очі.
Лежить він за чиїмсь трупом, вставати не хоче.
А, оскільки отих трупів на полі багато,
Бо ніхто, мабуть, не хоче звідси забирати,
Є за чим і заховатись та прийти до тями.
Бачить поряд автомата новенького. Тягне.
Свого кинув, бо навіщо йому той іржавий.
Повернувся, глянув зліва, подивився справа –
Не біжить ніхто. Атака, мабуть, не вдалася.
Став потроху відповзати в свої шанці Вася.
А грудях серце стука, гупає від страху,
Бо пристрілять раптом «укри» його-бідолаху.
Заспокоївся, як, врешті, в шанцях опинився
І здивовано на нього офіцер дивився:
- Живий?! Зазвичай з атаки ніхто не вертався.
У сорочці народився, коли врятувався.
Та й пішов. Надвечір нових у шанці пригнали.
Ці, як виявилось, десь вже трохи воювали.
Один перед Васі всівся, «укрів» кляв проклятих.
Вася й каже: - Може, разом давай утікати?!
- Утікати? Ти що, дурень?! Кадирівці ззаду.
Вони тобі хутко кулю поміж очі всадять.
Тут або пришиють «укри», або свої вцілять
І аж скреготить зубами сидить від безсилля.

8. Вася Стрьомкін і «жест доброї волі» Путіна.

Сидить Вася та не знає чим страх заглушити.
Нема не те самогону – водички попити.
Тут до нього підповзає ще один з новеньких.
- Ти – питається, - напевно тут уже давненько?
Вася шлангом прикинувся: - Прийшлось воювати…
А тепер сиджу, гадаю – пора б десь втікати.
Може, також подасишся ти разом зі мною?
- Ти, що, дурень? Кадирівці стоять за спиною.
Вони тебе так зустрінуть, що страшно й сказати.
Ні, тут треба не втікати – якось схитрувати.
Ану, візьми автомата й стріль мені у руку.
А я буду всім казати, що то кляті «укри».
Вася стрілив, кров хлюпоче з відкритої рани.
Треба ж якось зупинити. Узявся старанно
Бинтувати. Ту зненацька офіцер наскочив:
- Хто стріляв? - і підозріло зазирає в очі.
Кров уздрів та й розізлився: - Самостріл? – То «укри»
Стрілили та і попали мені прямо в руку!
Може, я до медсанбату…Рану лікувати?
- В медсанбаті тому, дурню, ніде, навіть стати!
В мене наказ – не пускати … Тут все ж підозріло…
Видається мені: сам ти руку собі стрілив…
Щоб не мучивсь!.. – з пістолета в вухо тому бахнув,-
І тобі те ж саме буде! У Васі від страху
Враз штани зробились мокрі: - Я ту ні при чому!
Я лише кров зупинити намагався йо́му!
Офіцерик розвернувся та й собі подався.
Ну, а Вася поряд з трупом так сидіть й зостався…
А тим часом пішли в шанцях тривожні розмови,
Що десь «укри» за спиною прорвалися знову
І тепер в кільце їх можуть всіх гамузом взяти.
Офіцери раптом з шанців стали вилізати
Та й кудись на схід тікати. Рядові за ними.
Вася виліз, подивився, що буде із тими.
Тут кадирівців помітив, що в джипи сідали,
Розвернулися й хутенько теж на схід помчали.
Тоді й Вася ноги в руки, автомат за спину
І рвонув – нехай хто тільки спробує – зупинить.
Ще ніколи так не бігав, навіть, на уроках
Фізкультури. Озирався на чотири боки.
Купу техніка побачив, що навкруг стояла.
І нікого. Чи то, може, її покидали?
Бо ж новенька, видається – тільки-но з заводу.
Але Васі наплювати. Йому себе шкода.
Біг повз танки і машини, та повз вертольота.
Тепер уже усі рівні – бо усі – піхота.
Догнав якось і танкістів, на ходу спитався:
- Чи на танку було б швидше? Танкіст огризався:
- Може, й швидше, та де взяти солярки для нього.
Тепер значно швидші танка просто довгі ноги.
Залишилися позаду повільні танкісти,
Можна було би, звичайно, відпочить, присісти.
Але «укри» як догонять – то не здобрувати.
І знов Вася маже салом свої бідні п’яти.
Коли бачить – над дорогу офіцер знайомий.
Лежить з діркою у лобі, не страшний нікому.
Вася кинувся до нього , наче щось штовхнуло.
Забрав кітель, забрав каску та і все, що було.
Бо ж у того все добротне, не те, що у Васі -
Уже форма за днів кілька зовсім розповзлася.
Ще ж і думка: якщо «укри» зможуть упіймати,
То, напевно ж, офіцера не будуть стріляти.
А там видно буде. Скинув з себе своє дрантя,
Одягнув все офіцерське …та й далі тікати.
Скільки біг, того, напевно, ніколи не взнає.
Аж тут його патруль раптом на шляху стрічає.
Зустрічає, завертає до сільської школи.
Там уже таких багато зібралось навколо.
Генерал, як півень ходить, хижо позирає.
Ледь помітив Васю, тут же його підзиває:
- Лейтенат? – В погонах Вася ще не розібрався.
Може, й справді в лейтенантське по дорозі вбрався.
- Точно так! – узявся грати. – То є дуже добре!
Офіцерів нам бракує сьогодні хоробрих.
Бачу, що із автоматом. В дорозі не кинув,
Значить, вірно захищаєш свою батьківщину.
Ось тобі медаль на груди за твою відвагу.
Потім випишу у штабі потрібну бумагу.
Бери оцих, на ту гірку мерщій висувайся,
Вздовж дороги найскоріше добре окопайся.
І тримай там оборону. Москва за тобою.
В одну мить піднявся Вася отак над юрбою.

9.Вася Стрьомкін -«офіцер».

Взявся Вася всім кричати аби шикувались.
Якось, з горем пополам, все ж, із тим розібрались.
Вивів Вася усіх в поле, тут і почалося.
Його «військо» по дорозі скоро розтяглося.
Про якийсь стрій, навіть, близько не було розмови.
Варто було лише Васі мовити хоч слово,
Як почув такі він мати, що й вуха скрутились.
Як на ворога, на нього вояки дивились.
Коли вибрались на пагорб, усі повлягались
І на Васині накази тільки матюкались.
Вася, правда й сам не відав, як ті шанці рити,
Вздовж дороги чи впоперек. Та й того робити
Ніхто, навіть, не збирався. Задумався Вася
І розумна думка в нього, нарешті знайшлася.
Щоб вояка рив ті шанці – зацікавить треба.
А чим його зацікавиш? Підкликав до себе
Кількох із найбільш послушних, велів в село пхатись
І горілки й самогону побільше набратись.
Та нікому до наказу того не давати…
Коли виконають норму – буде наливати.
Задоволений собою, Вася в траві вклався
І про дальші перспективи думати узявся.
Як він стане полковником, потім генералом.
Ціла армія у нього буде під началом.
Буде він горілку пити днями і ночами…
Прокинувся – п’яні пики враз перед очами.
Кинувся - усі вже хлещуть…А ті, що ходили,
Піднятися по наказу вже не мали й сили.
Він кричав, ногами тупав – лежать, як колоди.
І самого себе Васі стало дуже шкода.
Щоб ізняти з душі камінь, схопив першу пляшку,
Вихилив і йому стало уже не так тяжко.
Вже на вечір його «військо» покотом лежало
І від дружного їх храпу все навкруг дрижало.
А між ними п’яний Вася з медаллю на грудях.
Видається, генералом він уже не буде.

10.Вася Стрьомкін і «відьма».

Прокинувся Вася, бачить – нікого немає,
Тільки вітер десь далеко куряву здіймає.
Валяються пусті відра і пляшки навколо.
«Ні краплини не лишили?!» - подумалось кволо.
В другу сторону поглянув і прокинувсь миттю,
Бо й там куряву здіймає на дорозі вітер.
«Мабуть, «укри»!» Підхопився, схопив автомата.
Треба йому чимскоріше звідси утікати.
Он позаду ліс видніє, там би він сховався.
Побіг хутко по дорозі. Біг, перечіпався.
Озирався на всі боки чи «укрів» не видно,
Чи не їдуть їхні танки по дорозі слідом.
Очі потом заливає та каска сповзає,
Отож, що попід ногами, він часом не знає.
Весь захеканий, нарешті, до лісу дістався.
Заспокоївсь, як у хащах у густих сховався.
Сів під деревом, оперся – приходив до тями
Та при тому посилався до чиєїсь мами.
Серце в грудях йому гупа, легені – мов міхи,
А він кляне свою долю, що завела в лихо.
Як відхекався, узявся дорогу шукати
Та по лісі по отому по колу блукати.
Кругом тихо – ні пострілу, ні крику не чути.
Захотілось раптом Васі про війну забути.
Тут зозуля обізвалась, став її питати:
- Скільки років мені жити? Зібравсь рахувати,
А вона лиш «Ку!..»- та й далі кудись полетіла,
Мабуть, роки рахувати йому не схотіла.
Поблукав та утомився, відпочити хоче,
А там якраз їжак клятий скрутився клубочком.
Вася й сів…Вогнем, неначе, запалала срака.
Розбіглись від його реву звірі з переляку.
Бігав, доки утишився трохи біль. Втомився.
Хоч струмочок чи то річку шукать заходився,
Бо ж у горлі пересохло від бігу та крику.
Та знайшов лише калюжу одну невелику.
Все ж напився. Став із лісу виходу шукати,
Бо ж не буде він довіку отак от блукати.
Раптом вийшов на галяву й хатинку побачив –
Похилена, кособока – із казки, неначе.
Усе ж хата. Підступився до неї близенько,
Відчинив скрипучі двері, пригнувся низенько.
Ступив у півтемні сіни, в печеру, неначе.
На припічку страшну бабу геть сиву побачив.
«Відьма?!» - в голові майнуло. Хотів утікати.
Вона ж голосом скрипучим узялась казати:
- Заблукав у лісі, синку? Із дороги збився?
Візьми он води у кружці на столі, напийся.
Випив Вася…А бабуся проскрипіла раптом:
- Тепер в тебе, москалику не буде стояти!
По чужих краях не будеш за добром ходити
І таких, як сам, придурків не будеш плодити!
Й засміялась таким сміхом, аж мороз по шкірі.
Васі, наче, начепили двохпудові гирі.
Та вже якось до дверей він досунувся задки
І рвонув від тої хати лісом без оглядки.
Все йому той сміх вчувався, гнав його із лісу.
«Чого він сюди попхався? Ну його все к бісу!»
Зупинивсь аж на узліссі. Сил зовсім немає.
Ноги самі підкошуються, очі закриває.
Отож, вклався край дороги та й заснув небога.
Не чув, навіть, коли наші ішли мимо нього.

11.Вася Стрьомкін в полоні.

Прокинувся, врешті Вася – голова, як бубон.
Відкрив очі, спершу думав, що вже врізав дуба.
Бо нічого геть не бачить. Зайшовся від крику,
Але з горла вилітало булькання і тільки.
Хотів було підхопитись та на ноги стати,
Та хтось йому понад вухом як гаркне: -Лежати!
Вася миттю й обмочився. Лежить весь на нервах.
Коли чує: - Тут зловили хлопці офіцера.
- Я не офіцер! – хотів вже було закричати
Та почув, як запобіжник клацнув автомата
І затих. Його підняли і кудись повели.
Навкруг чулась українська розмова весела.
Видно, здобичі багато «украм» тим дісталось,
Що вони отак бадьоро тепер почувались.
Привели його до штабу, очі розліпили.
Перш за все, нагодували та пику умили,
Бо був схожий на свинюку, що в баюрі спала.
І такий від нього сморід. Питати не стали,
Відвели до річки митись та одяг попрати,
Бо, хіба ж з таким смердючим можна розмовляти?!
Коли, врешті, він відмився та вдягнувся в чисте,
Тоді уже і питати узялися, звісно.
Вже й не радий, що одяг він офіцерську форму,
Бо такі важкі питання стали ставить йому.
Звідки він то може знати? Тож став відмовлятись,
Говорити, що в ту форму довелось вдягатись…
Та всі й так на його тупість звернули увагу,
Рядовим-таки вписали Васю на бумагу.
Запитали, чи не хоче з рідними зв’язатись,
Аби про свої «геройства» правду розказати.
Взяли його телефона, номера набрали
І з дружиною, нарешті, їх таки з’єднали.
- Ви така й така? – питають. – Так. А що хотіли?
- Щоб зі своїм чоловіком ви поговорили.
- З яким таким чоловіком? Не меліть дурного,
Я уже і поховала чоловіка свого.
Він загинув героїчно… Я й довідку маю.
З незнайомцями розмови вести не бажаю.
Дали Васі телефона, той давай казати:
- Та це ж я, твій Вася. Що ти, не можеш впізнати?
А вона: - Я, чоловіче, вас зовсім не знаю.
Він: - Сходи до військкомату, я тебе благаю.
Скажи, що живий… в полоні. Хай обмін готують.
А вона своє торочить, неначе й не чує.
Він озлився: - Ах ти ж, клята! Вернусь, будеш мати,
Як фанера доведеться по хаті літати.
Ще й загнув, як то звик вдома з нею говорити.
І виходило у нього страшно і сердито.
Тоді вона в телефоні йому й відказала:
- Я ж під твої «гробовії» кредити узя́ла!
Їх же тепер доведеться якось віддавати?
Тож, не здумай, чоловіче, додому вертати.
Хотів її запитати, нащо їй кредити.
Та вона вже від’єдналась і зла, і сердита.
Сидить Вася та не може і слова сказати:
Вдома вже його устигли, навіть, поховати.
Тут він вбивця і злочинець, а вдома – покійник.
І прокляв, нарешті, Вася й Путіна, і війни.