Сидить сліпий та на кобзі під корчмою грає,
А навколо нього натовп місцевих зростає.
Усім хочеться почути кобзареву пісню,
Вже на площі невеличкій зробилося тісно.
Співав кобзар про Сулиму, про братів з Азову,
Про Богдана теж замовив в свої х піснях слово.
Ті пісні, давно відомі, народ тихо слухав.
Кому ю пісню перебити вистачило духу?
Закінчив старий співати про похід до Криму,
Задумався на хвилину, мов думками тими
Хотів пам’ять відродити. Ударив по струнах
І полилась пісня нова, мов гарячий трунок.
Ще не чута і не знана пісня про події,
Які добре пам’ятають люди й не старії.
- Ой, не стало в нас Богдана, відвернулась доля.
Наче, вороння зібрались вороги навколо.
Москалі, татари, ляхи звідусіль обсіли,
Розірвати Україну на шмаття схотіли.
Москалі на лівім боці Дніпра ополчились,
Брюховецького струнчити в похід заходились.
Ляхи теж зі свого боку Тетерю призвали,
Українськими руками воювати стали.
Звели брата проти брата, батька проти сина.
Застогнала іще більше ненька-Україна.
Повернулись пани-ляхи у свої господи,
Стали знов шкуру дерти з бідного народу.
Не стерпів люд тої «ласки», за вила узявся
Правий берег проти ляхів, як один піднявся.
Запалала під ногами земелька у ляхів,
Стали вони з України тікати від страху.
Піднялися і Ставища супроти сваволі,
Не схотіли далі жити у ляській неволі.
Козаків, що від Тетері у місті сиділи,
Кого вигнали із міста, а кого побили.
Запросили на підмогу з Умані дейнеків.
Сподівались, що здолати буде їх нелегко.
Та надіялись на поміч козацької сили.
Дячка бути отаманом у них запросили.
Бо ж козак усім відомий, бував у полоні,
Мозолі від весел досі видно на долонях.
А Буланий зробивсь другим в місті отаманом.
Керував полком піхотним іще при Богдану.
Тож зібралось кілька тисяч збройового люду,
Щоб під стінами зустріти ляха груди в груди.
А той лях не забарився, Чарнецький припхався.
З ним Тетеря з козаками своїми примчався.
А ще прибули із Криму татари ордою.
Як би справитися місту з тією бідою?
А Чарнецький – той не любить на місці сидіти,
Йому б швидко Ставищами тими володіти.
В нього планів уже купа, він слави шукає,
Тому усе своє військо на вали кидає.
Напосілися татари з ляхами на місто,
Через вали сараною узялися лізти.
Б’ються з ними козаченьки з містянами разом.
Та уб’ють десяток – сотня з’явиться одразу.
Довелося відступати до самої брами,
Ляхи в неї увірвались своїми полками.
Та татарам ота брама здалася до біса,
Тож ясиру наловити одразу взялися.
Поки ляхи насідали, оборонців били,
Татарва страшне сум’яття навкруг учинила.
І тоді із брам сусідніх козаки напали
І добряче прочухана отим ляхам дали.
Утікали пани-ляхи і татари слідом.
Аж Чарнецькому обличчя потемніло з виду.
Він то думав, що вже нині у тім місті буде
Та даремно положив лиш кілька сотень люду.
Став він тупати ногами, страшенно озлився…
Тоді уже до облоги ляхи узялися.
Наказав Чарнецький в полі збіжжя попалити
Аби в місті не було чим зиму пережити.
З усіх боків ляхи місто надійно обсіли,
Гармат кругом встановили, день і ніч палили.
То картеч, а то гранати, то кулі летіли,
Щоби місто все палало й милості просило.
Оборонці ж не здавались, вали насипали,
Шанці рили, щоб їх ляхи так просто не взяли.
А Чарнецький їздить полем, шкуру з тигра має,
То на свої обладунки її накидає.
А народ з валів гукає до вельможі того
Та під сміх «рябий собака» прозивають його.
Те ще дужче розізлило, гонору ж багато.
Повелів він кляте місто знову штурмувати.
Кинув у бій усе військо, слуг, челядь обозну.
Взяти, врешті оте місто надумав серйозно.
Знову лізуть сараною з усіх боків ляхи,
Оборонці зустрічають врукопаш без страху.
Але їх супроти ляхів замало занадто,
Тож доводиться поволі з валів відступати.
Уже ляхи зачепились за вали, залізли,
Вже й до брам все ближче суне ляхів військо грізне.
Тут гармати раптом ляські разом загриміли,
На вали картеч і ядра із них полетіли.
Змели миттю силу ляську. Гармаші ж не знали,
Що вже ляхи на валах тих тоді панували.
Довелося тоді ляхам з валів відступити,
Оборонці ж продовжили їм у спину бити.
Поки ляхи оговтались, назад повернули,
Знову вали в оборонців під захистом були.
Знову в рукопаш зійшлися на валах кривавих,
Знову смерть пройшла з косою по ворожих лавах.
Аж до пізньої до ночі на валах тих бились.
Коли темно зовсім стало, ляхи відступились.
Стали вранці ляхи вбитих на полі збирати,
А їх же лежати з ночі лишилось багато.
Носять й носять. А Чарнецький мовчки походжає,
Бо, що йому говорити, навіть і не знає.
А, як йому всю полеглу роту показали,
То «війна людей не родить!» - з гнівом відказав він.
Та, усе ж не відступився, та не зняв облоги.
Не узяти таку кріпость – соромно для нього.
Надумавсь по Україні загони послати
Аби весь люд непокірний нещадно карати.
Запалали міста й села і кров полилася.
Україна іще більше пусткою взялася.
Все ж тримаються Ставища, помочі чекають.
Але з поміччю, як видно, їм не поспішають.
Москалі не надто хочуть, Брюховецький мнеться.
А облоги не знімає проклятий Чарнецький.
Вже і осінь наступила, холоди підходять.
Бачать люди у Ставищах, що чекати годі.
А, тим більше, що Дячко вже на той час загинув.
Хоч не хоч, а доведеться стати на коліна.
Почалися перемови. Ляхи тому раді,
Бо й так стало їхнім планам місто на заваді.
Поклялися не чинити розправу над містом
Та його не руйнувати. Зажадали, звісно,
Грошей купу заплатити, щоб живими бути
І на вірність королеві знову присягнути.
Отак славно захищалось маленьке Ставище…
Правда, скоро той Чарнецький таки його знищив.
Бо не довго у Ставищах з ляхами мирились.
Серед зими вони знову за зброю вхопились.
Ляхів, що привів Маховський, добряче побили
Та Чарнецького, щоправда, спинить не зуміли.
Налетів, неначе яструб, до міста ввірвався
І чинити там розправу над людьми узявся.
Всю старшину міську разом захопив і стратив.
Жовнірам велів нещадно людей грабувати.
А тоді спалив все місто, згарище зосталось.
Отака біда від нього у Ставищах сталась.
Та біда по Україні скоро розповзлася.
Кожен з кожним за цю землю воювати взявся.
Хто за ляхів, хто за турків,, а хто з москалями.
І велика ворожнеча встала поміж нами.
Не здобули в борні волю, більш лиха зробили,
Бо самі ж свою ту волю, нарешті й убили.
На шматки роздерли рідну неньку-Україну,
Край квітучий сплюндрували, зробили руїну.