Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.04
14:37
Чи не була порожньою краса
Актора знаменитого у кадрі,
Що дарували щедрі небеса,
Як нагроду чи небесну кару?
На сцені він підкорював усіх.
І слава насувалась, мов лавина.
Трагедія або нестримний сміх
Актора знаменитого у кадрі,
Що дарували щедрі небеса,
Як нагроду чи небесну кару?
На сцені він підкорював усіх.
І слава насувалась, мов лавина.
Трагедія або нестримний сміх
2026.11.04
11:46
Скіфи, кімерійці, чорні маври,
Може, ще арійці — та навряд...
Ми учора лише динозаври,
А тепер — екзистенційний ряд!
Ну, а у майбутньому — отрута,
Ніби рути-м’яти вогка ртуть,
Б’є у скроні часу лють закута,
Може, ще арійці — та навряд...
Ми учора лише динозаври,
А тепер — екзистенційний ряд!
Ну, а у майбутньому — отрута,
Ніби рути-м’яти вогка ртуть,
Б’є у скроні часу лють закута,
2026.11.04
11:26
Деякі автори такі кумедні
блокують доступ до свої нєтлєнок
Відкрию їм страшенну таємницю
Їх твори є доступні анонімно
Завжди їх можна прочитати
посміятись
рецензію щоправда не напишеш
блокують доступ до свої нєтлєнок
Відкрию їм страшенну таємницю
Їх твори є доступні анонімно
Завжди їх можна прочитати
посміятись
рецензію щоправда не напишеш
2026.11.04
09:26
У Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука, що на площі Ринок, відбулася презентація ювілейного перевидання книги «Марія з Магдали» – релігійної драми маловідомого польського поета й драматурга Антона Шандлєровського в українськом
2026.11.04
08:10
Листя, що впало на стежку, до сірого стовчене.
Краплі намистом на чорному - срібло на оніксі.
Та несподівано цяткою дрібно тріпоче на
Мокрій обочині клапоть обірваний з коміксів.
Берег. Метелик. Малюк і рука, певно, батькова,
Міцно тримає, а з нею
Краплі намистом на чорному - срібло на оніксі.
Та несподівано цяткою дрібно тріпоче на
Мокрій обочині клапоть обірваний з коміксів.
Берег. Метелик. Малюк і рука, певно, батькова,
Міцно тримає, а з нею
2026.11.04
07:19
Важка, велика та холодна
Роса на стеблах і листках
Культур баштанних і городніх,
І на утомлених руках.
Вона така, мабуть, до спеки,
Коли все гине, в'яне, схне, —
Ось-ось, вернувшись іздалека,
Нещадно сонце спалахне.
Роса на стеблах і листках
Культур баштанних і городніх,
І на утомлених руках.
Вона така, мабуть, до спеки,
Коли все гине, в'яне, схне, —
Ось-ось, вернувшись іздалека,
Нещадно сонце спалахне.
2026.11.03
23:42
ясно і зрозуміло що не спасуться всі-всі
і сам я не претендую повірте
бо кінець і наступний початок
чогось-там типу-якщо-б
є незмінним а саме
із небес щось потужно шарахне
а тому вочевидь
люблю обіймаю хочу вірити кожен
і сам я не претендую повірте
бо кінець і наступний початок
чогось-там типу-якщо-б
є незмінним а саме
із небес щось потужно шарахне
а тому вочевидь
люблю обіймаю хочу вірити кожен
2026.11.03
14:53
Нам обіцяли дати світло у четвер,
Та знов щось трапилось, і темно дотепер.
Не можу навіть подивитись марахвон,
Ну а без нього в мене дуже кепський сон!
По марахвону нам говорять все, як є:
Ось-ось Москва вже ка-пі-ту-лює!
Лиш треба два-три тижні
Та знов щось трапилось, і темно дотепер.
Не можу навіть подивитись марахвон,
Ну а без нього в мене дуже кепський сон!
По марахвону нам говорять все, як є:
Ось-ось Москва вже ка-пі-ту-лює!
Лиш треба два-три тижні
2026.11.03
13:42
Я іду і падаю у бруді,
Вирвавшися із пасток цупких,
Потонувши у далекім блуді
І промовах скорих, копітких.
Упаду в траву, як у основу,
У буття, початок і кінець,
У самої вічності промову,
Подолавши бісівський вінець.
Вирвавшися із пасток цупких,
Потонувши у далекім блуді
І промовах скорих, копітких.
Упаду в траву, як у основу,
У буття, початок і кінець,
У самої вічності промову,
Подолавши бісівський вінець.
2026.11.03
10:48
В пітьмі по припічку гасали
Чотири чорні павуки,
Було їм припічку замало
І закороткі держаки.
Шляхи до печі, як дороги,
У невідоме знову звуть.
Вони гасали до знемоги,
В печі гула груднева лють.
Чотири чорні павуки,
Було їм припічку замало
І закороткі держаки.
Шляхи до печі, як дороги,
У невідоме знову звуть.
Вони гасали до знемоги,
В печі гула груднева лють.
2026.11.03
10:35
Багряний жар листків опалих
Підхопить вітер мимохідь
І, капризуючи помалу,
Вони дзвенітимуть, як мідь.
В танку кружлятимуть допоки
Вітрисько має сили й хист
Робити наскоки і скоки,
Іграти, ніби гармоніст.
Підхопить вітер мимохідь
І, капризуючи помалу,
Вони дзвенітимуть, як мідь.
В танку кружлятимуть допоки
Вітрисько має сили й хист
Робити наскоки і скоки,
Іграти, ніби гармоніст.
2026.11.03
08:44
«ДАНТЕ: ОСТАННІЙ ПОГЛЯД РАВЕННИ»
(драматична містерія в голосах на дві дії)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Данте Аліг'єрі (Майстер) – 56-річний поет-вигнанець, що помирає від малярії.
Голос Флоренції – темна, потворна постать у золотій короні, алегоричний обра
(драматична містерія в голосах на дві дії)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Данте Аліг'єрі (Майстер) – 56-річний поет-вигнанець, що помирає від малярії.
Голос Флоренції – темна, потворна постать у золотій короні, алегоричний обра
2026.11.02
23:38
щодо творів отих неумисних
несумісних із логікою
непричетних до пошуків істин
чи здаються підробкою
бездоганність між іншим у світі
конкурентний протекціонізм
інсталяцій 3-d графіті
кю-ар-коди повсюди скрізь
несумісних із логікою
непричетних до пошуків істин
чи здаються підробкою
бездоганність між іншим у світі
конкурентний протекціонізм
інсталяцій 3-d графіті
кю-ар-коди повсюди скрізь
2026.11.02
22:38
У москалеві присутній синдром вищості, але відсутній синдром вартості.
Найбільша небезпека для цивілізації – дикуни, які вважають себе цивілізованими.
Дідька чортом не настрашиш, а путіна Трампом.
Основні функції диявола нині виконує путін.
Об
2026.11.02
20:59
Розкажи всім, Конотопе,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
2026.11.02
20:38
Над світом білим почорніли тучі
і любуватися немає чим...
збувається пророче й неминуче,
пооживали фюрери і дуче
і виїдає очі рідний дим.
ІІ
Одні й останні воїни у полі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і любуватися немає чим...
збувається пророче й неминуче,
пооживали фюрери і дуче
і виїдає очі рідний дим.
ІІ
Одні й останні воїни у полі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
2026.10.12
2026.10.08
2026.10.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Оборона Ставищ у 1664 році
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Оборона Ставищ у 1664 році
Сидить сліпий та на кобзі під корчмою грає,
А навколо нього натовп місцевих зростає.
Усім хочеться почути кобзареву пісню,
Вже на площі невеличкій зробилося тісно.
Співав кобзар про Сулиму, про братів з Азову,
Про Богдана теж замовив в свої х піснях слово.
Ті пісні, давно відомі, народ тихо слухав.
Кому ю пісню перебити вистачило духу?
Закінчив старий співати про похід до Криму,
Задумався на хвилину, мов думками тими
Хотів пам’ять відродити. Ударив по струнах
І полилась пісня нова, мов гарячий трунок.
Ще не чута і не знана пісня про події,
Які добре пам’ятають люди й не старії.
- Ой, не стало в нас Богдана, відвернулась доля.
Наче, вороння зібрались вороги навколо.
Москалі, татари, ляхи звідусіль обсіли,
Розірвати Україну на шмаття схотіли.
Москалі на лівім боці Дніпра ополчились,
Брюховецького струнчити в похід заходились.
Ляхи теж зі свого боку Тетерю призвали,
Українськими руками воювати стали.
Звели брата проти брата, батька проти сина.
Застогнала іще більше ненька-Україна.
Повернулись пани-ляхи у свої господи,
Стали знов шкуру дерти з бідного народу.
Не стерпів люд тої «ласки», за вила узявся
Правий берег проти ляхів, як один піднявся.
Запалала під ногами земелька у ляхів,
Стали вони з України тікати від страху.
Піднялися і Ставища супроти сваволі,
Не схотіли далі жити у ляській неволі.
Козаків, що від Тетері у місті сиділи,
Кого вигнали із міста, а кого побили.
Запросили на підмогу з Умані дейнеків.
Сподівались, що здолати буде їх нелегко.
Та надіялись на поміч козацької сили.
Дячка бути отаманом у них запросили.
Бо ж козак усім відомий, бував у полоні,
Мозолі від весел досі видно на долонях.
А Буланий зробивсь другим в місті отаманом.
Керував полком піхотним іще при Богдану.
Тож зібралось кілька тисяч збройового люду,
Щоб під стінами зустріти ляха груди в груди.
А той лях не забарився, Чарнецький припхався.
З ним Тетеря з козаками своїми примчався.
А ще прибули із Криму татари ордою.
Як би справитися місту з тією бідою?
А Чарнецький – той не любить на місці сидіти,
Йому б швидко Ставищами тими володіти.
В нього планів уже купа, він слави шукає,
Тому усе своє військо на вали кидає.
Напосілися татари з ляхами на місто,
Через вали сараною узялися лізти.
Б’ються з ними козаченьки з містянами разом.
Та уб’ють десяток – сотня з’явиться одразу.
Довелося відступати до самої брами,
Ляхи в неї увірвались своїми полками.
Та татарам ота брама здалася до біса,
Тож ясиру наловити одразу взялися.
Поки ляхи насідали, оборонців били,
Татарва страшне сум’яття навкруг учинила.
І тоді із брам сусідніх козаки напали
І добряче прочухана отим ляхам дали.
Утікали пани-ляхи і татари слідом.
Аж Чарнецькому обличчя потемніло з виду.
Він то думав, що вже нині у тім місті буде
Та даремно положив лиш кілька сотень люду.
Став він тупати ногами, страшенно озлився…
Тоді уже до облоги ляхи узялися.
Наказав Чарнецький в полі збіжжя попалити
Аби в місті не було чим зиму пережити.
З усіх боків ляхи місто надійно обсіли,
Гармат кругом встановили, день і ніч палили.
То картеч, а то гранати, то кулі летіли,
Щоби місто все палало й милості просило.
Оборонці ж не здавались, вали насипали,
Шанці рили, щоб їх ляхи так просто не взяли.
А Чарнецький їздить полем, шкуру з тигра має,
То на свої обладунки її накидає.
А народ з валів гукає до вельможі того
Та під сміх «рябий собака» прозивають його.
Те ще дужче розізлило, гонору ж багато.
Повелів він кляте місто знову штурмувати.
Кинув у бій усе військо, слуг, челядь обозну.
Взяти, врешті оте місто надумав серйозно.
Знову лізуть сараною з усіх боків ляхи,
Оборонці зустрічають врукопаш без страху.
Але їх супроти ляхів замало занадто,
Тож доводиться поволі з валів відступати.
Уже ляхи зачепились за вали, залізли,
Вже й до брам все ближче суне ляхів військо грізне.
Тут гармати раптом ляські разом загриміли,
На вали картеч і ядра із них полетіли.
Змели миттю силу ляську. Гармаші ж не знали,
Що вже ляхи на валах тих тоді панували.
Довелося тоді ляхам з валів відступити,
Оборонці ж продовжили їм у спину бити.
Поки ляхи оговтались, назад повернули,
Знову вали в оборонців під захистом були.
Знову в рукопаш зійшлися на валах кривавих,
Знову смерть пройшла з косою по ворожих лавах.
Аж до пізньої до ночі на валах тих бились.
Коли темно зовсім стало, ляхи відступились.
Стали вранці ляхи вбитих на полі збирати,
А їх же лежати з ночі лишилось багато.
Носять й носять. А Чарнецький мовчки походжає,
Бо, що йому говорити, навіть і не знає.
А, як йому всю полеглу роту показали,
То «війна людей не родить!» - з гнівом відказав він.
Та, усе ж не відступився, та не зняв облоги.
Не узяти таку кріпость – соромно для нього.
Надумавсь по Україні загони послати
Аби весь люд непокірний нещадно карати.
Запалали міста й села і кров полилася.
Україна іще більше пусткою взялася.
Все ж тримаються Ставища, помочі чекають.
Але з поміччю, як видно, їм не поспішають.
Москалі не надто хочуть, Брюховецький мнеться.
А облоги не знімає проклятий Чарнецький.
Вже і осінь наступила, холоди підходять.
Бачать люди у Ставищах, що чекати годі.
А, тим більше, що Дячко вже на той час загинув.
Хоч не хоч, а доведеться стати на коліна.
Почалися перемови. Ляхи тому раді,
Бо й так стало їхнім планам місто на заваді.
Поклялися не чинити розправу над містом
Та його не руйнувати. Зажадали, звісно,
Грошей купу заплатити, щоб живими бути
І на вірність королеві знову присягнути.
Отак славно захищалось маленьке Ставище…
Правда, скоро той Чарнецький таки його знищив.
Бо не довго у Ставищах з ляхами мирились.
Серед зими вони знову за зброю вхопились.
Ляхів, що привів Маховський, добряче побили
Та Чарнецького, щоправда, спинить не зуміли.
Налетів, неначе яструб, до міста ввірвався
І чинити там розправу над людьми узявся.
Всю старшину міську разом захопив і стратив.
Жовнірам велів нещадно людей грабувати.
А тоді спалив все місто, згарище зосталось.
Отака біда від нього у Ставищах сталась.
Та біда по Україні скоро розповзлася.
Кожен з кожним за цю землю воювати взявся.
Хто за ляхів, хто за турків,, а хто з москалями.
І велика ворожнеча встала поміж нами.
Не здобули в борні волю, більш лиха зробили,
Бо самі ж свою ту волю, нарешті й убили.
На шматки роздерли рідну неньку-Україну,
Край квітучий сплюндрували, зробили руїну.
А навколо нього натовп місцевих зростає.
Усім хочеться почути кобзареву пісню,
Вже на площі невеличкій зробилося тісно.
Співав кобзар про Сулиму, про братів з Азову,
Про Богдана теж замовив в свої х піснях слово.
Ті пісні, давно відомі, народ тихо слухав.
Кому ю пісню перебити вистачило духу?
Закінчив старий співати про похід до Криму,
Задумався на хвилину, мов думками тими
Хотів пам’ять відродити. Ударив по струнах
І полилась пісня нова, мов гарячий трунок.
Ще не чута і не знана пісня про події,
Які добре пам’ятають люди й не старії.
- Ой, не стало в нас Богдана, відвернулась доля.
Наче, вороння зібрались вороги навколо.
Москалі, татари, ляхи звідусіль обсіли,
Розірвати Україну на шмаття схотіли.
Москалі на лівім боці Дніпра ополчились,
Брюховецького струнчити в похід заходились.
Ляхи теж зі свого боку Тетерю призвали,
Українськими руками воювати стали.
Звели брата проти брата, батька проти сина.
Застогнала іще більше ненька-Україна.
Повернулись пани-ляхи у свої господи,
Стали знов шкуру дерти з бідного народу.
Не стерпів люд тої «ласки», за вила узявся
Правий берег проти ляхів, як один піднявся.
Запалала під ногами земелька у ляхів,
Стали вони з України тікати від страху.
Піднялися і Ставища супроти сваволі,
Не схотіли далі жити у ляській неволі.
Козаків, що від Тетері у місті сиділи,
Кого вигнали із міста, а кого побили.
Запросили на підмогу з Умані дейнеків.
Сподівались, що здолати буде їх нелегко.
Та надіялись на поміч козацької сили.
Дячка бути отаманом у них запросили.
Бо ж козак усім відомий, бував у полоні,
Мозолі від весел досі видно на долонях.
А Буланий зробивсь другим в місті отаманом.
Керував полком піхотним іще при Богдану.
Тож зібралось кілька тисяч збройового люду,
Щоб під стінами зустріти ляха груди в груди.
А той лях не забарився, Чарнецький припхався.
З ним Тетеря з козаками своїми примчався.
А ще прибули із Криму татари ордою.
Як би справитися місту з тією бідою?
А Чарнецький – той не любить на місці сидіти,
Йому б швидко Ставищами тими володіти.
В нього планів уже купа, він слави шукає,
Тому усе своє військо на вали кидає.
Напосілися татари з ляхами на місто,
Через вали сараною узялися лізти.
Б’ються з ними козаченьки з містянами разом.
Та уб’ють десяток – сотня з’явиться одразу.
Довелося відступати до самої брами,
Ляхи в неї увірвались своїми полками.
Та татарам ота брама здалася до біса,
Тож ясиру наловити одразу взялися.
Поки ляхи насідали, оборонців били,
Татарва страшне сум’яття навкруг учинила.
І тоді із брам сусідніх козаки напали
І добряче прочухана отим ляхам дали.
Утікали пани-ляхи і татари слідом.
Аж Чарнецькому обличчя потемніло з виду.
Він то думав, що вже нині у тім місті буде
Та даремно положив лиш кілька сотень люду.
Став він тупати ногами, страшенно озлився…
Тоді уже до облоги ляхи узялися.
Наказав Чарнецький в полі збіжжя попалити
Аби в місті не було чим зиму пережити.
З усіх боків ляхи місто надійно обсіли,
Гармат кругом встановили, день і ніч палили.
То картеч, а то гранати, то кулі летіли,
Щоби місто все палало й милості просило.
Оборонці ж не здавались, вали насипали,
Шанці рили, щоб їх ляхи так просто не взяли.
А Чарнецький їздить полем, шкуру з тигра має,
То на свої обладунки її накидає.
А народ з валів гукає до вельможі того
Та під сміх «рябий собака» прозивають його.
Те ще дужче розізлило, гонору ж багато.
Повелів він кляте місто знову штурмувати.
Кинув у бій усе військо, слуг, челядь обозну.
Взяти, врешті оте місто надумав серйозно.
Знову лізуть сараною з усіх боків ляхи,
Оборонці зустрічають врукопаш без страху.
Але їх супроти ляхів замало занадто,
Тож доводиться поволі з валів відступати.
Уже ляхи зачепились за вали, залізли,
Вже й до брам все ближче суне ляхів військо грізне.
Тут гармати раптом ляські разом загриміли,
На вали картеч і ядра із них полетіли.
Змели миттю силу ляську. Гармаші ж не знали,
Що вже ляхи на валах тих тоді панували.
Довелося тоді ляхам з валів відступити,
Оборонці ж продовжили їм у спину бити.
Поки ляхи оговтались, назад повернули,
Знову вали в оборонців під захистом були.
Знову в рукопаш зійшлися на валах кривавих,
Знову смерть пройшла з косою по ворожих лавах.
Аж до пізньої до ночі на валах тих бились.
Коли темно зовсім стало, ляхи відступились.
Стали вранці ляхи вбитих на полі збирати,
А їх же лежати з ночі лишилось багато.
Носять й носять. А Чарнецький мовчки походжає,
Бо, що йому говорити, навіть і не знає.
А, як йому всю полеглу роту показали,
То «війна людей не родить!» - з гнівом відказав він.
Та, усе ж не відступився, та не зняв облоги.
Не узяти таку кріпость – соромно для нього.
Надумавсь по Україні загони послати
Аби весь люд непокірний нещадно карати.
Запалали міста й села і кров полилася.
Україна іще більше пусткою взялася.
Все ж тримаються Ставища, помочі чекають.
Але з поміччю, як видно, їм не поспішають.
Москалі не надто хочуть, Брюховецький мнеться.
А облоги не знімає проклятий Чарнецький.
Вже і осінь наступила, холоди підходять.
Бачать люди у Ставищах, що чекати годі.
А, тим більше, що Дячко вже на той час загинув.
Хоч не хоч, а доведеться стати на коліна.
Почалися перемови. Ляхи тому раді,
Бо й так стало їхнім планам місто на заваді.
Поклялися не чинити розправу над містом
Та його не руйнувати. Зажадали, звісно,
Грошей купу заплатити, щоб живими бути
І на вірність королеві знову присягнути.
Отак славно захищалось маленьке Ставище…
Правда, скоро той Чарнецький таки його знищив.
Бо не довго у Ставищах з ляхами мирились.
Серед зими вони знову за зброю вхопились.
Ляхів, що привів Маховський, добряче побили
Та Чарнецького, щоправда, спинить не зуміли.
Налетів, неначе яструб, до міста ввірвався
І чинити там розправу над людьми узявся.
Всю старшину міську разом захопив і стратив.
Жовнірам велів нещадно людей грабувати.
А тоді спалив все місто, згарище зосталось.
Отака біда від нього у Ставищах сталась.
Та біда по Україні скоро розповзлася.
Кожен з кожним за цю землю воювати взявся.
Хто за ляхів, хто за турків,, а хто з москалями.
І велика ворожнеча встала поміж нами.
Не здобули в борні волю, більш лиха зробили,
Бо самі ж свою ту волю, нарешті й убили.
На шматки роздерли рідну неньку-Україну,
Край квітучий сплюндрували, зробили руїну.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
