У багатьох антиукраїнських публікаціях надибуємо твердження, що у 19 сторіччі російська мова була зрозумілішою для українців, аніж рідна українська, що українська – це штучна мова, створена у Австро-Угорщині з метою підриву Російської імперії, що це галицька вигадка тощо. Але ці облудні твердження спростовується багатьма фактами, зокрема й маловідомим віршем, написаним невідомим автором по свіжих слідах останнього польського повстання 1863 року. Події, описані у ньому, відбувалися на нинішній Славутчині (Хмельницька область) біля села Цвітохи. Вірш називається “Воєвода Цихонський” і був опублікований 1893 року викладачем Волинської духовної семінарії, автором і упорядником 5-томної праці “Історико-статистичний опис церков і парафій Волинської єпархії” Миколою Теодоровичем, в його описі Славути (Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии, Т. III, стр.668-670). Автор, зокрема писав:
“1863 року біля Славути зібралися польські заколотники і тут зазнали поразки. Серед місцевого народу збереглись вірші, у яких висловлюється безперспективність безумної затії заколотників-поляків та несолідарність з ними простого народу. Вірші ці, відомі під назвою “Воєвода Цихонський” суть наступні:

Загриміла пісня “Боже Польський”,
Появився пан Цихонський,
Під Славутою, між лісами,
Зібрав ляхів він стадами.
Не був той пан в Миропіллі
На кривавому весіллі,
Де криваве пили пиво,
Де блискало й гриміло,
Ясне сонце потемніло,
Де глумились над ляхами
Штик, нагайка та ще й хами.
Отак, бачте, не знав того
Пан Цихонський щастя свого,
Добра свої покидає,
Щастя в лісі він шукає:
“Нєма хлопов і панщизни,
Тшеба шукаць нам ойчизни”,
Котра в ліси десь забралась,
Своїх синів відцуралась.
Бідна Польща в ліс забралась;
Забравшися, там скончалась.
Ідуть ляхи в ліс шукати,
Мертву Польщу воскрешати.
Там в Цвітосі, між лісами,
Між топкими болотами,
Пани стійку закладали,
П’ють гербату, посідали.
І так пили і гуляли,
З кілішками воювали.
Хтіли собі заспівати,
Аж тут пікет дає знати.
“Гей, панове, в руки бруні,
Да й хутенько, бо уже
Москаль близенько!”
Карабіни набивають,
Штики свої оглядають.
Сполошились ляхи,
Дуже кричать з ляку…
Що це буде!?..
Один кричить: “Нема ради!”
Другий просить: “Дайте ради!”
Давай брунь!..
Давай палаш! І підняли крик і галас…
Зовсім ляхи оп’яніли
І зі страху одуріли…
І не знає один, другий,
Що робити в сій одурі!
Чи фузію набивати,
Чи гербату допивати!..
Б’ють московські барабани
“Барзо зимно!” кричать пани.
Москаль пісню запіває,
Штиком вперед виступає,
Без докладів починає,
З карабінів посилає
Кулі ляхам на снідання…
Не йдіть, пани, до повстання…
Штики під грудь підставляють,
В лоб прикладом добивають…
Нема ляхам щастя й долі
А ні в лісі, а ні в полі.
Ксьондз шмеругу надягає,
Вгору руки піднімає –
Благословить панів ляхів,
Щоб побили всіх москалів.
Москаль в ружо тільки двигнув,
Ксьондз на землю, а ні дриґнув.
Нема ксьондза і казаня,
“Не йди, ксьондже, до повстання!”
Пан Цихонський утікає,
Його куля доганяє, -
На голову йому сіла
І на землю повалила.
В кінці лісу між травою,
З розбитою головою
Сидить Цихонський і чекає
Польщі з лісу виглядає…
Ото пани опарились,
Між собою обрадились:
“Програли ми тутай справу,
Ходім в Сибір на забаву!”
Помолітеся, пани, Богу,
Да й рушайте у дорогу
“Счастлівой вам подруже!”
А за вами нам байдуже.
Покидайте тут палаци
Бо вже конєц вашей праци…
Сибір двері одчинила,
Панів на бал запросила.
А там холод снігом довши,
А для панів ще здоровши…
Не даремно, як та хмара,
Верне в Сибір польська Вяра.
Між високими горами,
Каменями да скалами
Кождий ляшок
Там пануєт
Ему тачка командуєт…
Отам собі проживайте
Малу Польщу споминайте…
Там і вольность і ойчизна,
Там вам хлопи і панщизна!..

Документальні відомості про обставини, що передували бою під Цвітохою, виглядають наступним чином. Найбільша сутичка між польськими повстанцями та російськими військами відбулася на переправі через річку Случ біля Мирополя (Житомирщина), де поляки марно намагалися чинити опір, але втративши у бою з частинами флігель-ад’ютанта Казанкова 127 повстанців убитими, 18 пораненими та 66 полоненими, відступили на Колодяжне (Житомирщина). Едмунд Ружицький на чолі загону, у якому налічувалося біля 1000 повстанців, увійшов до Полонного. Поляки пограбували поштову контору, роздерли портрет імператора Олександра II, знищили папери й документи тай пішли до костелу, де їх привітав місцевий ксьондз Тарнавський. Звідти вони подалися до волосного правління, де також понищили папери. Після таких подвигів вони зупинилися у передмісті Мар’яні, де три дні марно чекали на допомогу з Австрії від генерала Висоцького – офіційного керівника повстанцями Правобережжя. Передислокувавшись у село Сягрів, ближче до лісу, Ружицький поділив свій загін на кавалерію і піхоту. Піхоту очолив В.Цехонський, який повів її ще ближче до лісу, що біля села Нучпали (нині с.Поляна), для з’єднання з 700 повстанців, котрі там уже перебували якийсь час. Сам Ружицький на чолі кавалерії подався ще далі на захід – у Кам’янку (що біля Цвітохи). Отам, у Славутських лісах, і відбулося описане побоїще. Є відомості, що Едмунд Ружицький з рештками повстанців пробирався до кордону Австрії і проходив через село Гриців (Шепетівського р-ну).
Автор вірша глузує з безпорадності поляків, дорікає їм за холопство і панщину, висловлює байдуже своє ставлення до їхніх страждань, але й не захоплюється діями «хамів». Він займає позицію стороннього спостерігача у російсько-польському конфлікті та відверто насміхається з того, хто програв.
Текст вірша свідчить про вправну руку автора, про його високу самосвідомість як українця і добре володіння рідною та іншими мовами.
Виявив та підготував Валентин Бендюг.