Поетична спадщина Івана Низового є унікальним явищем в українській літературі. Творчий доробок митця тематично багатий: у ньому гармонійно представлене майже все тематичне розмаїття лірики (громадянська, філософська, інтимна, пейзажна, сатирична, релігійна).
Предметом нашого дослідження є філософська лірика І. Низового. Метою розвідки є аналіз натуралістичного філософського принципу, втіленого в цій ліриці завдяки мотиву гармонії природи та людини, та частково пантеїстичних мотивів.
Філософська лірика поета досить політематична, однак серед усього її тематичного багатства можна чітко виділити мотив гармонії людини та природи, що фактично стирає кордони між нею та пейзажною й інтимною лірикою водночас.
І. Низового можна вважати яскравим представником пантеїстичного напряму ліричної натурфілософії (визначення Н.П. Анісімової), що полягає в «повному взаємопроникненні і злитті душі людини і духу природи» [1, с. 10].
Людина – істота природна та соціальна водночас. Однак, будучи уродженцем сільської місцевості, І. Низовий у своїй творчості природно робить акцент на натуралістичному філософському принципі розгляду суспільства, обстоюючи позицію злютованості людини та природи: «Хто знає, як народжуються квіти? / Вони народжуються так, як діти, / як діти, б’ються в пуп’янку: на волю! / І пуп’янок здригається від болю. / Які солодкі материнські муки! / Весна бере дітей на теплі руки, / колише ніжно: люлі, люлі, люлі, / ростіть щасливі на обох півкулях! / Куди не глянеш: всюди квіти, квіти, / народжені для щастя, як і діти» («Хто знає, як народжуються квіти?..») [6, с. 3].
Життєва філософія, сформована імпресіями дитячих літ, проведених на лоні природи, органічно вилилася в поетичний пленер митця, де людина «розглядається як продовження закономірностей природи, світу тварин і в кінцевому рахунку – Космосу» [14, с. 11], бо «незважаючи на рівень свого історичного розвитку, людина завжди залишається частиною Природи та Космосу, специфічним проявом феномену життя» [14, с. 15 – 16]. Яскравим поетичним прикладом цьому може стати поезія «Моє маленьке юнацьке серце»: «Моє маленьке юнацьке серце / Вмістило в себе високе небо, Вмістило в себе велике сонце, / Вмістило в себе весь світ під сонцем…» [6, с. 11].
Життя в місті вносить певні корективи у філософські погляди митця, однак вони здебільшого культивують суспільно-громадянські позиції поета, не вносячи суттєвих змін у його погляди на взаємозв’язок, взаємозалежність людини та природи.
Ідеалістичний натуралізм утверджує первинність природи та, закономірно, виходячи з цього, первинність «природного стану людини», «коли всі люди були рівні та вільні, перебували у становищі, яке відповідало їх природі» [14, с. 29]. Такі думки, практично втілені в художньому слові І. Низового, подекуди набувають утопічного звучання: «Почнемо з сонця – так буде краще: / Всі гострі грані проміння згладить, / І стане ясно, що не пропаще / Життя під сонцем, / І що не зрадить / Тебе надія, / І що погладить / Тебе удача, / Зведе нінащо / Твої печалі / Й добра нарадить, / І не залишить напризволяще / Тебе в цім світі…» («Почнемо з сонця – так буде краще…») [3, с. 36].
Можливість милуватися красою та багатством природи, автор визначає найвищою та найглибшою суттю всього людського життя: «Солов’ї доспівують на вишнях. / Скоро вже й зозулі закують. / Гомонить земля... / І в цім – найвища / Суть життя, / Його найглибша суть!» («Епілог») [7, с. 70].
Автор нерідко розмовляє з природою – за допомогою прямих звертань до природних створінь, явищ тощо або опосередковано, через власні спогади про неї, будучи поза її безпосереднім впливом у просторах міста. При цьому використання апостроф та демінутивів підкреслюють авторську надзвичайну любов, замилування, благоговіння, яке він відчуває до живої природи, не закованої в асфальтові кайдани міста, не отруєної міським смородом вихлопних газів та людською байдужістю: «Божа корівко, здрастуй! / Яка ж ти у Бога мала! / А ти їй, хмаринко, не застуй / Сонечка і тепла, / Відкрий голубе віконечко / Й побільше промінь напусти: / Корівка – маленьке сонечко, / Якому треба рости!» («Божа корівко, здрастуй!..») [4, с. 48].
У багатьох поезіях земля, природа зображуються персоніфіковано: 1) земля, подібно до людини, має обличчя, по якому «крапля сонця / Сльозою / Збіжить» («Пам’яті друзів») [5, с. 58]; 2) земля, «освячена снігами», уподібнюється до молодої цнотливої дівчини, на шляху якої буде ще не одна біда: «І перший гріх, і наслідки гріха, / І свастик пазуристі павуки, / І всі комуністичні потрясіння, / І втрат людських статистика суха» («Краси такої прагнула душа…») [10, с. 10]; 3) земля, мов манірна панна: « Опісля всіх (чи ж всіх?) перенапружень / Маніжеться осніжена земля» («Господь мене почув…») [8, с. 9]; 4) земля – приваблива, вона манить до себе магнітом: «Земля ж привабністю своєю, / Мов найпотужніший магніт, / До себе тягне» («Живу між небом і землею…») [13, с. 34]; 5) поет тулиться до землі, коли натомлений лягає відпочити – і земля у свою чергу пригортається до нього (поезія «Робота») [11, с. 4]; 6) земля сама лягає перепочити після важкого дня, метушні («Літньої ночі») [9, с. 43]; 7) земля виголошує багатостраждальні монологи («Найкоротший монолог землі…») [9, с. 56] тощо.
Часто земля і природа в поетичному фокусі І. Низового постають священними, що наближає його філософське бачення до пантеїстичного: «Святковість молодого снігу / На вічній святості землі... / Сніг аж засвітився, / Мов хліб із сіллю на столі, / І день на святості землі / Тим снігом-сміхом освятився» («Святковість молодого снігу…») [12, с. 36]; «Бога возлюби / В природі. Вознесись до нього в пісні / З цієї невмирущої трави, / Якщо забув первісно-провозвісні / Святі й неперевідні молитви…» («Хлюпне трава смарагдова під ноги…») [2, с. 97].
І. Низовий любить проводити художні паралелі між людиною та природою. Природа в його поезіях часто є відображенням людських почуттів, думок, переживань, настроїв. Утверджується думка про взаємовплив, взаємозалежність людини та природи: «Зацвіли абрикоси в дворі – / Їх у нас називають: жерделі… / Помолодшали люди старі, / Повставали недужі з постелі» («Зацвіли абрикоси в дворі…») [4, с. 19].
Окрім змалювання гармонійного єднання людини та природи, у поезіях І. Низового простежується гнівний осуд деструктивних форм поведінки людини відносно природи. Автор не спроможний захистити весь живий світ, через що його «серце… тліє / «Й душа готова вибухнуть щомить» («Гуляють люди, мов царі природи») [4, с. 45]. Попри всю любов до людини як частини природи митець з болем у серці визнає, що у більшості випадків сучасна людина – причина багатьох природних руйнацій, катастроф: своїми необдуманими діяннями вона руйнує підґрунтя свого існування, що з часом зумовить тотальну катастрофу, хаос: «Гуляють люди, мов царі природи, / І спалюють живцем траву і дерева… / На чисті роси і на тихі води / Малесенький чорнобиль наплива, / Клубочиться в зеленім верховітті, / Лелечі гнізда злизує з гілля… / О скільки тих чорнобилів на світі, / А світ один – малесенька земля! / Чорнобиль виростає – і маліє / Земля…» («Гуляють люди, мов царі природи») [4, с. 45].
У своїй філософії поет сповідує гуманістичні принципи, закликаючи до людяності кожну живу розумну соціальну істоту: « Я тимчасовий на землі. / І розуміння тимчасовості / Для мене є мірилом совісті / Й ціною хліба на столі. / Мене – не стане. А проте / Палить мости я не збираюся / І все частіше озираюся: / Чи й після нас трава росте» («Я тимчасовий на землі…») [9, с. 79].
Ідеалом взаємин людини та природи автор бачить «миротворче злиття природи / З діалектикою життя» ( «Літньої ночі») [9, с. 43].
Отже, на основі проаналізованого матеріалу можемо зробити висновок про те, що філософська лірика Івана Низового яскраво презентує пантеїстичний напрям ліричної натурфілософії. Матеріал розвідки не претендує на абсолютність тверджень, а предмет розгляду потребує подальших ґрунтовних досліджень та узагальнень.

Література

1. Анісімова Н. П. «Зелена казка» Петра Мідянки: натурфілософські мотиви лірики / Н. П. Анісімова // Науковий вісник Миколаївського держ. ун-ту імені В. О. Сухомлинського. Серія «Філологічні науки». – 2013. – Вип. 4.12 (96). – С. 8 – 15.
2. Низовий І. Д. Вівтар / І. Д. Низовий. – Луганськ: Вид-во «Райдуга» Луганської організації НСПУ, 1995. – 120 с.
3. Низовий І. Д. Жура за журавлями / І. Д. Низовий. – Луганськ: Глобус, 2003. – 100 с.
4. Низовий І. Д. Зливодиво / І. Д. Низовий. – Луганськ: Глобус, 2003. – 68 с.
5. Низовий І. Д. І калина своя, і тополя / І. Д. Низовий. – Донецьк: Донбас, 1993. – 80 с.
6. Низовий І. Д. Народжуються квіти / І. Д. Низовий. – Ужгород, 1964. – 46 с.
7. Низовий І. Д. Передсвітень / І. Д. Низовий. – Луганськ: ПП Котова О. В., 2003. – 76 с.
8. Низовий І. Д. Побудь зі мною / І. Д. Низовий. – Луганськ: Шлях, 1998. – 64 с.
9. Низовий І. Д. Пора косовиці / І. Д. Низовий. – Луганськ: Радянський письменник, 1990. – 102 с.
10. Низовий І. Д. Пракорінь / І. Д. Низовий. – Кремінна, 1993. – 42 с.
11. Низовий І. Д. Провесінь / І. Д. Низовий. – Київ, 1971. – 80 с.
12. Низовий І. Д. Рівнодення / І. Д. Низовий. – Київ: Радянський письменник, 1982. – 64 с.
13. Низовий І. Д. Сльоза небесна / І. Д. Низовий. – Луганськ: Укрроспроммаш, 1997. – 56 с.
14. Таран В. О. Соціальна філософія: Навч. посіб. / В. О. Таран, В. М. Зотов, Н. О. Рєзанова. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 272 с.


Манько А. М. Філософська лірика Івана Низового як репрезентація пантеїстичного напряму ліричної натурфілософії / А. М. Манько // «Религия, религиозность, философия и гуманитаристика в современном информационном пространстве: национальный и интернациональный аспекты»: зб. наукових праць / за заг. ред. д. філос. н. Журби М. А. - Монреаль: СРМ «ASF», 2016. – С. 47 – 50.