Шанування історичного минулого – це одна з запорук гідного майбутнього для кожної держави. Історична пам’ять допомагає нам уникнути помилок, яких припустилися наші близькі та далекі пращури. Саме тому важливим є вплітати історичні мотиви в канву художньої творчості, аби зробити історичні реалії більш доступними та цікавими для ширшого кола діячів, особливо тих, які не спеціалізуються на поглибленому вивченні історії.
Історична пам’ять та історичне безпам’ятство – це одні з ключових проблем, розкритих у творчості видатного українського поета, нашого земляка І. Д. Низового. Відголоски історичної пам’яті змальовується автором у відповідних символічних образах могил, хрестів, склепів:„І відчуття не полиша, / Що всі могильні склепи / Волають Всесвіту / … / І на могилі Богуна, / … / Спізнав я те, чого не зна / Хохляцтво на Лугані” („Стародубщина”) [1, с. 35]; „А на плотах – рубаки, / Упень порубані. / … / “То, мабуть, гайдамаки. / Вседно, що ті ж собаки...” / А хоч би й так – пропав козак, / Порубаний уміло, / … / Орда чужа до блювоти / Об’їлася, погана! / Могили. Звалища. / Дроти. Осоння… / Пливуть по пам’яті-ріці / Всіх Січей праведних стрільці – / Старцями попід тинню, / Мов просять милостиню...” („“Лисиці брешуть на щити...””) [21, с. 63 – 64]; „Коня собі не маю, / А до Січі ж три століття – / Крізь колюче терновіття / Без коня не добрести! / Все хрести – / Печальні наші віхи / Через кожні дві чи три / Версти, / … / До Вкраїни продираюсь / Через терни і хрести…” („Маю те, що маю…”) [11, с. 5].
Історичне безпам’ятство, відповідно, постає в образах руйновищ, праху: „Вже розчинені в загальній масі, / Вже пропащі в пащі небуття. / Після нас нічого, крім руїни, / На землі не лишиться – лиш прах, / Залишок тієї України, / Що розпорошилась на вітрах. / Вічний страх нам дивиться у вічі. / Віщий ворон звужує круги. / Затопив Дніпро козацькі січі, / Загубив правічні береги…” („Тимчасові, живемо в міжчассі…”) [14, с. 65].
Історична неграмотність, національна та тотальна байдужість – такий невтішний поетичний репортаж із місця подій лунає з рядків І. Низового (локація – вся Україна): „Може, й правда, / Що хохли ми? / А хохлюзі – по заслузі? / Яничарові – по чарці? / Що ж тоді – калина в лузі / І до чого – грона ярі?! / А навіщо – козаченьки, / Ті, /Що коників сідлали?” („Розуміємо, що треба…”) [6, с. 76]; „Гниловоди затопили Січі, / … / Яничари двісті раз по двічі / Прадідівську славу пропили. / На руїні зводимо державу – / Напівхату і полуизбу: / Слава перевтілилась в неславу, / Рід перевертається в гробу…” („Гниловоди затопили Січі…”) [9, с. 13].
Аби довести масштабність такого ганебного явища, як історична амнезія, І. Д. Низовий починає аналіз із власного села і згодом охоплює всю Україну в різних географічних точках: „Бродюча сталінська закваска / Звалила з ніг у твань баюр / Усіх і вся: козацьку славу / Села, і церкву злотоглаву…” („Знічев’я, так собі, між іншим”) [17, с. 39]; „Розмежовуємось в запалі, / Хоч одна у нас мати – Січ, / Спільні шибениці та палі. / Розсварили нас москалі, / Розпаскудили комуняки / Так, що ми на своїй землі / Гриземось, мов чужі собаки” („Заклик до примирення”) [4, с. 17]; „Я нишкну й нижчаю від встиду / В праукраїнському краю… / … / За літописною Сулою / Козацькі коні не іржуть, / Лиш вітер спалює солому / І гонить попіл за межу...” („Гіркий цей роздум знову й знову…”) [1, с. 36]; „Де Переяслав і Чорнухи – / Хіба що лишень на слуху… / … / Й геть змоскаліла Ровенецька, / Вже некозацька, слобода…” („Сковорода пройшов босоніж…”) [1, с. 36 – 37]; „Ой, не в тому річ, що спалили Січ, Ой, не в тім біда, що знесла вода... / Та й не в тім добро, що хмільний Петро / По Неві розлив безневинну кров... / І не в тім прогрес, що Дніпро вмира... / Тільки це уже не вина Петра” („В сивій пам’яті”) [15, с. 22].
Митець у своїй ліриці широко розкриває образну систему козацтва. Будучи сам нащадком давнього козацького роду, він акумулює в собі історичну пам’ять та перекодовує її в поетичне слово: „Хто ж ми є, вчорашні українці, / Низові забуті козаки?!” („Купно їх возили й поодинці…”) [15, с. 23]; „Відтоді, / Як Лебедин втопили у крові, / З’явились у довколишнім народі / Старшин верховних внуки низові. / Я – з них” („Пив день і ніч, п’яніючи від страху…”) [1, с. 17 – 18]; „Ось тут лежать весь прарід мій і рід – / Козак чубатий і чумак смаглявий, / І той “куркуль”, / Що рід на перевід / Прирік своїм багатством – / Мозолями” („І все ж на цвинтар я привів…”) [2, с. 11 – 12]; „Отож бідую, мов кріпак, / Хоч по крові й козак” („Не дослужився до відзнак…”) [7, с. 34].
Літературно-художній образ самого автора є невід’ємним від козацької тематики, бо в ньому відбувається переплетіння двох образів – ліричного героя та козака: „У дні хрещень шкільних / В пустелі повоєнній, / Де сталінський “прижим” / Нас гробив, та не вбив / Міцний козацький дух / В основі нашій генній…” („Зустріч у Пустовійтівці”) [17, с. 77]; „Й побачить всяк / Мою зброю козацьку і збрую / І повірить, що я – козак, / Обійду всіх і перехитрую!” („І ніякий я не бідак…”) [8, с. 81]; „Як і годиться від природи / Нащадку славних козаків / З правічним духом українця” („Спроба передбачення”) [3, с. 28]; „Мо’, й виживу отак – / Під ярий сміх / Правічної козацької натури….” („Сміюся над собою…”) [18, с. 11].
Дуже часто образ автора-козака має іронічний відтінок „Підстригся під парубка, / вуса підрізав / під запорозького козака – / в м’язах побільшало ніби заліза, / силу до шаблі відчула рука...” („Підстригся під парубка…”) [8, с. 7]; „Із моєї малої зарплати / Козакові, їй-бо, не прожити! / Що ж робити мені, козарлюзі?” („Я шаную козацькі звичаї…”) [5, с. 39]; „Я пан не з хамів – / Із селян / Козацького закрою” („Я більший пан…”) [19, с. 53]; „Тютюну духмяного папушу / В люльку заряджу – потішу душу, / І під кролевецьким рушником / Почуватись буду козаком!” („В день незалежності”) [12, с. 3].
Змальовуючи себе як козака, поет вдався до улюбленої „ковальської справи” – створення кованих слів, як-от неологізму „козаковіти” – ставати козаком: „І чомусь не второпаю ніяк: / Невже отой, у дзеркалі, козак – / То я?! / Пишаюсь і козаковію” („Тепер і я вже маю вишиванку…”) [3, с. 32].
Митець розуміє, що має лише художні важелі впливу, а тому майстерно керує ними. Він пише низку віршів-послань, віршів-застережень, віршів-спонук, віршів-благань, адресованих до своїх сучасників та нащадків з метою пробудити національних дух, зберегти історичне коріння, самоідентифікацію співвітчизників як носіїв української ментальності: „Пануймо так, товариші, / Як наші прадіди-козаки! / Вдихаймо пам’яті полин / В степах, / Де нас не давлять стіни… / … / Єднаймось в курені й коші / Під неосквернені клейноди – / Ще ж не погас вогонь Буші, / Не пересохли Жовті Води. / Ми вічні діти боротьби / І наша воля непоборна” („До слобідсько-українського козацтва”) [5, с. 45]; „Не ділімось на Схід і Захід! / Ліпше випиймо мирову… / …. / Сівши дружно в густу траву – / Ковилою вона ще зветься, / Бо вкраїнська вона трава / Споконвіку, / А значить, наша, / Й легко п’ється в ній мирова / Дев’ясильна козацька чаша!” („Заклик до примирення”) [4, с. 19]; „Співай, Василю, – вчують козаки / і нинішні, місцеві, / і колишні, / що з героїчних січей у віки / лелеками відлинули, / яких / у райських кущах визнає Всевишній / за воїнів добра...” („Вечір у Пустовійтівці”) [20, с. 63].
Поет пророкує повернення національної честі та державної гідності тільки у випадку народного єднання та його боротьби за право бути собою, володіти своєю землею: „хохляндіє відновлена руїно / свідомості й традицій вікових… / чужу парсуну з чистого лиця / зірви й спали на вогнищі купальськім / засмійся розкріпачено й по-панськи / від Сяну до Дніпра і до Дінця / щоб на Дону почули й на Кубані / не посміх а козацький дужий сміх” („хохляндіє ненависна страждаю…”) [10, с. 9]; „Із кожним гожим днем / Виборювать майбуть. / Ще ж маєм досить сил / І визрілих бажань… / … / Романтика борінь, / Мов те вино, терпка: / Ірже на Січі кінь / Незламного Сірка; / Не стала порохном / Чорноземна земля / І син степів Махно / В гуляйполях гуля… / … / Ми – їхня кров і плоть, / Тож наш вінець мети: / Себе перебороть, / Біду перемогти!” („Отож-бо розпочнем…”) [16, с. 19].
Отже, категорії історичної пам’яті та історичного безпам’ятства займають чільне місце в громадянській ліриці І. Д. Низового. Вони покликані сприяти пробудженню національної та етнічної самосвідомості.

Література

1. Низовий І. Д. Білолебедія / І. Д. Низовий. – Луганськ: Луга-принт, 2008. – 108 с. 2. Низовий І. Д. Білопілля-Верхосулля / І. Д. Низовий. – Луганськ: Укрроспроммаш, 1997. – 68 с. 3. Низовий І. Д. Вівтар / І. Д. Низовий. – Луганськ: Вид-во „Райдуга” Луганської організації Спілки письменників України, 1995. – 120 с. 4. Низовий І. Д. Дурман-трава / І. Д. Низовий. – Луганськ: Глобус, 2003. – 96 с. 5. Низовий І. Д. Запрягайте, хлопці, коней / І. Д. Низовий. – Луганськ: Спілка журналістів України, 1993. – 64 с. 6. Низовий І. Д. Збудило опівночі серце / І. Д. Низовий. – Луганськ: Осирис, 1998. – 84 с. 7. Низовий І. Д. Значить більше, ніж просто пісня / І. Д. Низовий. – Луганськ: Глобус, 2002. – 80 с. 8. Низовий І. Д. Мажор в мінорі / І. Д. Низовий – Луганськ: Світлиця, 2006. – 100 с. 9. Низовий І. Д. Несправжня пектораль / І. Д. Низовий. – Луганськ: Глобус, 2003. – 256 с. 10. Низовий І. Д. о, Оріяно… / І. Д. Низовий. – Луганськ: АТ „Укрроспроммаш”, 1997. – 64 с. 11. Низовий І. Д. Осанна химері / І. Д. Низовий. – Луганськ: Русь, 2000. – 68 с. 12. Низовий І. Д. Передсвітень / І. Д. Низовий. – Луганськ: ПП Котова О. В., 2003. – 76 с. 13. Низовий І. Д. Під жайворами, під журавлями: поезії в ретроспективі / І. Д. Низовий. – Луганськ: ЧП Сувальдо В. Р., 2010. – 128 с. 14. Низовий І. Д. По промінчику доброти / І. Д. Низовий. – Луганськ: Глобус, 2003. – 80 с. 15. Низовий І. Д. Пора косовиці / І. Д. Низовий – К.: Радянський письменник, 1990. – 102 с. 16. Низовий І. Д. Саме та самота / І. Д. Низовий. – Луганськ: ПП Котова О. В., 2003. – 40 с. 17. Низовий І. Д. Село моє, Сула моя… / І. Д. Низовий. – Луганськ: Луга-принт, 2005. – 91 с. 18. Низовий І. Д. Сльоза небесна / І. Д. Низовий. – Луганськ: Укрроспроммаш, 1997. – 56 с.19. Низовий І. Д. Те, чому і назва загубилась / І. Д. Низовий. – Луганськ: Луга-принт, 2003. – 72 с. 20. Низовий І. Д. У Сватовім світає Україна / І. Д. Низовий. – Луганськ, ПП Афанасьєва В. І., 2006. – 160 с. 21. Низовий І. Д. Це мій вертеп… Лірика відчаю і надії / І. Д. Низовий. – Луганськ: Луганська обласна організація спілки письменників України, 1996. – 76 с.

Манько А. М. Категорії історичної пам’яті та історичного безпам’ятства в ліриці Івана Низового / А. М. Манько // Слобожанська бесіда-11. Лінгвістика тексту і вивчення української ментальності: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Старобільськ, 9 листоп. 2018) / ДЗ „ЛНУ імені Тараса Шевченка”; за ред.. проф.. Глуховцевої К. Д. – Вип. 11. – Старобільськ, 2018. – С. 176 – 181.