„Вимирає моє покоління, достойно не оцінене й гаразд не оплакане” [10, с. 293], – одним цим реченням, узятим із нотаток-спогадів „вічного опозиціонера” [9, с. 36] І. Д. Низового „Мене ж сам Бог охороня” можна окреслити суспільно-політичні реалії та культурно-мистецьку ситуацію українського минулого та сьогодення. Чимала кількість талановитих, літературно обдарованих людей вимушені були перебувати „у своїй суспільно-соціальній нікчемності”[10, с. 294], ізольованості, у той час як „новоспечені “гобсеки”” [10, с. 294] отруювали вуха пересічного читача беззмістовними творами.
На щастя, сьогодні ми маємо змогу ознайомитися з творчістю виняткового поета і „просто Івана, – як він скромно говорить про себе, – який пам’ятає своє “родство”” („Винятковість”) [5, с. 238], українця „з гоноровим і незнищенним відчуттям батьківщини й Вітчизни” („Були, є і будемо”) [8, с. 15], який „писав доброю українською мовою і крім лірики замахувався ще й на філософію, сатиру, “голу” публіцистику” („Сльоза сльозу не здоганя”) [10, с. 328].
Творчість І. Низового, „резервіста нових національно-патріотичних сил” („В окремій регіональній резервації”) [9, с. 99], була невигідною, бо не містила підлабузництва, лицемірного оспівування правлячого режиму, а сам автор до того ж „мучився долею України” („Сльоза сльозу не здоганя”) [10, с. 287]. Вона також була недооціненою за життя письменника через відсутність фінансової підтримки з боку держави і, як наслідок, мізерний тираж книг, виданий за власний рахунок та за сприяння небайдужих співвітчизників: „Просто багато хто не любить мене за те, що я винятковий: по мові, культурі, ідеології. Комусь я – бандерівець, а комусь і на фашиста схожий. Дурні! Я ні те, ні се...” („Винятковість”) [5, с. 238]; „…До самих верхів таких, як я, смертних і грішних, не допускали, не допускають і не допустять вовіки віків” („Незабутнє побачене”) [8, с. 34].
Поетичне й прозове художнє слово, мемуари, публіцистика І. Д. Низового стали доходити до широких мас відносно нещодавно за сприяння доньки поета – Лесі Низової, котру виховано, як зазначено в автобіографії поета „Замість самосповіді”, „щирою українкою з блискучою філологічною освітою” [8, с. 96]. Невтомна популяризація творчості батька на різних сайтах у мережі Інтернет, зокрема активне залучення широкого загалу до творчості І. Низового в соціальній мережі Facebook, організація величезної кількості різноманітних заходів щодо вшанування пам’яті письменника, упорядкування різножанрової та різнотематичної творчої спадщини автора, яка побачить світ у 5-ти томах посмертної серії книг „Бути – народом!” (2017 – 2018 рр. видано перші 3 томи) [1; 2; 3], упорядкування посмертної збірки вибраних творів „Ніхто наді мною не пан” (2017 ) [6] – усе це дає нам змогу насолоджуватися творчістю митця в режимі реального часу.
Прозово-публіцистична та мемуарна спадщина І. Низового є важливою пам’яткою літературно-мистецького та суспільно-політичного життя двох епох – колишнього Радянського Союзу та перших десятиліть Незалежної України. Завдяки їй читач може глибше дізнатися про особистість самого письменника, якого „державна машина переїхала”, але „слава Богу, не розчавила”, хоча „боки пом’яла добре – і печінкам дісталося” („Я – такий…”) [8, с. 51], сформувати для себе цілісну картину його життєвого та творчого шляху, ознайомитися з його літературним та особистим оточенням, зазирнути очима митця за фіранки двох століть із метою пошуку відповідей на одвічні українські питання. Як-от, наприклад:
„Хіба справедливо, що між Гітлером і Сталіним криваво-вбивча війна точилася в Україні, яка воювати не збиралася ні з ким і ніколи?”
„…І Гітлер, і Сталін, і Мао, і Пол Пот – найбільші після Нерона людиновбивники – здохли, гниють у землі, зогнили… Прокляті й забуті. Туди їм і дорога! І це справедливо, і це – закономірно.
Наказав довго жити гулагівський радсоюз, Україна здобула незалежність – хіба це не справедливо?!” („Справедливість таки ж є”) [8, с. 47].
„Чому в Луганську так мало природньоукраїнського і, якщо ширше, властивоєвропейського?” („Були, є і будемо!”).
„Великоімперська ідеологія (а історіографія із її складових) не могла визнати праукраїнську першість в освоєнні так званого Дикого поля. Тож і з’явилися всілякі міфи-легенди про “старшого брата”, <…> який милостиво дарував диким вахлакам-хохлам право називатися “малоросами”, майже “руськими, найліпшими і найцивілізованішими”. <…> Нема в нас Дикого поля – є дикі люди в здичавілому світі політичних збурень. Своїми дикунськими (печерними!) гаслами вони збурюють традиційно терпляче, працьовите й дещо загальмоване напівсуспільство, будять в не дуже ситих шлунках дикунські апетити, а в зголоднілих серцях – сліпу ненависть до всього, що не є “регіонально-расєйськоязичним”. Схаменіться, хуторяни від політики, маргінали за свідомістю і лінивим мисленням!” („Були, є і будемо!”) [8, с. 14 – 15].
„При владі – черстві, обмежені люди, українофоби, навіщо їм українське мистецтво, культура, духовність?!” („Вилюднюється світ”) [7, с. 10].
„А для нас, українців, для нас, луганців, нічого не змінилося! <…> поки що в Луганську <…> продовжують душити залишки українства. Дорізають-довішують державну мову, втоптують у багнюку святі символи-клейноди Запорожжя й Гетьманщини” („Жертви перемог і поразок”) [8, с. 7 – 8].
„Чому ж народ не радіє?” („Винятковість”) [5, с. 245].
„– Чому? Бо – сліпі й прозрівати не хочуть. Бо – глухі й чути не бажають. Бо – раби й вільними бути не вміють! Бо живуть за старими стереотипами і самостійно мислити не здатні, бо на нові ідеї не спроможні. І таких – легіон!” („Накипіло на душі. Про “однодумців”, “інакомислячих” і ще багато про що”) [4, с. 14].
„Хто винен у всьому, що сталося всупереч здоровому глузду? Чому Україна мала своїм першим президентом не героя-патріота Чорновола, а хитрого лиса-партократа Кравчука? Чому Кравчука, підлого, але хитро-розумного, достроково замінив тупий, недорікуватий, але вельми хитрий Кучма? Винні ми самі – патріоти для себе. Бо й справді: де зібралося два українці (хохли), там буде три претенденти на булаву” („Жертви перемог і поразок”) [8, с. 7].
„Чому в нашій країні йде постійне та неухильне зростання цін?”
„Бо це комусь потрібно. <…>
Комусь (невже ми не знаємо – кому?) вигідно, щоб основна маса населення, як у селі, так і в місті, усе більше й глибше впадала у злигодні та кабалу. Зубожіння мас – карколомне зростання достатку й добробуту окремих “обранців долі”, численних сімей олігархів і політиків, бізнесово-кримінальних та й чисто бандитських кланів.
Цікаво: а кому вигідне масове вимирання нації – сотні тисяч далеко не гірших її представників полишають наш прекрасний і буремно-безжальний світ?!” („Скільки коштує те, чому немає ціни?”) [8, с. 11 – 12].
„Куди пливемо ми, сьогоднішні українці й не українці? Де берег надії і спокою?” („Куди пливемо?”) [8, с. 30].
„Прості люди, “маленькі” та “пересічні” українці вже не вірять нікому: ні Президенту-патріоту, ні Верховній (бездуховній) Раді (зраді), ні уряду, ні обласним адміністраторам і депутатам. Вони повірять лише тоді, коли їхнє життя стане багатшим, достойнішим, і не заперечуватимуть право кожного користуватися ближчою, комфортнішою для спілкування мовою – українською і російською чи ще якоюсь іншою, рідною для них. І безумовно визнають державність саме української мови як мови автохтонного народу, і не відмовлятимуться вивчати її бодай на побутовому рівні. Самі собою зникнуть надумані, привнесені ззовні проблеми, зникне потреба в диспутах і нібито наукових дебатах невігласів” („Дебати невігласів”) [9, с. 101].
Ознайомившись із творчістю І. Низового, читачі можуть упевнитися, що митець до кінця свого життя залишався вірний власним моральним цінностям і творчим принципам: „Пиши, чоловіче, як на незіпсоване серце лягло: чесно і відверто, не соромлячись своїх тихих плачів у самоті сивій. Не бреши собі та людям довірливим, бо то є превеликий гріх!” („Винятковість”) [5, с. 245].
Письменник не претендує на безапеляційність власних суджень та цілковиту правоту зі свого боку. Своєрідним дисклеймером до його творів можна вважати закінчення авторського виступу „Накипіло на душі. Про “однодумців”, “інакомислячих” і ще багато про що”: „Своїх думок, часто суб’єктивних і, може, дещо емоційних я нікому не нав’язую і висновків ніяких не роблю – свідомо. І підсумків – теж свідомо – не підбиваю. Я ділюся своїм наболілим, накипілим, нашарованим на душі” [4, с. 15].
Від себе та від імені „мільйонів убієнних і замордованих”, а також усіх „поки що сущих, однак уже приречених” І. Низовий волав рядками своїх творів: „Прокиньтеся і повстаньте! І піднесіть до Господніх небес омите у сонячних росах століттями покривавлене і пошматоване синьо-жовте знамено!” („Волаю з пустелі – почуйте!”) [9, с. 93].
Однак, на жаль, достукатись до читачів не всім видатним письменникам вдається за життя.

Література

1. Низовий І. Д. Бути – народом!: Вибрані твори: У 5 т. Т. 1: Я просто чесний віршувальник: поезії, роздуми. К.: Український пріоритет, 2017. 792 с. 2. Низовий І. Д. Бути – народом!: Вибрані твори: У 5 т. Т. 2: Визбирувать розкидане каміння: поезії. К.: Український пріоритет, 2018. 792 с. 3. Низовий І. Д. Бути – народом!: Вибрані твори: У 5 т. Т. 3: Так хто ж ми є на цій землі..?: поезії, поема. Київ: Український пріоритет, 2018. 832 с. 4. Низовий І. Д. Загублене відлуння: публіцистика, критика і бібліографія. Луганськ, 2004. 144 с. 5. Низовий І. Д. Лелечі клекоти в тумані: поезії, проза, переклади. Луганськ: ТОВ «Віртуальна реальність», 2010. 264 с. 6. Низовий І. Д. Ніхто наді мною не пан: вибрані поезії. Київ: Український пріоритет, 2017. 384 с. 7. Низовий І. Д. Опісля присмерку: нотатки знічев’я. Луганськ: Глобус, 2003. 60 с. 8. Низовий І. Д. Там, де я ніколи не плакав. Луганськ: Глобус, 2006. 99 с. 9. Низовий І. Д. Там, де я сміюсь крізь сльози. Луганськ: Глобус, 2006.156 с. 10. Низовий І. Д. Цим дорожу: вибрані вірші та поеми. Луганськ: СПД: Рєзніков В. С., 2011. 352 с.


Манько А. М. Ідейно-творчі шукання прозописьма Івана Низового. Слобожанська беседа – 12. Лінгвістика тексту і вивчення української ментальності: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (Старобільськ, 7 – 8 листопада 2019 р.). Старобільськ, 2019. Вип. 12. С. 195 – 199.