Анотація: У статті розкрито змістові, образні та стильові паралелі між міні-повістю «Винятковість», повістю-есе «Сповідь після вироку» І. Низового та романами «Записки українського самашедшего» та «Берестечко» Л. Костенко. Проведений детальний ідейно-змістовий аналіз історичної повісті-есе «Сповідь після вироку». Акцентована увага на зображенні різних народностей у творчості І. Низового.

Ключові слова: творчі паралелі, міні-повість, повість-есе, фактографія, декабристи, національна історична поразка, внутрішній монолог.

Інтерпретації прозової та публіцистичної спадщини І. Низового неможливі без наголосу на компаративному дискурсі.
В останній нотатці з міні-повісті «Винятковість» можна простежити явні паралелі в стилі викладу та змістовій складовій із романом Ліни Костенко «Записки українського самашедшего». Фактографія світових катаклізмів і катастроф із паралельним відображенням інформаційної інтоксикації та власних життєвих проблем у творі І. Низового зумовлені хворобою та відчуттям відірваності від світу, самотності:

«Гласність – річ жорстока. Нонсенс, але це саме так. За радвлади, особливо на союзній території, усе було гладко і наперед спрогнозовано. За рубежем щось відбувалося, але ж то – гнилий Захід!
Сьогодні серце розривається від жахливих повідомлень звідусюд. У Бразилії зливи та зсуви ґрунту хоронять живцем сотні людей; у Киргизії гинуть десятки незгідних з владою опозиціонерів; у Таїланді йдуть вуличні бої з жертвами з обох боків; у Росії розбивається літак з елітою польської нації... А що може статися завтра, позавтра? Від чого серце моє знову стиснеться пекучим болем? Що повториться в нічних кошмарах? Боюся заплющувати втомлені від невиплаканих сліз очі...
Хочу спокою. Іще на цьому світі, поки живий, хоча й нездоровий.
Лягаю на спочинок – перевтомився» [5, с. 247–248].

Окремо слід виділити історичну міні-повість І. Низового «Сповідь після вироку», яка розкриває особистість декабриста Петра Каховського – кумира автора з часів середньої школи: «Я захоплювався мужністю Батенькова і Луніна, боготворив Івана Сухинова, однак образ Петра Каховського затіняв усіх! О, це був герой над героями, справжній заступник скривджених і принижених!» [3, с. 38]. У такий спосіб перед нами знову постає письменник планетарного масштабу, який виходить за кордони українських проблем, висвітлюючи й проблеми інших, у тому числі географічно сусідніх народів, знайомлячи читацьку аудиторію з сильними, вольовими та героїчними людьми світової історії.
У своїх творах та громадському житті І. Низовий справедливо виступає проти російської шовіністичної політики, «московитів-москалів» [4, с. 16], які гучноголосо заявляють про свої права на володіння українськими землями, вливають у вуха пересічних українців та росіян інформаційний бруд, фізично й морально кривдять українське населення, зрощують на нашій території армію прибічників – хохлів-яничарів.
Однак письменник ніколи не виступав проти тих жителів Росії, які співчувають українським бідам, не зазіхають на територіальну цілісність України, не засліплені інформаційною пропагандою, не вивищують себе в приступі «старшобратерства», є добрими у своїх помислах, порядними й чесними:

«У мене особисто немає зненависті до росіян. Я глибоко шаную творчість Пушкіна і Лермонтова, Єсеніна і Платонова, Рубцова і Кузнєцова. Я щиро дружив (за армійської служби) із москвичами Колею Осіним і Славою Рубцовим і бився з хохлами Войтенком і Мажугою; пив горілку в літінститутівському гуртожитку з Володею Башуновим і Володею Балачаном (Угрюмовим) і не вітався з деякими літераторами-землячками. Я люблю окремих росіян, порядних, чесних і щирих; терпимо ставлюся до країни Росії (як і до Польщі або Туреччини), але відверто ненавиджу «старшобратську» бундючність та імперську політику минулої та сучасної Росії. І я би виставив їй великий рахунок за всі ті біди, що вона їх принесла моєму народові, моїй стражденній Україні» («Про славу і неславу свою і несвою») [7, с. 28].
«Я не шовініст, не расист, але поміркований націоналіст. Відверто не люблю хохлів, москалів, занадто гонорових ляхів, хитрожопих жидів, однак приязні стосунки підтримую не лише зі свідомими українцями, але й з мудрими, неупередженими росіянами, поляками, євреями. Симпатизую татарам (і не лише кримським), шаную грузинів та вірменів, болгар і німців. Уважаю, що на землі поганих народів немає – є погані люди в кожному народі» («Знов поїзд відійшов») [7, с. 76 – 77].
«Власне, на землі немає народів гірших чи кращих. За взаємного бажання можна дружити з усіма, знаючи міру дозволеного й недозволеного. <…> Люди як люди, якщо ти сам людина. У кожного своя доля, свій характер, звичай, норов, гордість, менталітет. На це треба зважати. Інакше ніяка горілка, ніякий «Союз», ніяка «капеесес» не злучить докупи, не поєднає і не здружить!» («Ментальність») [8, с. 110].
«Які ж вони різні, ці росіяни! <…> Важко мені дійти певного висновку, бо я знаю різних росіян, у тому числі й корінних, глибинно-історичних підданих Київської Русі. Останні схожі на нас і звичаєм, і вдачею. І поділяться по-братськи, і на підлість нездатні, і в розвідку з тобою підуть. Може, їх значно більше по всій Росії, ніж мені сьогодні здається?» («Роздуми знічев’я») [7, с. 41–42].

Тему «поганих людей у кожному народі» митець розкрив і в міні-повісті «Десь там, за соняшниками», і в нотатках «Сльоза сльозу не здоганя», де зображує різні життєві погляди та модель поведінки людей ще однієї нації – німецької.
У «маленькій повісті» І. Низовий викриває німців – типових фашистів, людиномучителів, націю з претензіями на першість на карті світу. Німці захопили не тільки село, де в роки Другої світової війни народився письменник, а й хату І. Низового, примусово виселивши родину до земляного льоху. Відтворюючи в письмовій формі спогади бабусі Уляни, митець демонструє класичну модель поведінки німецьких окупантів:

«При німцях це було, за окупації. Ми в землянці жили. На стінах – іній... Настя, моя дочка, а твоя мати, лежала під лахміттям, уся жовта, мов нежива. Ветеринар Ілько Сидорович сказав, що або помре сама, або народить мертву дитину. А нічого, оклигала. І ти народився живенький. Тільки дуже головатий. І крикливий. Німець, котрий жив у нашій хаті, щоранку обіцяв пристрелити тебе. І пристрелив би, гицель довготелесий, якби не той же Ілько Сидорович. Уночі облив хату гасом і підпалив. Згорів німець, туди йому й дорога!»
<…>
«Одному німчурі забажалося почукикати мене і він відняв мене в мами. Мама втратила свідомість, а я зпереляку вимазав німцеві мундира. Він обурився, розкричався на весь хутір, з огидою пожбурив мене у мамину пелену, від того мама й очуняла» [3, с. 36].

У мемуарних нотатках «Сльоза сльозу не здоганя» німецький солдат з опису автора постає вже з іншого боку – як людина, здатна до співчуття та, певною мірою, щедрості. У такий спосіб автор руйнує стереотипне бачення народів світу, плекане віками: він розрізняє фанатичних прибічників страшної, нав’язаної нації ідеології фашизму, яких неодноразово засуджує у своїх творах, та звичайний народ, якому не пощастило народитися й жити в тій державі, у ті часи, підкоряючись її правителю. Як І. Низовий зазначав в антипоемі «Сум’яття», він не терпить несправедливості, бо сам є людиною планетарного масштабу [6, с. 45]:

«Коли мами і бабусі не було поблизу, а сестричка паслася в пасльоні, я по-пластунськи підповзав до продимленої солдатської кухні, хапався за чобіт кухаря, намагаючись звестися на кривенькі ніжки, аби заглянути, що там у казані так смачно булькає. Здоровань-німчура нахилявся до мене, підхоплював, мов кошеня, та саджав собі на засмальцьоване коліно: «Кіндер-кляйн, доннер веттер!» І запихав мені до рота ложку з гарячою варениною. Я ковтав смакоту, не прожовуючи, сльози і соплі текли струмками по голому тільцю. Животик відлипав од спини, наповнювався щедрою поживою по самісіньке далі нікуди… У цю мить я несвідомо любив чужого дядька більше за всіх – чи міг я, однорічний хутірський хлопчик, усвідомити, що кухар був моїм найлютішим ворогом-окупантом, та ще й фашистом?! Адже він, жаліючи мене, годував та гладив по голівці шорсткою від солдатської грубої роботи рукою» («Сльоза сльозу не здоганя») [9, с. 342].

Демонструючи палку любов до України націоналіста-патріота («Та нехай собі заздрять»), автор виходить за межі національного патріотизму, і досягає у своєму патріотизмові всепланетарних масштабів:

«Так, я переконаний український патріот, свідомий націоналіст, але не в розумінні зрусифікованих луганських «регіоналів» і комуністів, бо я більший інтернаціоналіст, ніж вони, самохвальні. Усе життя мав щирих друзів, у паспортах яких позначалося: росіянин, білорус, поляк, узбек, араб, нікарагуанець, циган, єврей чи болгарин. <…> То хто ж із нас справжній патріот людяного світу?» («Сльоза сльозу не здоганя») [9, с. 306].
«Я не патріот Луганська, не «донбасьор» (вислів Януковича) – я понад усім цим і вважаю себе просто людиною старою та мудрою, жителем планети Земля, у тіло якої мене колись зариють...» («Сльоза сльозу не здоганя») [9, с. 293].
«Узагалі ж про той чи інший народ я суджу за його найкращими представниками. <…> Так само непогано (і це не порожня похвальба!) я обізнаний (і закоханий у них!) з великими народами Європи, Америки, Азії, навіть Африки й Австралії: іспанським, грецьким, канадійським, бразильським, китайським, японським, єгипетським, нігерійським, новозеландським... Отож, виходячи з усього цього, я не лише український патріот (націоналіст), але й людина світу, націоналіст планети Земля! Хіба ж погано звучить?! Це вам не похабні «хохол», «кацап», «жид», «азер», «лицо кавказской национальности», «негритос», «китайоза»...» («Знов поїзд відійшов») [7, с. 77].

Повертаючись до історичної повісті-есе «Сповідь після вироку», не можна не розгледіти несвідомих міжлітературних зв’язків іще з одним твором Л. Костенко – «Берестечком». Видатний український критик І. Дзюба, досліджуючи роман Ліни Костенко, зазначав: «Берестечко – узагальнений образ національної історичної поразки, проектований і на минулі, і на майбутні часи. З осягненням її причин, наслідків, уроків. Але також і неминучості подолання поразки – у вимірах політичної реальності й ментальності народу («тавро поразки маєм на чолі»)» [1].
Так само й у І. Низового повстання декабристів є символом національної історичної поразки, народної поразки: «Що ти знаєш про свій народ, Миколаю? Що він темний, забитий, змуштрований? Що замість хліба він годується половою та деревною корою? Що повік йому ходити в ликових лаптях і з низько похиленою головою? Нічого ти не знаєш про свій, чужий тобі, народ! Я бував на сільських сходках, і не десь далеко, а зовсім поряд, в околицях твоєї бундючної столиці. Я слухав, про що і як говорить твій «покірний, царелюбний» народ. Про волю він говорить, про землю! І розумно мислить твій «забитий, замуштрований» народ. Я був глибоко вражений розумом російського селянина. Серце цвіло в мені, бачачи розум і просту переконливу красномовність доброго народу російського» [3, с. 47].
Розглядаючи роман «Берестечко» Л. Костенко, І. Дзюба зазначав, що «у літературах світу не так і багато є епічних творів, сюжетом яких була б не перемога, а поразка героя чи нації. У нас – здається, тільки «Слово о полку Ігоревім». А тепер – історичний роман Ліни Костенко «Берестечко»» [1]. «А тепер ще й історична повість-есе Івана Низового «Сповідь після вироку»», – хочеться справедливо додати від себе.
Образи Петра Каховського та Богдана Хмельницького настільки близькі за особливостями художнього змалювання їхнього внутрішнього світу та символічним значенням, що я дозволю собі зацитувати уривок із думок І. Дзюби про «Берестечко» (без найменшої, фактично, втрати змісту, замінивши лише ім’я описуваного критиком героя), описавши при цьому персонажа повісті-есе І. Низового:

Петро Каховський – це «не конче історичний» персонаж «у всій достеменності його конкретної поведінки й думання. Це – узагальнений <…> образ <…> національного діяча у годину поразки, і сама ця поразка переростає свої конкретні обриси, резонуючи з усією національною долею. Внутрішній монолог <…> увібрав у себе все болісне переживання цієї національної долі <…>; звідси широке «проблемне поле», велика «думна» й чуттєва осяжність і насиченість цього монологу, розкид його настроєвих полюсів. Звідси й вагомість кожного рядка, кожного слова, та пристрасність сповіді, що робить її незаперечною…» [2].

Під час уявної сповіді засудженої на страту людини-революціонера І. Низовий передає всю глибину його духовних переживань, відтворює в роздумах в’язня трагічну історію та передісторію декабристів, доповнюючи її своїми інформативними ремарками, додаючи цим самим до повісті есеїстичного звучання: «Такі цілісні натури, як Петро Каховський, з’являються на світ не просто так – їм заздалегідь визначена певна (висока і значна) роль в історії. Не ставши поетами чи філософами, вони здобувають собі право бути громадянами» [3, с. 46].
Часто крізь призму образу Петра Каховського вгадується сам Іван Низовий, настільки близькою є їхня життєва філософія та громадянська позиція, любов до свого народу: «Все моє єство прониклося болями Вітчизни моєї, я жив цими болями, мучився ними» [3, с. 41]; «…Я ладен жертвувати собою заради Вітчизни, однак сходинкою йому, чи комусь іншому для підвищення не ляжу» [3, с. 43]; «Многостраждальний мій народе, гордість моя і пекучий мій сором!» [3, с. 51].
По своїй подобі автор зображує Петра Каховського щирим і відвертим, недовірливим до служителів церкви (у своїх творах І. Низовий неодноразово засуджував діяння церковників московського патріархату), самотнім та всепрощаючим: «Якби я був твердо переконаний, що моя сповідь дійде до далеких нащадків моїх, не приховав би від них ні рисочки правди чи неправди. А так… попові я не довіряю, друзі за глухими тюремними стінами… я один, як перст»; «Не знаю, ким я насправді був для Кіндратія. Ні, таки знаю. Кинджалом! «Ти сірома на землі. Убий імператора! Відкрий нам хід!» – це його слова, і ці слова зняли пелену з моїх очей. Бог простить Кіндратію, і я прощаю» [3, с. 51].
Отже, можна простежити яскраві паралелі у прозовій творчості двох письменників-шістдесятників – І. Низового та Л. Костенко. Остання з нотаток мемуарного твору «Винятковість», визначеного автором як «міні-повість», за своїм ідейно-змістовим наповненням та фактографічністю викладу близький до роману Л. Костенко «Записки українського самашедшого». Також під компаративний аналіз потрапляють історична повість-есе «Сповідь після вироку» І. Низового та історичний роман «Берестечко» Л. Костенко, які побудовані у вигляді внутрішнього монологу героїв після національної поразки. При цьому образ декабриста Петра Каховського можна також легко спроектувати на образ самого І. Низового через близьку життєву філософію, особисту гідність та громадянську позицію.
І. Низовий, поет планетарного масштабу, передає через свої твори національні особливості, менталітет різних народів, намагаючись дотримуватися об’єктивізму у власних судженнях, підкріплюючи свої думки фактами з власного життя та історико-географічними знаннями.

Список літератури

1. Дзюба І. Берестечко. Кримська світлиця: всеукраїнська громадсько-політична та літературна газета. URL: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12661 (дата звернення: 24.09.2019).
2. Дзюба І. М. КОСТЕНКО Ліна Василівна. Енциклопедія історії України: Т. 5: Кон - Кю / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. К.: Наукова думка, 2008. 568 с. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Kostenko_L (останній перегляд: 24.09.2019).
3. Низовий І. Д. Десь там, за соняшниками. Луганськ: Луга-принт, 2004. 64 с.
4. Низовий І. Д. Загублене відлуння: публіцистика, критика і бібліографія. Луганськ, 2004. 144 с.
5. Низовий І. Д. Лелечі клекоти в тумані: поезії, проза, переклади. Луганськ: ТОВ «Віртуальна реальність», 2010. 264 с.
6. Низовий І. Д. Сум’яття: лірика та антилірика. Луганськ: Луга-принт, 2003. 56 с.
7. Низовий І. Д. Там, де я ніколи не плакав. Луганськ: Глобус, 2006. 99 с.
8. Низовий І. Д. Там, де я сміюсь крізь сльози. Луганськ: Глобус, 2006.156 с.
9. Низовий І. Д. Цим дорожу: вибрані вірші та поеми. Луганськ: СПД: Рєзніков В. С., 2011. 352 с.


Манько А. М. Іван Низовий та Ліна Костенко: творчі паралелі. Dynamics of the development of world science. Abstracts of the 1st International scientific and practical conference (Vancouver, September 25 – 27, 2019). Perfect Publishing, Vancouver, Canada. 2019. рр. 297 – 305. URL: (дата звернення: 27.09.2019).