Розглядаючи ідіостиль І. Низового, не можна оминути той факт, що авторська публіцистика, проза та метажанрові утворення буквально рясніють засобами комічного.
В есе «Славетні брежнєвські літа» вміщені фактично всі найпоширеніші засоби комічного: гумор, іронія, сатира, сарказм, пародійні елементи, інвектива.
На початку твору перед нами постає особа самого автора, яка в доброму гуморі та в пориві ностальгії пародійно переосмислює програмовий вірш «Троянди й виноград» М. Рильського, розмірковуючи про два боки щастя радянського інтелігента: «Вслухаюся в ретрозвучання, приречено п’ю отруту ностальгії. Тамуючи юнацьку сльозу в барахліючім серці, пишу занепадницьку лірику. До речі – про випивку і поетичну творчість. Дві рівноцінні речі, два крила щастя людського. І того, й іншого в Луганську брежнєвської ери вистачало. Не на всіх, звичайно, бо на всіх завжди всього не напасешся навіть у комуністично-розвиненому суспільстві. Лицарі пера і духу вміли знаходити еліксир збудження, у якому й був закладений ген творчого натхнення» [3, с. 87].
Іронічно пафосно змальовує І. Низовий саму епоху застою, у якій промайнула золота пора автора – молодість, тонко висміюючи нагальні тодішні проблеми: пияцтво, розпущеність, конформізм, засилля графоманства та ін.: «О, в ті далекі, вовіки незабутні, нев’янучо-нетрухлявіючі сімдесяті життя в тополинім Луганську буяло, цвіло й пахтіло! <…> О, золота пора брежнєвського застою і запою! Була ж ти, незабутня, непростою, але зрозумілою, передбачуваною, вельми надійною, затишною навіть на протягах епохи… Жилося-пилося, хотілося-моглося: аж дибки ставало волосся! <…> Хотілося вина, творчих злетів, молодих гарних поетес!» [3, с. 88, 89]; «Велася в Луганську й широка пропаганда творчих здобутків окремих поетів. Мене, наприклад, неодноразово розбирали на дрібні частини знавці-профсоюзники, компартійні філологи та фізіономісти, мудріші й хитріші за Шерлока Холмса дільничні та районні детективи-критики, високовчені безфамільні специ з найкомпетентніших і найтаємничіших установ» [3, с. 88].
Алкогольні мотиви (широко представлені не лише в поезії, а й у прозі, публіцистиці та мемуарних жанрах) в есе «Славетні брежнєвські літа» стають невід’ємною складовою, набуваючи комічного («Одні оцінювали мої непересічні здібності у справі організації поетичних попоїщ, силу мого духу (я ж не падав навіть після десятої чарки!)» [3, с. 88]) та сатиричного звучання («Зліталися вони з усіх усюд <…> Ті, що з міст, привозили вірші та казьонну аквавіту, ті, що з сіл і хуторів, – цілі снопи віршів і розмаїті букети домашніх самограїв, настоянок, наливок, коктейлів… Творчі дискусії кипіли в редакційних кабінетах, ресторанних залах, на паркових лавах і в придорожніх канавах. Вщухали, як правило (не без окремих винятків, звісно), у гостинних міліцейських кулуарах, зрідка – у чистилищі витверезника») [3, с. 87, 88].
І. Низовий досить часто переосмислює в гумористичному ключі теми сільського життя та алкоголізму: «Спостерігаємо цікаву картинку буденного сільського життя: продавщиця неспішно підмітає майданчик перед крамницею, не звертаючи ні найменшої уваги ні на нас, що під’їхали на легковику, ні на місцевого дядька, який, не прив’язуючи, залишив свого коня з підводою прямо посеред центрального майдану і оце стоїть – не діждеться відкриття торговельної точки... „Та мені ж конче треба похмелитися після вчорашнього, бо робота не клеїться і кінь не слухається, – бідкається непохмелений земляк Президента. – Замітай хутчіше, дочко!” – „А чого я заради вас маю поспішати? – дивується дівулька. – Я ж не метеор!”. Нам таки жаль дядька, і ми надаємо йому психологічну підтримку. Нарешті продавщиця здалася – відчинила двері „забігайлівки” <…> Поговорили про життя-буття з місцевими жителями, подивувалися з більш ніж скромного сільського сервісу» («Від епіцентру – по спіралі») [2, с. 60 – 61].
Повертаючись до есе «Славетні брежнєвські літа», не можна не відмітити гротескно-саркастичне вістря, спрямоване автором на процесію літераторів, науковців та освітян, які «поважно-величаво» крокують «вулицею Совєцькою» (м. Луганськ), маючи при цьому посередній талант та надмір пихи, пристосовницьку тактику в житті й вигідну амнезію щодо власних вчителів-наставників, за протекцією яких вони стали «вундеркіндами широкого профілю» [3, с. 88]: «Безкінечна процесія живороджених (геннороджених) лицарів золотого пера: талановитих, дуже талановитих, дуже-дуже талановитих, великих, дуже…, дуже-дуже…, геніальних, архігеніальних, космічно… вселенсько… „Привіт, Вовчики! – кричу. – Олежики, Валерики, Сашуньчики, Віруньчики!.. Та це ж я, ваш Учитель, ваш Ушинський-Сухомлинський…”. Не чують. Гордо-презирливо йдуть мимо: Лауреати, Академіки, Професори... Прямують до підніжжя якогось там Тараса, аби сказати йому своє „елітарне”-самокомпліментарне: „Ну і стій собі на місці. А ми – только впєрьод!”» [3, с. 89 – 90].
Важливим є творчий прийом інвективи в середині есе, який, будучи насичений риторичними фігурами (риторичними питаннями, вигуками) та іншими фігурами поетичного синтаксису (парономазія «сумно сумнівається сумління моє сьогоднішнє, чи варто було нам, пацанам (і паханам)»), а також багатством засобів художньої виразності (епітети «в епоху розгулу махновської демократії з анархістським душком»; гіпербола – «окіян горілки, вина, пива») й різними лексичними засобами, зокрема неологізмами «удобно-затишну брежнєвську еру», «легіон-регіон різноблокових і різношерстних початківців», «вистарцювані в підземних переходах копійки»), містить основну думку твору: виборовши незалежність, Українська держава продовжує повторювати гіркі помилки історії, знаходячи виправдання своїм антинародним діям та антимистецьким заходам із культивування графоманства в європейській буцімто спрямованості української політики: «Воно, ніде правди голої діти, ми сьогодні маємо те, що маємо: окіян горілки, вина, пива; легіон-регіон різноблокових і різношерстих початківців… Грошей, щоправда, вистачає не на всіх: хто п’є за долари і євро, хто – за мозольні свої гривні, а хто й за вистарцювані в підземних переходах копійки. Кожен п’є своє. Свій еліксир. Свій самогон. Свою гірку сльозу. Ми – Європа, а Європа – це «разнообразная разновекторность». Звикаємо помаленьку, бо куди подітися!» [3, с. 89].
Зображення «проєвропейських» позицій українського уряду знаходимо також у статті «Самі себе не чуємо»: «– Ходімо у Європу, – запрошує «просунутий» політичний діяч другого «продвинутого». – Та потьопали, – згоджується „колега”, – тільки ж воно через Магадан ближче. Нісенітниця? Ні, наша реальність» [2, с. 17].
Гумор, іронія та сатира – одні з найуживаніших форм комічного в мемуарно-публіцистичній прозі І. Низового Постійні саморефлексії, самоіронія чи гумор по відношенню до себе, прагнення до самовдосконалення та цілковитої самореалізації себе як творчої особистості – такою була життєва позиція митця. Вміння покепкувати над собою та над іншими людьми – це не лише природний розважальний дар, а й захисна реакція на життєві негаразди та людські кривди: «Усвідомлюючи те, що я не досяг піку людського тріумфу – не довчився, не накопичив достатку, не долюбив, не достраждав, не довершив, я не роблю з цього трагедії – сміюся над самим собою, іронізую і кепкую над ближніми, яких поїдає заздрість до моєї самодостатності» («Сльоза сльозу не здоганя») [4, с. 298].
Під вістря сатири І. Низового підпадають майже всі. Автор не оминає нагоди посміятися над своїм близьким оточенням: «Пили та їли багато, бо таки було що пити-їсти, лиш я один «байдикував», бо не п’ю і фактично не їм, оскільки їсти немає чим: зуби розгубив на «фронтах совєцького строітельства», а вставити штучні – немає за що. Добре, хоч дружині своїй позаторік заробив на гарні зубоньки, аби гризла мене щодня не з нудьги чи занудства, а «токмо заради» поетичного натхнення!» («Від епіцентру – по спіралі») [2, с. 59].
На окрему увагу заслуговує сатирична замальовка про українське сало, де автор продемонстрував блискавичну майстерність гумориста-трагіка: «І зараз, коли вже пенсіонер тризубий, коли вже вимушено непитущий, віддаю перевагу м’якенькому салу, чорненькому хлібу, гарячій картопельці та пекучій цибульці. І дешево, дорогі брати й сестри по нації, і сердито (їм-смакую і добродушно серджусь на Москву-спекулянтку за дорогий газ і підривну політику щодо мого українського незалежного буття). Якось, розчулившись та розманіжившись, навіть «Оду українському салу» написав. Твір достойний того, аби стати буденним гімном, та, на превеликий жаль, текст його не дійшов до широких народних мас. Тираж книжки замаленький, та й віршів нині народні маси не читають. Ніколи їм – працюють, торгують, спекулюють, рекетують, крадуть, вивозять за діряві рубежі державні стратегічні запаси. Угору їм глянути нема коли, не те що…» («Про імпотенцію та інтервенцію») [2, с. 36].
І. Низовий вдається до гіркої іронії і під час згадування про «український снікерс» – сало – у міні-повісті «Винятковість»: «– Іване, будеш сало їсти? Не будеш – не треба... Отаким було все моє життя. Сала я хотів, та воно було не по моїх зубах. А зараз сало є, але зуби геть повипадали. Хоч сядь та й плач» [1, с. 238].
Отже, творчість І. Низового просякнута засобами комічного, які виконують здебільшого викривальну функцію – зображення суспільно-політичних та мистецьких реалій авторського часу. Уміння посміятися над собою, яке часто демонструє письменник, є виявом не лише авторської скромності, а й національно-культурної ідентичності українського народу.

Література

1. Низовий І. Д. Лелечі клекоти в тумані: поезії, проза, переклади. Луганськ: ТОВ «Віртуальна реальність», 2010. 264 с.
2. Низовий І. Д. Там, де я ніколи не плакав. Луганськ: Глобус, 2006. 100 с.
3. Низовий І. Д. Там, де я сміюсь крізь сльози. Луганськ: Глобус, 2006. 156 с.
4. Низовий І. Д. Цим дорожу: вибрані вірші та поеми. Луганськ: СПД: Рєзніков В. С., 2011. 352 с.


Манько А. М. Засоби комічного в публіцистиці та мемуарах Івана Низового. International scientific and practical conference «Research of different directions of development of philological sciences in Ukraine and EU»: Conference proceedings (Baia Mare, September 20 – 21, 2019). Baia Mare: Baltija Publishing. pp. 66 – 69.