Анотація: У статті простежені елементи жаху (горору) та їхнє функціональне навантаження в прозовій спадщині Івана Низового (на прикладах творів «Людина, як і всі?», «Десь там за соняшниками», «Незабутнє побачене» та «Щось дитиняче, наївне»). Також розкритий функціональний потенціал жанру «горор» у мистецькому просторі сьогодення.
Ключові слова: горор, жах, жанр, функціональне навантаження, мемуари, проза.

Горор – один із найпопулярніших жанрів у сучасній літературі та кінематографі, який упродовж останніх років досяг небувалого розквіту та різноманіття у своєму вираженні.
Засилля картин горору в сучасному мистецькому просторі пояснюється рядом причин. По-перше, це захоплення цільовою аудиторію відповідним жанром через його можливість викликати в реципієнта «художній жах» (за визначенням Н. Керола) – безпечні емоційні сплески, здатні «приємно „лоскотати” нерви і пробуджувати неабияку зацікавленість» від спостерігання за аномаліями чи потойбічними істотами [1, с. 14]. У такому випадку функціональний потенціал мистецтва жахів доволі очевидний – це розважальний засіб, покликаний пробудити певний шквал емоцій особистості, яких їй не вистачає в реальному житті.
По-друге, література жахів в гіпертрофованому вигляді розкриває кризову ситуацію людства та модель поведінки людини у межовій ситуації. Як зазначав кінокритик А. Помазан у статті «Ідеологія сучасного горору: консервативні цінності та страх звідусіль»: «Гарний горор працює з колективним несвідомим, досліджуючи актуальні суспільні фобії <…> Горор – це боротьба між порядком і хаосом, між добре знаним та невідомим і тому небезпечним» [2].
У такий спосіб реалізується превентивна функція мистецтва з жанровими ознаками горору, яке в контексті соціально-політичних, філософсько-етичних тем розвінчує культивовану не одним десятком років культуру страху в сучасному світі інформаційно-психологічної війни, акцентує увагу на глобальних проблемах людства, на індивідуальних людських патологіях (психологічних чи фізичних).
Творчість українського поета, письменника та публіциста І. Низового здебільшого орієнтована на висвітлення актуальних гострих суспільно-політичних тем та розкриття численних авторських рефлексій громадянського та філософського наповнення. Тому в жанрово-стильовій специфіці письменника елементи горору є епізодичним явищем, використаним лише у чотирьох його творах: «Людина, як і всі?», «Десь там за соняшниками», «Незабутнє побачене» та «Щось дитиняче, наївне» з метою посилення їхніх ідейно-змістових акцентів.
У новелі «Людина, як і всі?» митець зображує власні відвідини в журналістських справах брехливого начальника-хамелеона, який грубо, брутально та бездушно поводиться зі слабкими, нещасними й тими, хто потребує допомоги, у той час, як зі ЗМІ для піару видає себе за турботливого, інтелігентного чоловіка. І. Низовий подає декілька описових деталей зовнішності чиновника: «Що ж, людина як людина. Навіть симпатичний»; «Треба йти. До того симпатичного чоловіка. Тільки тепер у мене з’явилися почуття неприязні. Інтелігентний, а з нещасною жінкою повівся грубо і брутально»; «Він посміхнувся, простягнув у мій бік пещену красиву руку» [3, с. 11].
Однак, як у кращих традиціях твору жахів, за симпатичною зовнішністю може ховатися монстр. Зі слів свого колеги, автор-журналіст дізнається про кримінальне минуле чиновника, пов’язане з трагедією в Зубів-Мості. Для зображення власного прозріння в кульмінації твору автор використовує елементи горору:

«– Не про те думаєш, хлопче. Справа не в тобі, справа в ньому!
– ???
– В начальникові.
– Так, він же…
– Ти не помітив у нього в руках сокиру? І кров на сорочці?
– А хто може підтвердити ваші слова?
– Покійнички.
<…>
…Невже ніколи не розкриється таємниця Зубів-Мосту? А, може, ніякої таємниці і нема? Бахновський, звісно, блазень. А той начальник – людина, як і всі?
Та на якусь мить побачив у його руках закривавлену сокиру…
Фантазія?
Бозна…
А тому – амінь» [3, с. 13].

У міні-повісті «Десь там за соняшниками» І. Низового ознаки горору проявляються в чотирьох епізодах. Перший із них є наймоторошнішим, оскільки ґрунтується не на чутках, фантазіях і домислах, а на реальних подіях, спричинених трагічним ходом української історії. Це одна зі сторінок голодомору в простому українському селі, жахлива історія канібалізму, із якою зіткнулася родина автора. Схиблена від голоду Лідка Гусакова просить тіло померлої вже п’ятої дитини Уляни Великород – бабусі І. Низового – аби вдовольнити свої базові життєві потреби в їжі. Отримавши відмову, Гусачиха викопує мертву дитину та використовує її за призначенням, а згодом з’їдає й власну матір і від такого тваринного життя невдовзі помирає сама:
«…Вона ще не раз почує Лідчин голос під своїм вікном. Перший раз почує тієї неділі, коли помре п’ятий хлопчик, Петько. Він ще й не захолонув, а Лідка стукала вже в кухонну шибку – просила бабусю Уляну, щоб та віддала їй мертвого Петька. «Я вам за нього сметани привезу й хліба, щоб ваші старшенькі не померли з голоду». Бабуся проклинала Лідку, виповзала з хати – а там, на подвір’ї, уже нікого не було. Бабуся кричала в темряву: «Лідко, тебе Господь покарає!» А Лідка, така безсоромна, відгукувалась із-за тину, що, мовляв, Бога вона не боїться, бо атеїстка, а жити треба, а коли їсти нічого, то можна й мертвих їсти, тільки поки вони ще свіжі, та й варити їх треба довго, а ви, бабо Уляно, передохнете з голоду всі: і ви, бабо, і ваші Борис, та Іван, та Настя. Петька ви все одно закопаєте, верещала дурна Лідка, а я його вирию та котлет із нього нароблю і в Суханівці на базарі сметани й хліба виміняю.
І таки вирила Петька, розказувала бабуся, а потім і матір свою, стару Гусачиху, на холодець пустила, та невдовзі й сама здохла» [3, с. 28].

Друга картина горору висвітлює цвинтарну тему, неодноразово порушувану І. Низовим у поезії та прозі. Митець досить часто звертається до концептуальних образів кладовищ та могил, що пов’язано зі спогадами про загиблих родичів і друзів. Зокрема в розглядуваній міні-повісті «Десь там, за соняшниками», а також в есе «Незабутнє побачене» автор зображує в кращих готичних традиціях цвинтарну сцену з потойбічною силою – привидом матері. Любов до рано втраченої неньки, непереборне бажання зустрітися з нею, пригорнутися до неї хоча б уві сні породжують авторські марення: через власне падіння митець починає бачити «казна-що»:
«Кладовища я не любив, боявся і обходив десятою дорогою. Це після одного страшного випадку, що трапився зі мною минулої осені, пізно увечері, як ішов я з сусідньої Марківки, з клубу, де показували двосерійного «Івана Грозного». Місяць стояв високо в небі, стежка хутко бігла через поле навпростець, і я жив у кіношному світі, не відчуваючи під босими п’ятками колючої стерні, не роззираючись навсібіч, не помічаючи нічого ні під собою, ні над собою. Аж поки не спіткнувся на межі поля і кладовиська. Боляче забившись об груддя, я поволі встав, обтрусився, а тоді звів очі і прямо перед собою побачив казна-що. Волосся на голові заворушилося, піднялося вгору, немов голки на їжакові, подих мені сперло, а ноги прикипіли до землі. І душа моя вилетіла з грудей. І прямісінько на маминій (а може, мені так здалося, може, то була інша, чужа) могилі, коливаючись і просвічуючись наскрізь, стояла біла постать, схожа й чимось не схожа на людську, жіночу. Не знаю, скільки я стояв отак, остовпівши...» («Десь там, за соняшниками») [1, с. 31].
«І лише за кілька кроків од зарослого бузком цвинтаря підняв голову, і... побачив неймовірно жахливе щось: на одній із могил, здається, на маминій, коливалася в місячному мерехтливому сяйві біло-прозора жіноча постать, манила мене до себе, гіпнотизувала... На цілу вічність мої ноги вгрузли в землю. Прийшов до тями біля порогу нашої хати...» («Незабутнє побачене») [4, с. 33].

Аби адаптувати епізод із маревом матері для пересічного читача та запобігти втраті загального комічного ефекту оповіді в міні-повісті «Десь там, за соняшниками» митець згладжує гострі кути, скерувавши власну розповідь про чудеса на кладовищі в бік доброго гумору: «Після того випадку, коли дуже розхвилююся, заїкаюсь і блідну, через що хлопці, навіть старші за мене, почали мене побоюватись: що з нього, мовляв, візьмеш, як воно прибите лантухом із-за рогу?!» [3, с. 31 – 32].
Третій епізод, що містить елементи жаху, це історія про дитячу знахідку – «зжовклі, аж бурі кістки, не схожі на тваринячі». Багата дитяча уява малює в очах друга І. Низового Миколки жахливу картину причетності знайденої поруч із кістками «бляшаної зірочки» до його батька, а тому знайдений «скарб» стає водночас і прокляттям для чутливої дитини:
«Вовка Щербинин запевняв, що то «фашистська шкелетина» і треба її також продати ганчірникові. Але Миколка, хоч його і вважали недотепою, викопавши із глини іржаву бляшану зірочку, почав кричати, що то не «фашистська шкелетина», а наш боєць, може, навіть його, Миколчин, батько, і що ці кістки треба похоронити отам, на пагорбі, поблизу вітряка. Однак Вовка, відлупцювавши сопливого Миколку, зібрав кістки на свій візок і перегодя виміняв на них скляне намисто: своїй клишоногій нареченій Нюрці. За цей вчинок я його, гада, засадив би на все життя, і не в третьому класі, а в тюрмі, за ґратами – нехай там скиглить за своєю Нюркою-дуркою!» [3, с. 32 – 33].

Останній горорний епізод базується на численних балачках та місцевих легендах про тамтешніх душогубів – парашутистів. Страхітливі історії про невловимих викрадачів дітей тримають у страху І. Низового та інших його земляків:
«Причина мого боягузтва була в іншому: у парашутистах. Ходили чутки, що в довколишніх полях (а далеко від нашого села і в лісах) переховуються чужі люди, чоловіки й жінки, що вони ловлять малих дітей, шприцами висмоктують із них кров, а м’ясо переробляють на котлети і продають на сумському базарі. Зловити ж їх ніяк не можна, бо вони – парашутисти, з’являються і геть зникають непомітно, мабуть, уночі. Хоча, казали, були випадки, коли вони спускалися з неба і вдень» [3, с. 32].

Блискавичну письменницьку майстерність І. Низовий продемонстрував у соціально-психологічній новелі з елементами містики та горору «Щось дитиняче, наївне…», в основі якої – розвінчання культу Й. Сталіна. У ній елементи горору мають неабияке смислове навантаження. Саме в цій новелі письменник досяг свого апогею в зображенні горорних сцен.
Ідучи за Й. Сталіним, митець потрапляє до скотобійні (чи людинобійні?!), чим по суті був Радянський Союз за часів сталінського правління:
«Повсюди сторчма стояли товстенні колоди зі встромленими в них сокирами. А на підлозі – гори мослакуватого м’яса, із якого ще сочилася кров і стікала брудними струмочками в одну величезну димлячу калюжу.
Що це – м’ясницька якогось гастроному, чи цех забою тварин?
І чому він, страхітливий і незбагненний, привів мене й ще кількох із юрби саме сюди, у цей кривавий бедлам? І чи не людей тут розрубують на шмаття, замість биків та баранів? Було ж подібне: з історії знаю про тайні московські прикази, про петербурзькі катівні Шешковського, про застінки інквізиції та гестапо...
Сам не на жарт перелякався, а йду. І всі йдуть, хоч, певне, теж перестрахалися в цій незрозумілій чи то м’ясницькій, чи то катівні» [3, с. 7].

У тому, що це саме катівня для людей, письменник упевнюється наприкінці твору, коли бачить, як його власна відрубана голова летить додолу, не втрачаючи при цьому лакейсько-щенячої відданості: «Я більш нічого не пам’ятаю. Може, свідомість втратив, може, заснув під монотонне цюкання сокир. У моїй підсвідомості розкручувалась кривавочорна кінострічка: забійний цех сталінського м’ясокомбінату, змахи гострих сокир, хряскіт кісток, глухий стукіт голів, що одна за одною падали на липучу цементовану підлогу. Людських відрубаних голів... Серед них побачив і свою: вона, вирячивши безумні очі, підкотилася до ніг сірого плюгавця, і синім задубілим язиком лизала його державні чоботи...» [3, с. 10].

Отже, попри те, що елементи горору в контексті художньої прози та мемуарних творів І. Низового трапляються досить рідко (лише в чотирьох творах), вони мають надзвичайну вагу та функціональну потужність. За допомогою горорних сцен авторові вдається акцентувати увагу читачів на таких гострих проблемах як сирітство, голодомор та фізичне винищення людей за часів радянського тоталітарного режиму, що відібрав у письменника найближчих людей – матір та батька, а також родичів, яких малий Іван не пам’ятав – дідуся та п’ятеро дядьків – у такий спосіб знищивши рід Великородів по материнській лінії. Елементи жаху в творчості письменника є фактично віддзеркаленням епохи жахів за часів Радянського Союзу.

Список літератури

1. Гудманян А., Іванова А. Генеза та жанрові особливості літератури жахів з позицій сучасної науки про переклад. Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах. 2017. № 36. С. 12–17.
2. Помазан А. Ідеологія сучасного горору: консервативні цінності та страх звідусіль. Moviegram – інтернет-видання з авторськими дослідженнями візуального мистецтва: кіно, серіалів, відеоарту. URL: https://moviegram.com.ua/ideolohiya-suchasnoho-hororu-konservatyvni-tsinnosti-ta-strah-zvidusil/ (дата звернення 02.09.2019).
3. Низовий І. Д. Десь там, за соняшниками. Луганськ: Луга-принт, 2004. 64 с.
4. Низовий І. Д. Там, де я ніколи не плакав. Луганськ: Глобус, 2006. 99 с.


Манько А. М. Елементи горору в художній прозі та мемуарних творах Івана Низового. «Scientific achievements of modern society»: Papers of the 1st International scientific and practical conference (Liverpool, September 11 – 13, 2019). Cognum Publishing House, Liverpool, United Kingdom, 2019. рр. 215 – 222.