Образ Донбасу – один із найнеоднозначніших та найтрагічніших у поетичних і прозових текстах І. Низового. В одних віршах він постає в метафоричній номінації «раю» [2, с. 679]. В інших – це «антирай» [2, с. 674] – оказіоналізм зі значенням пекла, у якому перебував митець упродовж більшої частини свого життя.
До зображення своєї другої батьківщини І. Низовий підходив особливо ретельно, адже його концепцію важко одразу потрактувати правильно без глибокого аналітичного підходу. Літературознавець О. Неживий, сучасник, колега і товариш І. Низового, в одному зі своїх досліджень слушно зазначав з цього приводу: «Чи став для нього рідним Донбас? – нерідко запитують читачі. Думаю, що так ставити питання не зовсім правильно, адже поет насамперед відчуває всю Україну, долю і майбутнє українського народу. Але рідна земля для поета не є чимось декларативним, бо асоціюється із власним життям. І підтвердженням сказаного є численні поезії, нерідко переповнені болем, бо без нього не буває справжньої творчості» [1, с. 7].
Мета роботи – дослідити та проілюструвати за допомогою окремих прикладів тропіку та стилістичні фігури поезії І. Низового, пов’язаної з ідейно-смисловим розкриттям концептуального образу Донбасу.
Серед багатства засобів художньої виразності, використаних автором для втілення власної концепції Донецько-Луганського краю, можна виділити такі:
1. Епітети. У пориві емоційного вибуху митець нагороджує свій другий рідний край невтішними епітетами: «зрусифікований Донбас» («У прекрасний, неповторний час…», 1993 р.) [2, с. 662]; «в окраденім Донбасі» («Вивітрюється дух…», 1995 р.) [2, с. 672]; «люмпенізований Донбас» («Ще диптих», 1996 р.) [2, с. 674]; «безбожницький Донбас» («На перехресті, наче на хресті…», 2010 р.) [2, с. 767]; «раю недонищений, / Недоросійщений до пня» («...раю недонищений…», 1997 р.) [2, с. 679]; «над сарматським Донбасом» («Глупої ночі прокинувся я, коли людство…», 2010 р.) [2, с. 761]; «Донбасе мій, / Джигунисто-вогнистий / В минулому, / <…> / Донбасе мій, басисто-голосистий» («Донбасе мій…», 2003 р.) [2, с. 697]; «Мови тут / Не почуєш – ординська раса / Скрізь нав’язує свій статут, / Свій устав, / Свій «совєцький» статус, / У якому й рядка нема / Про особу – суцільна стадність, Праординська ще, зокрема» («Не допродали ще – не встигли…», 2003 р.) [2, с. 710]; «Закурганений, / Закураїнений, / Заруїнений рай – Донбас?!» («Закурганений…», 2004 р.) [2, с. 714]; «…Наша прабатьківська, / Стокровно полита земля, / Віками прибрехана байками / Езопа орди – москаля» («Запрошення в придінцеві степи», 2005 р.) [2, с. 717]; «терплячий по-волячому Донбас» («Від виборів до виборів», 2006 р.) [2, с. 720].
2. Порівняння «Я знаю, що тут, на окрайчику краю / солоно-гіркого, немов Сиваш, / в засланні-захланні й померти маю» («Місце прописки», 2009 р.) [2, с. 756].
3. Психологічний паралелізм є одним із важливих прийомів у змалюванні образу Донбасу. Природа – це не просто фон зображуваної картини, а реакція на суспільно-політичні колапси: «Бермудська спекота в тьмутаракані / луганській. Бомбардують абрикоси / стежки-доріжки вздовж Дінця й Лугані, / де ходять вічно п’яні малороси» («Спека з національним забарвленням», 2008 р.) [2, с. 748]; «На кожного щирого українця / в Луганську по п’ятеро злих шовінюг. / Втопився в болоті (куди ж нам подіться?!) / колишній козацький Великий Луг» («На кожного щирого українця…», 2008 р.) [2, с. 749]; «...А за вікном лунають матюки... / То йдуть на штурм останній бандюки, / яких веде червоний піп-розстрига. / Тріщить асфальт, ламаючись, мов крига» («І відлягає на душі... Відлига…», 2010 р.) [2, с. 766]; «Ще походжу в донбасівських «бандьорах», / Хоч «ковпаківцем» чуюсь наяву / Спадщанський ліс прикриє від негоди / Напалмових регіональних бур» («Ранковий подих вересня бадьорий…», 2007 р.) [2, с. 744]; «Ослизла стежка завузька / Через мерзоту і мерзлоту, / Й не обійтися патріоту / Без поводирського ціпка. / Чіпка колючість будяків / В безкрайполях шматує поли, / Щоб я не втішився ніколи / В тісних обіймах земляків» («З реальним світом не в ладу…», 2007 р.) [2, с. 740]; «Північний „вітер дружби” допіка / до серцевини – капосні морози / мої останні витиснули сльози… / Кріпка досмертна дружба отака! / <…> /…Сніговій / переміта стежини і дороги. / Замерзли руки. Відмерзають ноги. / А „дружба” квітне буйно, Боже ж мій!» («Північний „вітер дружби” допіка…», 2010 р.) [2, с. 766]; «Забур’яніле суржикове тирло, / Донбасе, будь вовік благословен! / Тут мові горло, / А Дінцеві гирло / Чуже свавілля здавлює здавен, / Здичавлює й без того дике поле, / Вичавлюючи з нього корінне / Праукраїнське. Перекотиполе / Північний вітер в безвісті жене... / Де край нарузі, за яким курганом / Пасеться справедливості гроза, / Залякана дошкульним ураганом, / Що вуркаганом в душу заповза?» («Забур’яніле суржикове тирло…», 2003 р.) [2, с. 704]; «Донбас перетворився на Сахару: / Трава горить, вода в річках кипить... / <…> / О Господи, пришли бодай хоч хмарку, / Запліднену дощиськом – оросить / Всі спраглі душі й погасити сварку / В суспільстві, де панує ненасить!» («Донбас перетворився на Сахару…», 2002 р.) [2, с. 688]; «Зима ще президентствує: / За владу / Хапається з останніх сил… / <…> / «А поки що терплю і потерпаю: / Того – нема, а тому – ще не час, / І ще не знаю, із якого краю / Дихне теплом в остуджений Донбас» («Зима ще президентствує…», 2003 р.) [2, с. 701]; «Дикополиться / Осінній степ, затериконений / І закурганений, де „вольниця” / Поза всілякими законами, / Руйнує лад, колись усталений… / А в пролетарському юрмовищі / Блукає знову привид Сталіна / На тлі, що має колір кровищі» («В шахтарських селищах осідло ще…», 2003 р.) [2, с. 706]; «Ми ж повертались в дику спеку / І в «здичавілий» регіон, / В оте «гніздо сепаратизму», / Де банди йдуть на «абордаж» / <…> / Де люди, власне, й не погані, / Лиш патріоти – навпаки...» («Львів’яни і дрогобичани…», 2006 р.) [2 с. 738].
4. Метафори: «червоний антирай» («Ще диптих», 1996 р.) [2, с. 674]; «Я прихисток в Луганську відшукав, / Хоча душа до нього й не лежала, / Бо він аж цвів у прапорних шовках, / А суть була холодна та іржава» («Я втратив Буськ і втік в Новоайдар…», 2008 р.) [2, с. 753]; «Це ще не Україна – лиш окрайчик / Країни України, що здаля / Ледь-ледь міріє… Пісня ж понад часом / Самотнім птахом, гублячи перо, / Летить, щоб за зросійщеним Донбасом / Вмочить крило в прапервісний Дніпро» («Ще пісня у зросійщеному місті…», 2003 р.) [2, с. 707]; «Донбаські ж „регіони” розсобачились / Докраю – точать зуби й пазури!» («Від виборів до виборів», 2006 р.) [2, с. 720]; «В злободенній нікчемності / Край наш донбаський заслаб, / Роз’ятрила до крайнощів / Темні інстинкти незгода» («Між свободою і жраттям…», 2006 р.) [2, с. 722]; «Задикополилося знов, / Зарегіонилось на сході, / Все, що ховалося насподі, / Наверх злетіло стрімголов!» («Задикополилося знов…», 2006 р.) [2, с. 725].
5. Персоніфікація: «Донбасе мій, прокашляйся від пилу / Вугільного, горлянку сполосни / Горілкою гіркою, і надсилу / Напружившись, пласти переверни / історії козацької своєї» («Забур’яніле суржикове тирло…», 2003 р.) [2, с. 704]; «Донбасе мій, / <…> / Тебе не впізнаю: / Лицем ти спохмурнів / І серцем вистиг, / Свою надійну втратив / Колію… / <…> / О хто ж тебе, / Зловмисно-зненависний, / Поставив біля прірви, / На краю» («Донбасе мій…», 2003 р.) [2, с. 697]; «Донбасе, де твій бас? / Захрип і згас – / Відлуння рознесли вітри по світу… / Питай чи не питай – нема одвіту: / Мовчить в недобрий час титан-Донбас / <…> / Донбас мій, де сил твоїх запас? / Куди снаги подівся дужий спалах?» («Донбасе, де твій бас?..», 2003 р.) [2, с. 698]; «Донбас?! / Що ж ти сваришся з Україною / Так, що хрипне густий твій бас?! / Що ж ти ділиш дітей приблудних / На своїх і чужих?! / Нехай / В буднях цих неймовірно трудних / Україниться ріднокрай!» («Закурганений…», 2004 р.) [2, с. 714].
6. Символи:
– «Вертеп» – символ як балаганного суспільно-політичного дійства, місце вакханалій злочинців, у якому втілено бандитську сторону життя Донбасу: «Мій степе – нескорима цілино / Історії, трагедії, вертепу / Епох швидкоминулих! / Все одно, / Де б я не жив, / Вернуся в лоно степу / / Хоч вітром, хоч повір’ям – / Хоч не хоч… / Я – степовик від роду і до роду» (««Мій степе – нескорима цілино…», 1995 р.) [2, с. 670]; «А в мене – свій «Вертеп», / Своя мета і роль своя, / І сцена-терностеп, / І біль-чорнобиль свій, / <…> / Це – мій вертеп: / Нещасний і щасливий, / Солодкий і гіркий – / Це мій вертеп!» («Ще диптих», 1997 р.) [2, с. 674–675]; «Я не свій / У цьому чужомовному вертепі, / Де стільки пережив і перетерпів» («Луганськ мені зчужів…», 2001 р.) [2, с. 687]; «Завжди чужий, я ще чужішим / Стаю в оцім глухім вертепі» («Проходять мимо подорожні…», 2003 р.) [2, с. 700].
– «Сарматський горб» – у цьому символі криється образ Донбасу як ласого шматка до ворожих зазіхань: «Сам я хворий, / Бо я – в Донбасі… / На сарматському ще / Горбі…» («Пересічного українця…», 1977 р.) [2, с. 678].
7. Оксиморон «глухий галас» як показ слабких, непродуманих належним чином намагань та спроб краян змінити власне життя на краще. Водночас троп можна потрактувати як глухість до таких несміливих акцій державного апарату: «В глухому галасі Донбасу / Все одновимірне й нудне: Лежачі страйки, / Маячня / Тисячонога мітингова, / Де ти не виокремиш слова, / Що мудру думку здоганя… / <…> / Й оце – життя, оце – доба?! / Ані кохання, ні любові, / Ні крапельки живої крові / У венах вічного раба!» («Ніхто, ніхто не здожене…», 1995 р.) [2, с. 671].
8. Гіпербола: «Немає жодного обличчя, / Знайомого, щоб привітатись, – / Луганськ неначе обезличивсь, / І знеособився, і втративсь» («Луганськ. Пам’ятник Шевченку», 2003 р.») [2, с. 700]; «Ніколи вже на простори Донбасу / Не зійде світла Божа благодать!» («Я сам себе лякаю час від часу…», 2003 р.) [2, с. 701].
9. Апострофа: «Слізно молимось, / Аби родила ще земля / І не всихали наші корені, / Мій краю…» («…раю недонищений…», 1997 р.) [2, с. 679]; «Рідна моя / Східна Україно, / Доле упосліджена / Моя!» («За моїм вікном…», 1997 р.) [2, с. 679]; «О, краю мій, окрадений до краю, / Як ти болиш мені, / О, краю мій!» («Проснувшись, я завжди чекаю дива…», 2003 р.) [2, с. 697]; «Прости, Луганську – звалище надій, / загублених романтиком в безчассі, / за те, що я прописаний в Донбасі / та не причетний до його подій!» («Я, мабуть, став жорстокішим, ніж слід…», 2008 р.) [2, с. 747].
10. Алюзія на твір І. Франка «Каменярі»: «А поки що в піку злу / В найглибшій норі Донбасу / Лупаю свою скалу» («Я втратив усе, крім віри…», 2005 р.) [2, с. 717].
Отже, амбівалентне зображення І. Низовим концептуального образу Донбасу як багатого природно-ресурсного регіону та водночас історично змодельованого осередку національної трагедії постає через багатство тропів та стилістичних фігур, серед яких провідне місце належить психологічному паралелізму. Також важливо наголосити на творенні автором оказіоналізмів як неповторної складової його ідіостилю: «антирай», «джигунисто-вогнистий», «басисто-голосистий» та ін. Дослідження не є цілковито вичерпним, адже його метою було часткове ознайомлення з особливостями зображення Донбасу в ліриці І. Низового. Подальші розвідки в цьому напрямку допоможуть більш глибоко розкрити особливості творення досліджуваного художнього образу.

ЛІТЕРАТУРА

1 Неживий О. Поет праці. Ракурс-плюс. 2007. № 1(231). С. 7.
2. Низовий І. Д. Бути – народом!: Вибрані твори: У 5 т. Т. 2: Визбирувать розкидане каміння: поезії. Київ: Український пріоритет, 2018. 792 с.


Манько А.М. Концептуальний образ Донбасу в ідіостилі Івана Низового. Fundamental and Applied Researches: Contemporary Scientifical and Practical Solutions and Approaches. Interdisciplinary Prospects: the Articles of the IV International Scientifical-practical conference (Banska Bystrica – Baku – Uzhhorod – Kherson – Kryvyi Rih, June 27, 2019). Banska Bystrica – Baku – Uzhhorod – Kherson – Kryvyi Rih: Posvit, 2019. pp. 214 – 217.