
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
2025.08.31
14:03
Сидить Петрик у кімнаті, а надворі злива.
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
2025.08.31
12:34
Глядача цікавого містер Кайт
Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
2025.08.31
07:37
Жовтіє й сохне бадилиння
Чортополоху, бо в цей час
Пора осіння безупинно
Виносить твори напоказ.
Поля вбирає в позолоту,
А в дрантя – вкутує сади,
Мов демонструє так роботи
Своєї плавної ходи.
Чортополоху, бо в цей час
Пора осіння безупинно
Виносить твори напоказ.
Поля вбирає в позолоту,
А в дрантя – вкутує сади,
Мов демонструє так роботи
Своєї плавної ходи.
2025.08.31
01:53
Тим, хто нічого доброго не сотворив, найлегше зневажати творчість інших.
Аби розібратися із чимось, окрім півлітри потрібна ще й клепка.
Шукав істину, а знайшов саме вино.
Поїв добрив і стало недобре.
Від сюрпризу зостався лише сюр.
До гарн
2025.08.30
23:03
Гармонія розладнується
під гуркотом дисонансів.
Коли душа найбільше потребує
прекрасного, звідкись виникає
огидний лик цинізму,
монструозне обличчя страху,
думки, ніби ратиці диявола,
цапина борідка банальності,
під гуркотом дисонансів.
Коли душа найбільше потребує
прекрасного, звідкись виникає
огидний лик цинізму,
монструозне обличчя страху,
думки, ніби ратиці диявола,
цапина борідка банальності,
2025.08.30
20:43
У забутім гнізді розоренім
Не оселиться знову птах.
На душі, що ганьбою зорана,
Із журби проростає страх:
Він підніметься чорним колосом –
І зневіри впаде зерно,
У думках, у очах, у голосі
Не оселиться знову птах.
На душі, що ганьбою зорана,
Із журби проростає страх:
Він підніметься чорним колосом –
І зневіри впаде зерно,
У думках, у очах, у голосі
2025.08.30
19:46
Одного з найяскравіших політиків націонал-демократичного руху України зухвало розстріляли посеред дня у Львові
Такі не помирають від мікстур і ліків,
через тривалу душевну втому,
серед онуків у ліжку -
вдома…
Такі у Лету тихенько не кануть,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Такі не помирають від мікстур і ліків,
через тривалу душевну втому,
серед онуків у ліжку -
вдома…
Такі у Лету тихенько не кануть,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Інтелектуальна подорож шляхами минулого і сучасності.
Валентина Семеняк. БАЗЯНИК: Есеї. – Тернопіль: Видавництво Астон. – 2024. – 232 с., Олена Завітайло, ілюстрації.
Світ, в якому ми нині живемо, традиційно сповідує закон: минуле – це погано, нове – це добре, однак подібні спрощення, зазвичай, небезпечні, бо вони обмежують простір для фантазій. У своїй новій збірці короткої прози «Базяник» Валентина Семеняк майстерно доводить, що аспекти минулого і майбутнього при всій своїй суперечливості, міцно тримаються за вервечку буття і потребують одне одного. Її митецька концепція спирається на розрізнення двох видів змісту, двох видів реальності: життєвої та духовної, для якої перша є лише матеріалом, свого роду симптомом часу, перебуваючи в органічному зв’язку із тенденціями життя, й актуальність не применшує її загальної цінності. В історії ідей та метафор, якими рясніє книга, триває буденне життя, хоча речі, про які веде мову авторка, не рухаються за прямою лінією, її перо залишає на папері відокремлені один від одного сліди. Більше того, авторка здатна філософськи мислити наш час якось по-іншому, ніж в образі прямої лінії, тобто, прагне створити новітній образ проминальності. Вагоме значення тут мають показові концепти: один зв’язує з минулим, укорінюючи наше існування у звичаях, витворених задовго до нас. Інший тягне нас у майбутнє, до царини невідомого, де все є можливим і ніщо не має стійких форм.
Гадаю, що всім цікава етимологія слова, котре титулує книгу. На перший погляд, воно, безумовно, незрозуміле, проте, якщо його роз’яснити, як це чинить авторка, а саме, – «дитяча вимова», і протиставити початковому епітету «незрозуміле», якщо супроводити його новими, відмінними від застарілих сполучень, лексемами, то слово набуває досі не використовуваного значення, повертає собі значення особистісного орієнтиру. «–Даринко, якщо хочеш у когось щось попросити, обов’язково кажи чарівне «будь-ласка», – повчаю внучку, що доти казала просто «дай». Дівча кліпає на мене синіми очима і несподівано каже: – Базяник. Таким словесним викрутасом я заскочена зненацька. – Та ж не базяник! Прошу повторюй за мною: бу-дь-ла-с-ка. Онучка здивовано дивиться на мене, і я знову чую оте дивне «базяник». Несподівано я погоджуюся з нею: а чому б і ні! Для мене це відкриття! «Будь ласка» – довго і нудно, а от «базяник»!..». Принагідно письменниця нагадує всім нам «нашу дитинно-божественну природу, озвучену ще Ісусом Христом: «Будьте, як діти!», . .
Збірка, про яку мова, містить 56 невеликих за обсягом творів, за означенням авторки – есеїв. Жанр есею, зазвичай, невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне визначальне трактування теми; це жанр, який лежить на перетині художньої та публіцистичної, часом науково-популяризаторської творчості. Хоча художні твори у жанрі есею відомі з часів античності, появу цього жанру пов’язують з ім’ям французького філософа Мішеля Монтеня і його відомим літературним твором «Проби», тобто французькою мовою «Essais».
Ключовим аспектом стилістики Валентини Семеняк є саме довільність нарації, котра має трансформаційний характер, бо тлумачить ті події, що вже відбулися і, здебільшого, ця подієвість отримує з боку оповідачки пояснення переважно духовного порядку, проте часто з додаванням земних одкровень. Це якоюсь мірою складні інтелектуальні тексти. Інтрига побудована виключно на реальності, яка базується на приватних спогадах авторки. Кут зору письменниці проявляється у відборі та структуруванні спогадового матеріалу, в оцінці подій. І хоча з часу описуваного минуло чимало років, вона відтворює яскраву живу картину бувальщини з додаванням психологічних типажів. Це гарний приклад невигаданого реального матеріалу, якщо додати трохи патосу – це документальні сторінки-свідки нашої з вами епохи. В емоційному плані – сублімоване перенаправлення енергії, здебільшого, з особистих запасів, на духовну, культурну творчість, певна трансформація захисного механізму людини. Це не просто спогади, а особистісна реакція на побачене й пережите в минулому, інтелектуальна подорож у минуле.
Наприклад, коли читаєш початок твору «Вимикаючи зовнішнє світло, не забудьте увімкнути внутрішнє», то здається, що все просто, проте розповідь мало-помалу розкриває нам інакший, глибший підтекстовий смисл: «Свідомо не пишу: «людей». Бо в слові «люди», всередині його, криється інше слово: «Юди». А їх, як стверджують святі письмена п’яти основних релігій світу, в нашу епоху, епоху всеохопної моральної деградації, «розбрунькувалося» найбільше. Відповідальність за світову екологічну кризу лежить не лише на сильних світу цього, а й на кожному з нас. Адже кожний з нас частинка цілого». Гадаю, що інтерес читача викликаний тут не запитанням «що буде далі?», а народжується із зовсім іншого, гносеологічного потягу, тому що головним ув есеї є передача досвіду і знання. Якщо взяти за приклад есей «Коли Всесвіт посилає у відповідь енергію любові», ми побачимо, що гносеологічний пошук набуває інших форм, майже як в детективній історії: тут шукають правду, але не якусь абстрактну, а сливе духовну, ми не певні, що істина є єдиною, ми радше доходимо розуміння, що органи чуття фіксують тільки видимість, ми тільки вдаємо, що знаємо набагато більше, ніж воно є насправді. «В тривожні дні пандемії значна частина людства навернулася до читання спільних молитов. Людство опинилося в ситуації, коли важливо пам’ятати, що всі ми перебуваємо в одному космічному човнику, назва якого – планета Земля. Ще більше зміцніло молитовне правило сьогодні – у жаскі дні війни».
Авторка ділиться способом емоційної стабілізації через чуттєвий досвід, через митецьке дослідження близькості з іншими, яке сфокусоване на способах турботи в умовах камерності, це така собі психологічна допомога у здатності долати стреси, розвивати стійкість в часи, коли здається, що світ закінчився, а серце зламалося. Письменниця намагається занурити читача у досвід словесної камерності, навіть інтимності діалогу з читачем. Митецький формат тут концентрується на органічній і дуже делікатній взаємодії монологу та сповідальної інтонації, як от у творі «Лише один крок»: «У мене виникло відчуття дивної радості. Я зрозуміла, що Вищі Сили дали мені можливість на власні очі побачити, як працює вервиця. Камінь не міг мене вдарити, бо в моїх руках були духовні щит і меч – затиснена пальцями вервичка та книжка про неї…Ця історія незмінно живе в моєму серці як доказ великої Божественної Всеосяжної Любові Творця до Своїх творінь. І якби мене зараз хтось запитав, чи маю в серці якусь таємницю, то я на знак згоди ствердно кивнула б…Безмежно і щиро дякую Всевишньому за набуття такого досвіду. Відтоді твердо знаю: якщо зробити крок назустріч Богові, то Він зробить до тебе сто чи й більше кроків.»
Поняття, як і події, мають свій життєвий цикл, з типовим перебігом процесів та зносу. У річищі естетичної краси авторка захищає художню правду, що виростає на основі узагальнень реальних фактів життя. Звідси її увага до деталей побуту, звичаїв, моралі тощо. Вельми показовий в цьому плані твір «Купальська ніч з далекого дитинства». Змалювання дитинства у світлі поетики чуттєвого вітаїзму, на мою думку, ґрунтується на природі емоційного переживання. Письменниця філософськи осмислює нову систему понять, одкровень на рівні містики, пояснити які можна лише до певної межі. Оскільки старі канони і схеми поступово зживають себе, нове покоління читачів прагне по-новому глянути на життя. І чудовою мовою, і сповідальним способом вислову авторка прагне зберегти духовні сили для сприйняття реальності трагічного сьогодення. «Майже коралові, налиті соком ягоди вишні загадково визирають з-поміж оберемка щойно зрізаних квітів, що лежать на старенькій ряднині посеред подвір’я, де панує розпашілий липень…У повітрі запаморочливо пахне духмяним цвітом сусідської старої липи, що росте по той бік нашого благенького тинка. Її розкішне гілля, вкрите ніжно-зеленим окриленим (бо має два крильця!) сонячним цвітом, покірно і сором’язливо звисає додолу». Хочу звернути увагу, шановний читачу, на винятково прекрасну мову Валентини Семеняк, її прозові тексти можна читати як вірші!
Інтрига літератури не була би цікавою, якби підпорядковувалася лишень одному-єдиному жанрові. Інтерес до неї був би в рази меншим, коли би зникли ситуації, котрі можна описувати з узаємозаперечних перспектив. У своїй новій збірці есеїв «Базяник» Валентина Семеняк досліджує, що наше життя і наші історії сливе скидаються на вервечку подій, які міцно зв’язані й тримаються одна одної, проте зроблені з різного матеріалу, мають різне походження, різний колір та викликають різні думки-уявлення про своє призначення. І оця фіксація минулого і швидкоплинного сучасного життя через коливання раціонального та ірраціонального начал, ненав’язливий перехід від аналітики до інтуїції та навпаки, можливість зуміщення belles lettres та документального нарису, мені видається тепер найцікавішим у цій вельми потрібній книзі. Майже за Джоном Фаулзом у романі 1964 року «Волхв»: «Мене переповнює гірке почуття щему, суміш пам’яті та знання: пам’яті про минуле; знання про те, що нічого не повернути, і в той же час, смутний здогад, що всього повертати не варто»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Інтелектуальна подорож шляхами минулого і сучасності.

Світ, в якому ми нині живемо, традиційно сповідує закон: минуле – це погано, нове – це добре, однак подібні спрощення, зазвичай, небезпечні, бо вони обмежують простір для фантазій. У своїй новій збірці короткої прози «Базяник» Валентина Семеняк майстерно доводить, що аспекти минулого і майбутнього при всій своїй суперечливості, міцно тримаються за вервечку буття і потребують одне одного. Її митецька концепція спирається на розрізнення двох видів змісту, двох видів реальності: життєвої та духовної, для якої перша є лише матеріалом, свого роду симптомом часу, перебуваючи в органічному зв’язку із тенденціями життя, й актуальність не применшує її загальної цінності. В історії ідей та метафор, якими рясніє книга, триває буденне життя, хоча речі, про які веде мову авторка, не рухаються за прямою лінією, її перо залишає на папері відокремлені один від одного сліди. Більше того, авторка здатна філософськи мислити наш час якось по-іншому, ніж в образі прямої лінії, тобто, прагне створити новітній образ проминальності. Вагоме значення тут мають показові концепти: один зв’язує з минулим, укорінюючи наше існування у звичаях, витворених задовго до нас. Інший тягне нас у майбутнє, до царини невідомого, де все є можливим і ніщо не має стійких форм.
Гадаю, що всім цікава етимологія слова, котре титулує книгу. На перший погляд, воно, безумовно, незрозуміле, проте, якщо його роз’яснити, як це чинить авторка, а саме, – «дитяча вимова», і протиставити початковому епітету «незрозуміле», якщо супроводити його новими, відмінними від застарілих сполучень, лексемами, то слово набуває досі не використовуваного значення, повертає собі значення особистісного орієнтиру. «–Даринко, якщо хочеш у когось щось попросити, обов’язково кажи чарівне «будь-ласка», – повчаю внучку, що доти казала просто «дай». Дівча кліпає на мене синіми очима і несподівано каже: – Базяник. Таким словесним викрутасом я заскочена зненацька. – Та ж не базяник! Прошу повторюй за мною: бу-дь-ла-с-ка. Онучка здивовано дивиться на мене, і я знову чую оте дивне «базяник». Несподівано я погоджуюся з нею: а чому б і ні! Для мене це відкриття! «Будь ласка» – довго і нудно, а от «базяник»!..». Принагідно письменниця нагадує всім нам «нашу дитинно-божественну природу, озвучену ще Ісусом Христом: «Будьте, як діти!», . .
Збірка, про яку мова, містить 56 невеликих за обсягом творів, за означенням авторки – есеїв. Жанр есею, зазвичай, невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне визначальне трактування теми; це жанр, який лежить на перетині художньої та публіцистичної, часом науково-популяризаторської творчості. Хоча художні твори у жанрі есею відомі з часів античності, появу цього жанру пов’язують з ім’ям французького філософа Мішеля Монтеня і його відомим літературним твором «Проби», тобто французькою мовою «Essais».
Ключовим аспектом стилістики Валентини Семеняк є саме довільність нарації, котра має трансформаційний характер, бо тлумачить ті події, що вже відбулися і, здебільшого, ця подієвість отримує з боку оповідачки пояснення переважно духовного порядку, проте часто з додаванням земних одкровень. Це якоюсь мірою складні інтелектуальні тексти. Інтрига побудована виключно на реальності, яка базується на приватних спогадах авторки. Кут зору письменниці проявляється у відборі та структуруванні спогадового матеріалу, в оцінці подій. І хоча з часу описуваного минуло чимало років, вона відтворює яскраву живу картину бувальщини з додаванням психологічних типажів. Це гарний приклад невигаданого реального матеріалу, якщо додати трохи патосу – це документальні сторінки-свідки нашої з вами епохи. В емоційному плані – сублімоване перенаправлення енергії, здебільшого, з особистих запасів, на духовну, культурну творчість, певна трансформація захисного механізму людини. Це не просто спогади, а особистісна реакція на побачене й пережите в минулому, інтелектуальна подорож у минуле.
Наприклад, коли читаєш початок твору «Вимикаючи зовнішнє світло, не забудьте увімкнути внутрішнє», то здається, що все просто, проте розповідь мало-помалу розкриває нам інакший, глибший підтекстовий смисл: «Свідомо не пишу: «людей». Бо в слові «люди», всередині його, криється інше слово: «Юди». А їх, як стверджують святі письмена п’яти основних релігій світу, в нашу епоху, епоху всеохопної моральної деградації, «розбрунькувалося» найбільше. Відповідальність за світову екологічну кризу лежить не лише на сильних світу цього, а й на кожному з нас. Адже кожний з нас частинка цілого». Гадаю, що інтерес читача викликаний тут не запитанням «що буде далі?», а народжується із зовсім іншого, гносеологічного потягу, тому що головним ув есеї є передача досвіду і знання. Якщо взяти за приклад есей «Коли Всесвіт посилає у відповідь енергію любові», ми побачимо, що гносеологічний пошук набуває інших форм, майже як в детективній історії: тут шукають правду, але не якусь абстрактну, а сливе духовну, ми не певні, що істина є єдиною, ми радше доходимо розуміння, що органи чуття фіксують тільки видимість, ми тільки вдаємо, що знаємо набагато більше, ніж воно є насправді. «В тривожні дні пандемії значна частина людства навернулася до читання спільних молитов. Людство опинилося в ситуації, коли важливо пам’ятати, що всі ми перебуваємо в одному космічному човнику, назва якого – планета Земля. Ще більше зміцніло молитовне правило сьогодні – у жаскі дні війни».
Авторка ділиться способом емоційної стабілізації через чуттєвий досвід, через митецьке дослідження близькості з іншими, яке сфокусоване на способах турботи в умовах камерності, це така собі психологічна допомога у здатності долати стреси, розвивати стійкість в часи, коли здається, що світ закінчився, а серце зламалося. Письменниця намагається занурити читача у досвід словесної камерності, навіть інтимності діалогу з читачем. Митецький формат тут концентрується на органічній і дуже делікатній взаємодії монологу та сповідальної інтонації, як от у творі «Лише один крок»: «У мене виникло відчуття дивної радості. Я зрозуміла, що Вищі Сили дали мені можливість на власні очі побачити, як працює вервиця. Камінь не міг мене вдарити, бо в моїх руках були духовні щит і меч – затиснена пальцями вервичка та книжка про неї…Ця історія незмінно живе в моєму серці як доказ великої Божественної Всеосяжної Любові Творця до Своїх творінь. І якби мене зараз хтось запитав, чи маю в серці якусь таємницю, то я на знак згоди ствердно кивнула б…Безмежно і щиро дякую Всевишньому за набуття такого досвіду. Відтоді твердо знаю: якщо зробити крок назустріч Богові, то Він зробить до тебе сто чи й більше кроків.»
Поняття, як і події, мають свій життєвий цикл, з типовим перебігом процесів та зносу. У річищі естетичної краси авторка захищає художню правду, що виростає на основі узагальнень реальних фактів життя. Звідси її увага до деталей побуту, звичаїв, моралі тощо. Вельми показовий в цьому плані твір «Купальська ніч з далекого дитинства». Змалювання дитинства у світлі поетики чуттєвого вітаїзму, на мою думку, ґрунтується на природі емоційного переживання. Письменниця філософськи осмислює нову систему понять, одкровень на рівні містики, пояснити які можна лише до певної межі. Оскільки старі канони і схеми поступово зживають себе, нове покоління читачів прагне по-новому глянути на життя. І чудовою мовою, і сповідальним способом вислову авторка прагне зберегти духовні сили для сприйняття реальності трагічного сьогодення. «Майже коралові, налиті соком ягоди вишні загадково визирають з-поміж оберемка щойно зрізаних квітів, що лежать на старенькій ряднині посеред подвір’я, де панує розпашілий липень…У повітрі запаморочливо пахне духмяним цвітом сусідської старої липи, що росте по той бік нашого благенького тинка. Її розкішне гілля, вкрите ніжно-зеленим окриленим (бо має два крильця!) сонячним цвітом, покірно і сором’язливо звисає додолу». Хочу звернути увагу, шановний читачу, на винятково прекрасну мову Валентини Семеняк, її прозові тексти можна читати як вірші!
Інтрига літератури не була би цікавою, якби підпорядковувалася лишень одному-єдиному жанрові. Інтерес до неї був би в рази меншим, коли би зникли ситуації, котрі можна описувати з узаємозаперечних перспектив. У своїй новій збірці есеїв «Базяник» Валентина Семеняк досліджує, що наше життя і наші історії сливе скидаються на вервечку подій, які міцно зв’язані й тримаються одна одної, проте зроблені з різного матеріалу, мають різне походження, різний колір та викликають різні думки-уявлення про своє призначення. І оця фіксація минулого і швидкоплинного сучасного життя через коливання раціонального та ірраціонального начал, ненав’язливий перехід від аналітики до інтуїції та навпаки, можливість зуміщення belles lettres та документального нарису, мені видається тепер найцікавішим у цій вельми потрібній книзі. Майже за Джоном Фаулзом у романі 1964 року «Волхв»: «Мене переповнює гірке почуття щему, суміш пам’яті та знання: пам’яті про минуле; знання про те, що нічого не повернути, і в той же час, смутний здогад, що всього повертати не варто»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію