Валентина Семеняк. БАЗЯНИК: Есеї. – Тернопіль: Видавництво Астон. – 2024. – 232 с., Олена Завітайло, ілюстрації.

Світ, в якому ми нині живемо, традиційно сповідує закон: минуле – це погано, нове – це добре, однак подібні спрощення, зазвичай, небезпечні, бо вони обмежують простір для фантазій. У своїй новій збірці короткої прози «Базяник» Валентина Семеняк майстерно доводить, що аспекти минулого і майбутнього при всій своїй суперечливості, міцно тримаються за вервечку буття і потребують одне одного. Її митецька концепція спирається на розрізнення двох видів змісту, двох видів реальності: життєвої та духовної, для якої перша є лише матеріалом, свого роду симптомом часу, перебуваючи в органічному зв’язку із тенденціями життя, й актуальність не применшує її загальної цінності. В історії ідей та метафор, якими рясніє книга, триває буденне життя, хоча речі, про які веде мову авторка, не рухаються за прямою лінією, її перо залишає на папері відокремлені один від одного сліди. Більше того, авторка здатна філософськи мислити наш час якось по-іншому, ніж в образі прямої лінії, тобто, прагне створити новітній образ проминальності. Вагоме значення тут мають показові концепти: один зв’язує з минулим, укорінюючи наше існування у звичаях, витворених задовго до нас. Інший тягне нас у майбутнє, до царини невідомого, де все є можливим і ніщо не має стійких форм.
Гадаю, що всім цікава етимологія слова, котре титулує книгу. На перший погляд, воно, безумовно, незрозуміле, проте, якщо його роз’яснити, як це чинить авторка, а саме, – «дитяча вимова», і протиставити початковому епітету «незрозуміле», якщо супроводити його новими, відмінними від застарілих сполучень, лексемами, то слово набуває досі не використовуваного значення, повертає собі значення особистісного орієнтиру. «–Даринко, якщо хочеш у когось щось попросити, обов’язково кажи чарівне «будь-ласка», – повчаю внучку, що доти казала просто «дай». Дівча кліпає на мене синіми очима і несподівано каже: – Базяник. Таким словесним викрутасом я заскочена зненацька. – Та ж не базяник! Прошу повторюй за мною: бу-дь-ла-с-ка. Онучка здивовано дивиться на мене, і я знову чую оте дивне «базяник». Несподівано я погоджуюся з нею: а чому б і ні! Для мене це відкриття! «Будь ласка» – довго і нудно, а от «базяник»!..». Принагідно письменниця нагадує всім нам «нашу дитинно-божественну природу, озвучену ще Ісусом Христом: «Будьте, як діти!», . .
Збірка, про яку мова, містить 56 невеликих за обсягом творів, за означенням авторки – есеїв. Жанр есею, зазвичай, невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне визначальне трактування теми; це жанр, який лежить на перетині художньої та публіцистичної, часом науково-популяризаторської творчості. Хоча художні твори у жанрі есею відомі з часів античності, появу цього жанру пов’язують з ім’ям французького філософа Мішеля Монтеня і його відомим літературним твором «Проби», тобто французькою мовою «Essais».
Ключовим аспектом стилістики Валентини Семеняк є саме довільність нарації, котра має трансформаційний характер, бо тлумачить ті події, що вже відбулися і, здебільшого, ця подієвість отримує з боку оповідачки пояснення переважно духовного порядку, проте часто з додаванням земних одкровень. Це якоюсь мірою складні інтелектуальні тексти. Інтрига побудована виключно на реальності, яка базується на приватних спогадах авторки. Кут зору письменниці проявляється у відборі та структуруванні спогадового матеріалу, в оцінці подій. І хоча з часу описуваного минуло чимало років, вона відтворює яскраву живу картину бувальщини з додаванням психологічних типажів. Це гарний приклад невигаданого реального матеріалу, якщо додати трохи патосу – це документальні сторінки-свідки нашої з вами епохи. В емоційному плані – сублімоване перенаправлення енергії, здебільшого, з особистих запасів, на духовну, культурну творчість, певна трансформація захисного механізму людини. Це не просто спогади, а особистісна реакція на побачене й пережите в минулому, інтелектуальна подорож у минуле.
Наприклад, коли читаєш початок твору «Вимикаючи зовнішнє світло, не забудьте увімкнути внутрішнє», то здається, що все просто, проте розповідь мало-помалу розкриває нам інакший, глибший підтекстовий смисл: «Свідомо не пишу: «людей». Бо в слові «люди», всередині його, криється інше слово: «Юди». А їх, як стверджують святі письмена п’яти основних релігій світу, в нашу епоху, епоху всеохопної моральної деградації, «розбрунькувалося» найбільше. Відповідальність за світову екологічну кризу лежить не лише на сильних світу цього, а й на кожному з нас. Адже кожний з нас частинка цілого». Гадаю, що інтерес читача викликаний тут не запитанням «що буде далі?», а народжується із зовсім іншого, гносеологічного потягу, тому що головним ув есеї є передача досвіду і знання. Якщо взяти за приклад есей «Коли Всесвіт посилає у відповідь енергію любові», ми побачимо, що гносеологічний пошук набуває інших форм, майже як в детективній історії: тут шукають правду, але не якусь абстрактну, а сливе духовну, ми не певні, що істина є єдиною, ми радше доходимо розуміння, що органи чуття фіксують тільки видимість, ми тільки вдаємо, що знаємо набагато більше, ніж воно є насправді. «В тривожні дні пандемії значна частина людства навернулася до читання спільних молитов. Людство опинилося в ситуації, коли важливо пам’ятати, що всі ми перебуваємо в одному космічному човнику, назва якого – планета Земля. Ще більше зміцніло молитовне правило сьогодні – у жаскі дні війни».
Авторка ділиться способом емоційної стабілізації через чуттєвий досвід, через митецьке дослідження близькості з іншими, яке сфокусоване на способах турботи в умовах камерності, це така собі психологічна допомога у здатності долати стреси, розвивати стійкість в часи, коли здається, що світ закінчився, а серце зламалося. Письменниця намагається занурити читача у досвід словесної камерності, навіть інтимності діалогу з читачем. Митецький формат тут концентрується на органічній і дуже делікатній взаємодії монологу та сповідальної інтонації, як от у творі «Лише один крок»: «У мене виникло відчуття дивної радості. Я зрозуміла, що Вищі Сили дали мені можливість на власні очі побачити, як працює вервиця. Камінь не міг мене вдарити, бо в моїх руках були духовні щит і меч – затиснена пальцями вервичка та книжка про неї…Ця історія незмінно живе в моєму серці як доказ великої Божественної Всеосяжної Любові Творця до Своїх творінь. І якби мене зараз хтось запитав, чи маю в серці якусь таємницю, то я на знак згоди ствердно кивнула б…Безмежно і щиро дякую Всевишньому за набуття такого досвіду. Відтоді твердо знаю: якщо зробити крок назустріч Богові, то Він зробить до тебе сто чи й більше кроків.»
Поняття, як і події, мають свій життєвий цикл, з типовим перебігом процесів та зносу. У річищі естетичної краси авторка захищає художню правду, що виростає на основі узагальнень реальних фактів життя. Звідси її увага до деталей побуту, звичаїв, моралі тощо. Вельми показовий в цьому плані твір «Купальська ніч з далекого дитинства». Змалювання дитинства у світлі поетики чуттєвого вітаїзму, на мою думку, ґрунтується на природі емоційного переживання. Письменниця філософськи осмислює нову систему понять, одкровень на рівні містики, пояснити які можна лише до певної межі. Оскільки старі канони і схеми поступово зживають себе, нове покоління читачів прагне по-новому глянути на життя. І чудовою мовою, і сповідальним способом вислову авторка прагне зберегти духовні сили для сприйняття реальності трагічного сьогодення. «Майже коралові, налиті соком ягоди вишні загадково визирають з-поміж оберемка щойно зрізаних квітів, що лежать на старенькій ряднині посеред подвір’я, де панує розпашілий липень…У повітрі запаморочливо пахне духмяним цвітом сусідської старої липи, що росте по той бік нашого благенького тинка. Її розкішне гілля, вкрите ніжно-зеленим окриленим (бо має два крильця!) сонячним цвітом, покірно і сором’язливо звисає додолу». Хочу звернути увагу, шановний читачу, на винятково прекрасну мову Валентини Семеняк, її прозові тексти можна читати як вірші!
Інтрига літератури не була би цікавою, якби підпорядковувалася лишень одному-єдиному жанрові. Інтерес до неї був би в рази меншим, коли би зникли ситуації, котрі можна описувати з узаємозаперечних перспектив. У своїй новій збірці есеїв «Базяник» Валентина Семеняк досліджує, що наше життя і наші історії сливе скидаються на вервечку подій, які міцно зв’язані й тримаються одна одної, проте зроблені з різного матеріалу, мають різне походження, різний колір та викликають різні думки-уявлення про своє призначення. І оця фіксація минулого і швидкоплинного сучасного життя через коливання раціонального та ірраціонального начал, ненав’язливий перехід від аналітики до інтуїції та навпаки, можливість зуміщення belles lettres та документального нарису, мені видається тепер найцікавішим у цій вельми потрібній книзі. Майже за Джоном Фаулзом у романі 1964 року «Волхв»: «Мене переповнює гірке почуття щему, суміш пам’яті та знання: пам’яті про минуле; знання про те, що нічого не повернути, і в той же час, смутний здогад, що всього повертати не варто»