На день народження своєї сестрички Сашеньки мій онук, шестирічний Ваня, запитав:

- Діду, ви можете мені розповісти чому покинули бабусю Віру?

    За святковим столом відразу запанувала тиша.

    - Я тобі все розповім і поясню… Але дозволь не сьогодні.

    - Добре, - погодився онук, і присутні знову загомоніли.

    А я, замислившись над цим запитанням, зрозумів, що воно цікавить не тільки Ваню, а також інших моїх онуків, онучок, донечок та колишню дружину.

    З чого починати відповідь на це непросте для мене запитання?
    Почну з того, що в моєму юнацькому житті було перше справжнє кохання - це моя однокласниця Світлана Силаєва, з якою в 1969 році ми закінчили 10-Б клас 33-ї середньої школи міста Чернівців та взаємно закохались. Я відразу поступив до вищого військового училища, яке знаходилося в Мінську, тому до Чернівців приїздив тільки на зимові та літні канікули.

    Але в 1971 році наші долі розійшлися, бо в Чернівцях Світлана вийшла заміж за студента - медика Валерія Кліміна, який пізніше обрав шлях військового лікаря.

    Через два роки в 1973 році в Мінську і я одружився з Вірою Хмельницькою, яка в місті Стовбці Мінської області із золотою медаллю закінчила середню школу та після випуску з Білоруського державного університету вже два роки працювала в білоруській столиці на науковій посаді Академії Наук БРСР.

    Дякуючи нашому коханню і шлюбу маємо з Вірою трьох донечок: Ольгу (народилась у 1974 році в місті Наро-Фомінськ Московської області), Галину (народилась у 1979 році в місті Легниця, що у Польщі) та Надію (народилась у 1986 році в Києві).

    Так склалося, що практично відразу після народження нашої молодшої Наді, включно до 1988 року, щоночі знаходився в кімнаті з дитиною, міняв їй пелюшки та підгузки, годував з пляшечки, заспокоював, коли починала плакати, щоб не почули та не прокинулися в сусідній кімнаті старші діти з Вірою.

    Забігаючи наперед хочу зазначити, що наші діти після успішного закінчення в Києві середньої школи (Оля – із золотою медаллю) отримали вищу освіту: Оля і Надя закінчили Хіміко-технологічний факультет Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», а Галина – Національний медичний університет імені Богомольця та Українську військово-медичну академію.

    Дівчата вийшли заміж за достойних хлопців, з якими разом навчалися у вишах, і народили нам з Вірою 12 онуків та онучок: Оля – Лізу (1999 рік), Миколу (2006 рік) та Ксенію (2016 рік); Галя – Олега (2006 рік), Сашеньку (2008 рік), та двійнят Ваню і Гліба (2017 рік); Надія – Михайла (2009 рік), Лідочку (2013 рік), Валю (2016 рік), Мар’ю (2018 рік) та Серафіма (2021 рік).

    У 1992 році я з Вірою розлучився та взяв шлюб зі Світланою, вогонь кохання до якої продовжував палати в моїй душі.

    І от тепер переходжу до запитань, які безпосередньо пов’язані із складним запитанням мого онука Вані.

    Чи кохав я Віру?

    Так, звичайно кохав і щиро їй розповів про Світлану ще до нашого весілля, обіцяючи, що моє перше кохання не завадить нам будувати нашу щасливу сім’ю.

    Чи дотримався я своєї обіцянки?

    Ні, не дотримався, бо тоді не міг знати, що заміжня Світлана потаємно теж продовжувала кохати мене, а коли наважилася розлучитися з Валерієм, мріяла, що трапиться диво і я знову з’явлюся в її житті.

    Чи були для мене помилкою кохання та шлюб з Вірою, яка в моєму житті була першою жінкою?

    Ні! Моє кохання з Вірою і наш шлюб з нею за визначенням не може бути помилкою для мене, бо три наші донечки і дванадцять онуків (шість хлопчиків та шість дівчаток) це не тільки велике надбання всесвіту, а й наше найбільше щастя та наше продовження в дітях і онуках.

    Чи правильно я вчинив, що покинув Віру, маючи трьох донечок?

    Мабуть правильно, бо відчув, що моє подальше життя без Світлани стає нестерпним. Бо було нечесно і дуже боляче мимоволі шукати в кожній жінці риси Світлани та приховувати від дружини, дітей, батьків, друзів, а також від самого себе, що насправді кохаю іншу жінку, яка ніколи не стане моєю дружиною. Мабуть правильно, попри те, що усвідомлював наслідки свого рішення – кардинальне погіршення стосунків з Вірою у разі розлучення і відповідне ускладнення стосунків з дітьми.

    Що таке має Світлана, чого не має Віра?

    І Віра, і Світлана мають все, що має кожна жінка. І кохаєш жінку не за якісь унікальні якості, а за те, що вона просто є. Коли закохуєшся і кохаєш жінку, світ навколо тебе стає яскравішим, теплішим, гармонічнішим. Кожний твій день є щасливим, коли кохана поруч. Якщо трапляються побутові суперечки, коханій жінці прощається все, а не коханій не прощається нічого. Чоловіки, які ніколи нікого не кохали, одружуються, розлучаються, знов одружуються, або не одружуються і так шукають свою жінку все своє життя, бо справжнє, взаємне кохання дарується не кожній людині.

    Чи кохала мене Віра, коли виходила заміж за мене?

    Мабуть кохала, бо народила мені трьох донечок. Як дружина офіцера вона не вагаючись залишила Мінськ та престижну роботу в білоруській Академії Наук, змушено подорожувала зі мною по світу, у тому числі подолала разом зі мною три спекотних літа на півдні Туркменії. До прикладу, перед нашим приземленням в аеропорту міста Мари в літаку пасажирам повідомили, що температура повітря в тіні становить 53 градусів за Цельсієм!

    Але зовсім недавно, під час святкування дня народження одного з наших онуків, на мою репліку «старайся не гризти себе думкою, що наш шлюб був для тебе помилкою», Віра емоційно заявила, що вважає шлюб зі мною найбільшою помилкою свого життя.

    З точки зору психології можна було би зрозуміти таку відповідь Віри, якби цей діалог відбувся під час нашого розлучення в 1992 році.

    Але тепер, коли минуло більше тридцяти років, її відверта відповідь тільки доводить, що Віра мабуть насправді нікого не кохала, а обираючи саме мене, як одного зі своїх потенційних кандидатів на шлюб, просто банально помилилася.

    Але я попри все дуже вдячний їй за цю помилку, бо завдяки цій помилці маю трьох талановитих донечок і обдарованих багатьма талантами шість онучок та шість внуків, яких дуже люблю, пишаюся ними та щиро радію їх кожному успіху.

    Київ, 2024