Літо, мені вже час. І жаль мені
твоїх покірних рук вечірніх.
Прийшло жертовним ти; прийшло запізно;
і вже в моїй душі нікого не знайдеш.
Літо! І ти проходиш під моїм балконом
із аметистовими й золотими чотками,
немов сумний єпископ, що здалека
прийшов призвати і благословити
роз'єднані обійми мертвих наречених.
Літо, мені вже час. Там, серед вересня
моя троянда, яку тобі віддав я
у відчаї; зросить її вода свячена
за кожен день гріхопадіння і могили.
Якщо невтішний плач у мавзолеї
промінням віри зрушить мармурові стіни,
ти вознеси молитву поминальну, й молися
Богу сущому, який назавжди мертвий.
Вже все прийти повинно запізніло;
і ти в мої душі нікого не знайдеш.
Не плач вже, Літо! Час настав
троянді вмерти, щоб відродитися не раз...

CESAR VALLEJO "VERANO"
Verano, ya me voy. Y me dan pena
las manitas sumisas de tus tardes.
Llegas devotamente; llegas viejo;
y ya no encontrarás en mi alma a nadie.
Verano! y pasarás por mis balcones
con gran rosario de amatistas y oros,
como un obispo triste que llegara
de lejos a buscar y bendecir
los rotos aros de unos muertos novios.
Verano, ya me voy. Allá, en setiembre
tengo una rosa que te encargo mucho;
la regarás de agua bendita todos
los días de pecado y de sepulcro.
Si a fuerza de llorar el mausoleo,
con luz de fe su mármol aletea,
levanta en alto tu responso, y pide
a Dios que siga para siempre muerta.
Todo ha de ser ya tarde;
y tú no encontrarás en mi alma a nadie.
Ya no llores, Verano! En aquel surco
muere una rosa que renace mucho...