Зло безсмертне,
воно переходить
в інші форми,
як і добро.
Хоч би скільки
ми намагалися
його викорчовувати,
зло однаково залишиться

Вона несла пакет за копійчину,
немовби саквояж від Valentino.
Атакували погляди дівчину,
та упирались в елегантну… спину!

У натовпі лебідка пропливала,
схиливши долу карі оченята,
а бісики із них і гострі жала –

Слова Ніни Виноградської
Музика Павла Якимчука

Очі сині мрію розтривожили,
Мов досвітнє небо, молоду.
Сколихнули все і насторожили,
Бо зустрілись вранці у саду.

Я дуже схожа на свойого діда,
Така ж уперта, до роботи зла.
Коли болить, то не подам і виду,
Й не по мені чужинська кабала.

Усе пройду, ніхто не вбачить сліду,
Що щось мені було не до душі.
Мені відомі муки болю й стиду,

День 39-й далі. Вправи з луком)

1.
Учта тяглася – як гумова,
з хати не йшли женишеньки,
тож Пенелопа придумала
бахурам конкурс новенький.

Сидять діди попід грушу стару та високу.
Така стара, що давно вже і грушок не родить.
Сюди парубки вечорами дівок своїх водять,
А вдень діди засідають у неї під боком.
Густе листя їх від сонця гарно укриває,
А вітерець прохолодний заліта, куйовдить

І в очах прочитаю я,
Скільки болю було у них,
Скільки горя і бід здійняв,
Буревісник над схлипом хвиль.
Світле небо в твоїх очах
Убирається в сукню з туч,
І танцює у нім гроза,
Осипаючи камінь з круч.

В траві сидить гундарик,
Гортає календарик.
Ось грудень, січень, лютий...
В кого б лайном жбурнути?

До нього ледве диба
Обіженка шеліба,
На одязі лівреї.

Навіщо треба свідки Ієгові?
Кому потрібно свідчити і що?
Якщо у світі першим було слово,
воно можливо розповість про щось?

Хто вимовив його та і до кого?
Була у чому слова того суть?
Коли на щастя бережем підкови,

«Крендель» перший чомусь був вилучений, хоча там не було жодного прізвища, жодної образи на кшталт: «ти, лисе чмо»… Отже, одним дозволено все, а іншим треба мовчки все ковтати - таке ось «рівноправ‘я» на порталі…
Але читачі все одно встигають прочитати і

Знову словеса брудні течуть,
То вмочає в бруд перо достоту
Нанависник мій графоманчук -
Пожирач талантів чорноротий.

Ви питаєте, у чому річ?
Що в душі його шкребуться миші?
Давить заздра жаба кожну ніч -

Я варю тобі зілля, і пару по вітру розвію,
Щоб вона долетіла в далекі твої болотА,
Придавила тебе, утопила в твоїм божевіллі,
І у горлі, як олово, стала каховська вода.

Я - то мавка херсонського степу, я - ласка*,
Для якої не лИшилось місця у плині

В руках прокрутивши ціпок із галкою пуделя,
Він раптом замовк і поглянув на бельведер
Що в стилі ампір був завершенням дивного дому
Де діва в одній наготі появилась тепер.
Це прекрасна Ліліт, він направивши галку із пуделем,
Промовив туристам, що бу

Свистять шуліками ракети,
Гуде й здригається земля, –
Вкриває бережно жакетом
Матуся злякане маля.
До тіла тільце пригортає
Й благає, плачучи: Живи!..
Немає горю кінця-краю
В житті нещасної вдови.

Моя біда не ділиться на двох,
Прикрилась, як завжди, легким пасажем.
А діалог насправді - монолог
І зветься він моїм, ніяк не нашим.

Моя біда не ділиться на двох,
Бо це ж не радість, у якій всі поряд!
Свій біль ховаю у глибокий льох

Петро Гаврилович Клен – громадянин і мешканець, пасажир і читач завів собі кролика. Хорошого такого, бадьорого, красивого. Петро Гаврилович кролика дуже любив, доглядав його, тому кролик завжди був охайним і чистим. Хотів він дати кролику ім’я – так прийн