«Все створює Любов…»

Торквато Тассо

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ

Пригадалося: Сенека радив звертати «свій дух до того, що вічне!» А вічним філософ вважав мистецтво: Ars longa, vita brevis. Так, життя коротке, але мистецтво вічне. Передусім мистецтво поетичне.
Франческо Петрарка – родоначальник нової – ренесансно-європейської - поезії, цього, за його визначенням, мистецтва мистецтв, вважав, що в поетичному мистецтві нічого не створиш без «якоїсь-то невловимої і божественної сили, що вселяється в душу співця і пророка».
У своєму «Слові на Капітолії», прочитаному 8 квітня 1341 року з нагоди уславлення його лавровим вінком, творець сонетаріїв «На життя мадонни Лаури» і «На смерть мадонни Лаури» називає поетів, слідом за Ціцероном, святими, хранителями дару богів – їхню душу наповнює божественне натхнення.
Це божественне обдарування, напоєння душі магічним даром поетичного сходження на Парнас будить-розбурхує душевні сили і спрямовує їх на натхненне возвеличення і уславлення Любові.
Все створює Любов, що світлу треба,
Владує всім, як сяйво, досконала… -
переконує Торквато Тассо у «Віршах Любові», перекладених Дмитром Павличком. І сам Павличко – творець антології «Світовий сонет», до якої увійшли сонетарії Данте і Петрарки, Шекспіра і Лорки, Ронсара і Незвала, Гвєздослава та багатьох інших поетів, увірував у таємничу невмирущість і життєтворчу духовну силу сонета, в якому людський дух пізнає і свої вершини, і свої низини, доходить до самоусвідомлення і прагне «гармонізувати почуттям любові власну суперечливу природу і всю затиснуту екстремами безмірність світу».1
Сучасник Петрарки Джакомо да Лантіно, якого вважають винахідником сонетної форми, поклявся серцем служити Богу, аби стати гідним раю, проте рай йому уявлявся в образі золотоволосої діви – Прекрасної Дами. Без неї, без цієї божественної краси, без споглядання закоханими очима її прекрасного образу не зійде, вірив він, із небес божественне натхнення, не буде могутнього духовного піднесення, високого творчого злету.
Як признавався Данте Аліг’єрі:
Коли я дихаю любов’ю
То я уважний; їй тільки
Треба слово підказати,
і я пишу.
(Данте. Чистилище. ХХІV, 52-54)
Любов породжує творчий дух і цей дух дивовижної сили і краси. Енергія такої непроминальної любові осяює душу поета і заряджає слово благословенним вогнем творчості задля уславлення Прекрасної Дами. Читаємо в шостому вінку другої корони сонетів “Танець ендорфінів”, про яку нині іде мова, Ярослава Чорногуза:
Кохання справжнє сотворило диво –
Митець – орач ясних небесних нив.
Зірки зерном спадають, наче мливо
І співом зависають у траві…
(«Леліє радість між сумних історій»)
Любов магічно впливає на митця, наділяючи його солодким чаром образного слова, особливо коли він беззастережно, безоглядно поринає у божевільний вир своїх почуттів і стає бранцем пристрасного кохання.
Тонкий лірик Євген Гуцало якось так висловився про любов: «Як багато любов здатна подарувати тому, хто віддається їй беззастережно й повністю, хто у високому храмі свого почуття знає єдиного бога - любов» (Гуцало Євген. Розгадані і загадані таємниці.// Літ. Україна. 1980. – 6 травня)
Кохана, Мадонна, Панна, Богиня, Прекрасна Дама, Свята Діва, Королева Почуттів, Ідеал, Краса – якими тільки іменами, образами-символами, епітетами не звеличували, якими тільки поемами, панегіриками, сонетами-мадригалами не обдаровували поети своїх коханих. Римські поети наділяли жінок епітетом mutabilis – мінлива, грайлива, непостійна і цих визначень набігало до двадцяти.
Так видатний римський поет Овідій, цей «грайливий співець ніжних любощів» (Андрій Содомора), автор поетичних творів «Любовні елегії», «Мистецтво кохання», «Ліки від кохання» обіцяє своїй коханій щиру, сердечну і вірну любов та уславлення своєю піснею по всьому світу її імені та свого імені – співця її краси й чеснот.
Тільки з тобою б мені, скільки парки літ наснували,
Жити й під тихий твій плач, сум твій умерти б мені.
Будь же взірцем, щасливим взірцем пісень моїх – буду
В пісні щоденній моїй гідний такого взірця! 2
Цей ідеальний взірцевий образ виплеканий на обожненні коханої, на ошляхетненні її неземних чеснот, на оспівуванні «солодким новим стилем» небесної вроди, мимовільно зроненого коханою слова, її легкого подиху, нахмуреної брови, граційного нахилу чарівної голівки, світлого пасма, ясного погляду…
Трубадур Арнаут де Марейль (кінець ХІІ ст.) оспівував своє кохання, свою любов до Дами з вірою, що саме любов народжувала в ньому натхнення, дар пісні і відкривала перед ним двері до нового життя і слави, до пізнання блаженства на землі:
Всю красу Твою, між Боже,
Я в цій Панні осягнув.
Своє «Слово на Капітолії» Франческо Петрарка розпочинає поетичними рядками славетного Вергілія із третьої книги його знаменитих «Георгік».
Та мене веде пустельною Парнаса крутизною
Любов солодка.
Любов, що здатна захоплювати в солодкі обійми творчої наснаги, і Любов, яка піднімає на крилах натхнення поета і виносить його на найвищу вершину творчого звершення – на Парнас. Саме поетична творчість здатна, стверджує Петрарка, приручити стихію бурхливих почуттів, передусім словом і в слові відкрити вогонь пристрасного кохання та ввести сповідь натхненної любов’ю душі в строгі рамки сонетного жанру.
Досягнути ясності й чіткості вислову почуття і думки, відтворити сплав настрою, переживань, сподівань, думок в чотирнадцятирядковому вірші - сонеті складно. Бо сонет, за Максимом Рильським, це
сувора простота,
Що слова зайвого в свої рядки не прийме,
Струнка гармонія, що з думки проста.
Та найчастіше в творців цього класичного поетичного жанру струнка гармонія проростає із почуттів, із любовних страждань та пекельних ревнощів, із душевного болю та божевільного гніву. Переважно любов, кохання, душевні страждання і переживання породжують надзвичайно бурхливе емоційне збудження, викликають особливе духовне піднесення, творчі злети уяви, фантазії, запевняв Дмитро Павличко:
Коли тебе, немов струмки веселі,
Вмивають промені любові, ти
Сміливо їм відкрийсь до наготи
І ясністю замий душі тунелі.
«Світло»
Поет закликав ставитися до любові як до святощів («Твоя любов – довір’я ідеал»), і застерігав: «Не обізвись до неї згірклим словом».
«Любов, що вершиною є мрій», те «що гоїть рани рідним, близьким», «любов’ю зветься, весь лікує світ», у Ярослава Чорногуза -- поета кохання за його власним визначенням – це «ймовірне диво неймовірних чар», народжує «на межі натхнень і потрясінь» досконалий гармонійний лад почуттів і думок у строгій формі сонета. Цікаво, що Франческо Петрарка і Ярослав Чорногуз народилися в один день — 20 липня, раки за зодіаком. І це, як зізнається український автор, і зумовило, ніби запрограмувало його творчу сонетну поетичну спеціалізацію.
У двох вінках сонетів «Симфонія кохання» і «Смерть з любові» та в двох коронах сонетів «Світло кохання» і «Танець ендорфінів» Ярослав Чорногуз, оспівуючи «любов небесну, чисту», «її возносить в абсолют», як це робили Горацій, Вергілій, Овідій та багато інших грецьких і римських авторів. Поет продовжив творчо, максимально неповторно «освоювати» ті ж традиційні класичні поетичні форми, ті ж ідеї, образи й сюжети, які філігранно відточували Мікеланджело і Шекспір, Гете і Рільке, Лорка і Антонич, Іван Франко, Адам Міцкевич та ряд інших європейських і українських поетів, цим самим долучаючись до плеяди «співців любові».
Автор двох корон сонетів «Світло кохання» і «Танець ендорфінів», написаних за всіма вимогами сонетного канону (дехто з колег пропонує це досягнення, бо ще НІХТО двох корон не створив — в сумі 450 сонетів — занести в книгу рекордів Гінесса, бо це неймовірна складність написання) художню майстерність версифікації відшліфував передусім на вічній темі кохання – на всеможній, непереборній силі життєдайної любові.
Та силу життєдайную любові
Не витравлять, о ні, з моєї крові
Минуле, сьогодення, майбуття –
цією терциною завершує поет один сонет із вінка сонетів «Симфонія кохання», який разом із короною сонетів приніс йому заслужену славу і щедрі похвали. Сама Ліна Костенко відгукнулася: «Ви зважилися на творчий подвиг, Ярославе!». А скупа на похвалу Любов Голота визнала, що «корона сонетів Ярослава Чорногуза – це вища математика поезії».
Справді, сонет – складна поетична форма, це канонічна форма вірша, витоки зародження якої сягають ХІІ-ХІІІ ст. Якщо вважати вже згаданого Джакомо да Лантіно як першого сонетарія, якого згадує сам Данте в «Чистилищі», то можливо якась із форм сонета, скажімо, звичайний, так званий «хвостатий сонет», який складався з двох катренів і двох терцетів і ще мав, як у Филиповича, зайві рядки, або побудований суцільний сонет, чи перевернутий (два терцети, а потім катрени), навіть напівсонет (тільки катрен і терцет), могла народитися в оточенні останнього імператора Священної Римської імперії Фрідріха ІІ, покровителя поетів, який прихистив трубадурів-втікачів із зруйнованого під час хрестового походу Провансу. Джакомо да Лантіно вважався головою «поетів Фрідріха», а їх при дворі нараховувалося кілька десятків. Творча активність «поетів Фрідріха» засвідчена в збережених 85 канцонах та 40 сонетах. 3
Провансальські й сицилійські пісенно-поетичні канони ще «зобов’язали» оспівувати реальну, земну мадонну, до душі й серця якої несли на пісенних крилах глибокі й щирі почуття. Автор «Божественної комедії» стверджував, що римована поезія, творена народною мовою, й була придумана для того, щоб говорити про Любов. І його книга сонетів «Vita nova» - це гімн Красі і Коханню:
Благословенні помисли й діяння
Краси! Хто серцем дух її спізна,
Той завжди буде снити про Кохання.
Данте Аліг’єрі. Хто в гроні дів мою угледить панну…)
До речі, Дмитро Павличко розпочинав свою перекладацьку дорогу до оприявлення українською мовою світового сонета саме з Данте Аліг’єрі, вважаючи його родоначальником сонета. За ним ішов Франческо Петрарка, який відчував божественний подив натхнення і заявляв:
Співати по-новому про любов
Я прагну, щоб збудити співом тіло,
Щоб знов жадання запалахкотіло,
Щоб ум студений запалився знов.
(Переклад Д. Павличка)
На взірцеву любовну поезію еллінських поетів, на європейських майстрів сонета та на видатних українських поетів, для яких цей жанр став основною формою поетичного вислову, гадаю, й орієнтувався Ярослав Чорногуз, «виплітаючи» дві корони сонетів «Світло кохання» і «Танець ендорфінів».
На небесах моїх лиш ти одна –
Сонетоліт у ритмі йде andante,
Я піднімаюсь, наче космонавт,
Дорогою, прокладеною Данте, -
признається Ярослав Чорногуз і звертаючись «в уяві, наяву і диво-снах» до Коханої:
Ти – справжня світла Божого княжна,
та, прагнучи в сонеті «душевну уласкавити красу», вирішує слідувати за заповітами Данте й Петрарки.
Її найкраще віршем возвеличу,
Як ту святу, на небо вознесу
Поезії, мов Данте – Беатріче.
(«В уяві, наяву і диво-снах…»)
Що ж, це закономірно, бо справедливо стверджували античні мислителі: Poeta semper tiro («Поет – завжди учень») і в запитанні приховували відповідь: Quis enim modus adsit amori? («Хіба є якась міра в любові?»).
Перш ніж наважитися на творення корони сонетів, Ярослав Чорногуз освоїв жанр одинарного сонета, опісля створив вінки сонетів «Симфонія кохання» і «Смерть з любові» і лише згодом перейшов до найскладнішого творчого завдання – створення корони сонетів. Цей творчий успіх окрилив Ярослава Чорногуза, поет відчув «натхнення нескінчену дивину», бо кохання, зміцніле піснею, задзвеніло з новою променистою енергією, і образом коханої виповість:
Але Богами ти мені дана,
Прошу тебе: безмежжям свого чару
Світи мені, любове осяйна.
(«Його кохання світло окриляє…»)
Богами «заселені» обидві корони сонетів Ярослава Чорногуза – українськими язичницькими, грецькими і римськими… Особливо часто поет звертається до Перуна, Сварога, Лади, Дажбога, Велеса, Ярила, Леля, Стрибога, Дани… В його поетичному світі повсякчасно з’являється в протиборстві Чорнобог і Білобог, вільно «вживаються» в ліричних поезіях і сонетах античні боги і герої, міфологічні образи із літературними героями минулих епох і сучасності.
Якщо для Данте володарка поетового серця, ідеал таємничої краси, «вроди чистий ідеал» - це Беатріче, якщо для Петрарки Прекрасною Дамою, в якій поєдналося в ідеальній гармонії земне й божественне, є донна Лаура, то для Ярослава Чорногуза об’єктом поетичних молінь і сонетних панегіриків є не тільки реальний образ коханої. Хоча корону сонетів «Світло кохання» поет присвятив своїй «коханій дружині Раїсі» як символічний образ Любові, в ім’я якої він, «співець кохання», «оцю сонетну створює систему», та саме Любов, «що вершиною є мрій» символізує Красу, якій вклоняється людство. І ця «Краса не стільки тілесна, як духовна, вона – данина Богам»: «Бо там – Любов - Богиня – сила долі!»
Любов прекрасна, як весна надворі,
Прийшла до мене, врешті, осяйна –
і перед поетом «відкрилась ніжна музики краса» - заграли ендорфіни -гормони щастя, радості, емоційного збудження, чуттєвої насолоди. В уяві творця корони сонетів з’являється «Богиня світла, сяєвом велична» «справжня світла Божого княжна», «Любов небесная й земна», «Богиня – володарка мрій», «Королева снів», «Берегиня», «Муза»…
Поета наснажувала на створення «корони величайної» любов осяйна. Світло кохання безмежжям свого чару окриляло його на нанизування сонетів, неначе намистин, на «виплітання» з 15 сонетів кожного із двох вінків сонетів та двох корон сонетів «Світло кохання» і «Танець ендорфінів».
Любов запалює в душі поета «сяйво ніжне», дивовижне світло – Кохання. Це кров, «котрою каламар// наповнений поета», це «віще слово – небесний спів».
Бо ним пастух сонетових отар
Наповнював свої писання книжні –
Творець великий – не простий віршар –
Петрарка – полум’я любові стрижень.
«Любов небесна, чиста», тому «поет її возносить в абсолют…». Любов творить дива, дарує «політ фантазії безмежний» і цей чарівний вітер натхнення підносить володарку поетового серця до висот божественного поклоніння.
Любов нам грає у небесні труби,
Поет її возносить в абсолют… -
стверджує Ярослав Чорногуз, переконуючи себе і читача, що саме кохання – це п’ята після води, вогню, повітря і землі істина-стихія, яка «печалить, звеселя…»
Вона – КОХАННЯ – зветься – ПРОМЕНИСТЕ,
Як Бог, світ весь наповнює здаля.
Ярослав Чорногуз згадує засновника Плеяди, «любові поетичної різьбяра» П’єра Ронсара, який уславлював найбільше із чудес – Королеву Почуттів, бо увірував, що саме Кохання, саме Любов, саме Жінка наповнює душу поета енергією творчого самоздійснення. Він переконує себе, що саме сонет – своєрідний ключ до серця коханої, ним він відкриє храм її почуттів, у який закоханий поет увійде завдяки солодкому чару сонетного слова.
Ярослав Чорногуз сповідує італійську форму сонета – два катрени і два терцети, бо цією класичною формою, вишуканою і строгою, завойовували серця коханих і Данте, і Петрарка, і Мікеланджело, і Ронсар, і Франко, і Павличко…
Сонетна архітектоніка загалом відповідає способу авторського художнього мислення, зокрема, сприяє вираженню темпераменту ліричного героя, схильності поета до медитативної, до молитовної свідомості. Цій класичній формі традиційно важко «впоратися» з публіцистично-ораторськими тонами та дидактично-повчальними настановами, які часто і рішуче «вриваються» у сонетний спосіб художнього пізнання світу.
Ярослав Чорногуз болісно переживає навалу «московитського зомбі трикольорів», гнів, обурення, жага помсти і відплати агресору нерідко «розривають» строгі рамки жанру, іноді «стирається» чіткий рисунок поетичної фрази, в яку «вривається» то вираз «склеїти ласти», то абревіатура ППО, то слово «ждуни»…
Але поета слід розуміти, адекватно сприймати його гнівом зболені слова та гранично пристрасну реакцію на це полум’я війни, яке запалила ненависна росія. Ярослав Чорногуз і проклинає цю війну, і вірить, що людство візьме любов, як соломину рятівну, і визволить себе від цього жахіття.
Отак любов незгасним світлограєм
Встає над світом темним, як зоря.
Вогнем пекельним спротив наростає.
Так, «співаю я про битви неохоче», - зізнається поет, бо, впевнений, що передусім і саме любов народжує в його душі дар пісні, наповнює повноводний потік образами і звуками, які витворюють гармонію почуттів і слів та виносять поезію на висоти пісні й музики.
Любов – її мелодія – мінлива:
Це – миру флейтА, ТО – труба війни
Здіймається мов хвилями мінливо.
(«І музику, де плаче глибина…», корона “Світло кохання”)
Відомо, як надзвичайно складно творити, щоб жодне слово в сонеті не повторювалося. Цікава особливість канону в короні сонетів — в обох творах, щоб усі вірші в сонеті були рівномірними, застосоване перехресне римування. І це через те, що сонет найбільш класичний пишеться п’ятистопним ямбом і обов’язково має мати 147 складів. Бо якщо застосувати, скажімо, охоплююче або суміжне римування, в сонетах буде відповідно 146 і 148 складів. Ярослав Чорногуз дотримується цієї канонічної форми вірша, хоча іноді доводиться штучно добирати рими, але ця складність якраз і приваблює майстра слова.
Кохання всі напасті переборе.
Їх силою величністю протяв
Небесний спів на лагідній опорі.
Спершу здається, що рима неприродна — опора - однак якщо вдуматись, адже Ярослав Чорногуз ще і професійний вокаліст — то спів на опорі діафрагмальній, яким володіють співаки, видається досить органічним при точній римі до слова апріорі. Взагалі при написанні корони для катренів підбираються два варіанти по 240 рим (!), а для терцетів два по 160, або три по 120. А взагалі їх треба мати набагато більше в запасі, адже автор залізно дотримується школи римування — дієслівні рими, наприклад, можна в сонетах при перехресному римуванні застосовувати тільки через одну, і мати в запасі іменники, прикметники і прислівники, частки і т.д. Найлегше поламати канон і видати себе за новатора, найтяжче — почуватися вільно серед канонів, що намагаються поета скувати. А саме таке суперзавдання поставив собі Ярослав Чорногуз, використовуючи на всю потужність закладені природою і батьками здібності до поетичного слова.
Звісно, трапляються подекуди не зовсім органічні рими,
але… Мимоволі згадується десь прочитане: Франческо Петрарка свої сонети «На життя мадонни Лаури» і «На смерть мадонни Лаури» шліфував, удосконалював протягом трьох десятиліть (із 1342 р. по 1374 р.) - зробив дев’ять редакцій, намагаючись віднайти необхідне для повносилого звучання слова місце в сонеті.
В загалом вивіреному і майстерному письмі Ярослав Чорногуз “огортає” кохання барвистими епітетами та метафорами – «купається» в любові своєї половини, у водограї ніжності, натхненно переживаючи ренесанс полум’яних почуттів, і витворює поетичну молитву вдячності Богу за послану йому велику любов.
У розділі “Любовна лірика крім сонетів. З ранніх і зрілих поезій», який заповнює другий том «Вибраних поезій» Ярослава Чорногуза, образне величання святого дива – Кохання заявлене вже у назвах поезій: «Вечорове кохання», «Жага кохання», «Вогонь кохання», «Насолода кохання», «Хміль кохання», «Попіл кохання», «Водограй кохання», «Реквієм кохання», «Троянда кохання»….
Ярослав Чорногуз майстерно відтворює зорові, слухові, тактильні відчуття-переживання любовних насолод і страждань ліричного героя, виражаючи в різних поетичних формах – сонеті, рубаях, газелі, хокку і танка, пісні й романсі – гранично пристрасну сповідальність і розбурхану стихію любовних почуттів.
«Любов душі – це лад, це ум природи», - писав Торквато Тассо. Для Ярослава Чорногуза ум природи, світ природи, краса природи – визначальна світоглядна орієнтація в історичному часі та національному світопросторі. Він сповідує традиційне, дохристиянське світобачення, віросповідання наших предків, які одухотворяли і обожествляли природний спільносвіт.
Поет відчуває себе органічною часткою навколишнього природного світу і прагне відродити звучанням поетичних струн своєї чутливої душі свою порідненість із світом природи, своє переживання за долю цього земного раю, різноманіття та неповторності дивовижного природного світобуття. Там, переважно серед незайманої краси Кончі-Заспи, обіймах заплав і озер, в оточенні зелених високих сосен, величних дубів, верб і вільх, в Дажбоговому гаю поет і музикант переживав щасливі миті органічного злиття з природою, там найчастіше він відчував, як в його душі народжували величні акорди сонетних строф, «чари музики святої».
Пошли натхнення – Велеса молю,
У гаю Божому вклонюсь гіллю,
І фібрами душі, немов радаром,
Вібрації поезії ловлю.
Там, у замріяному князівстві трав і дерев, луків і заплав, зелених дібров і тихих озер, до кобзаря і поета приходило натхнення в образі Коханої, Любові, Почуттів і він молитовно шептав: «Світи мені, Любове осяйна…»
Що вразило у цьому творі? Досвідчений читач чи не вперше поринає в танець ендорфінів, вбирає в себе образ розділеного, взаємного, великого почуття ЛЮБОВІ, яке несе у собі оновлюючу, невмирущу силу для світу, не зважаючи на всі катаклізми сьогодення, на позірну наближеність планети до армагеддону - чергової загибелі цивілізації, віру в краще майбутнє. І ця могуть краси духовної проходить наскрізним стрижнем незнищенності, дарує надію на оновлення, ренесанс цього життя, в якому нашому народові буде в майбутньому, сподіваємось, відведена провідна роль духовного наставника людства. Навіть для самих поетів — вічних страждальців і плакальників од нерозділеного кохання — відкриття, що все може бути інакше.
Думається, що майстерно написана, щедро пересипана неповторними образами і афоризмами, корона сонетів ”Танець ендорфінів” Ярослава Чорногуза збагатить не лише українську, а й світову скарбницю поетичної творчості.

Ярослав Чорногуз
ТАНЕЦЬ ЕНДОРФІНІВ
(магістральний вінок)

І МАГІСТРАЛ
Твоя душа - як бісеринки-зорі,
На темнім небі блискітки ясні,
То пісня у розквітлому мажорі
Являється принадливо мені...

Тональності, як хвилі на Босфорі,
Переливаються у вишині.
Небесний спів на лагідній опорі
Хто ними так чарівно гомонів?!

Кричить зимова хуга: "Вже доволі!"
І сипле в очі цілу жменю кпин,
Міняє настрій дикістю сваволі...

Та боре їх одна з твоїх таїн -
Бо там -- Любов-Богиня -- сила долі,
Еолової арфи щемний дзвін.

ІІ МАГІСТРАЛ
Еолової арфи щемний дзвін -
Це твого серця надтонка мембрана,
До передчасних приведе сивин,
Коли торкнешся грубо, зойкне - рана...

Як хочу я уникнути провин,
Не впасти до жорстокості тирана...
Кохання золотий аквамарин
Нас обів'є тоді, немов нірвана.

О знаю: все одно вкраде Мара
Хвилини радості, в огидні шори
Вбере миттєвості життєвих драм...

Та не відчуть без цих акордів горя,
Яка прекрасна щастя дивогра -
То ендорфінів фантастичних море.

ІІІ МАГІСТРАЛ
То ендорфінів фантастичних море
Вони мов ельфи, оточили нас,
В леліянні, п'янкій солодкій зморі
Минав у щасті непомітно час.

Забулися розпуки дні суворі,
Ми линули увись, аж на Парнас,
І очі сяяли далекозорі,
Шлях торував окрилений Пегас.

Як стріли, до підков не долітали --
Всі підступи ворожі - се ля ві* -
Летів кудись убік собі помалу,
..
Бо по руках був зв'язаний борвій...
Гормони радості нам вальси грали,
Які розлиті в небі, мов живі.
__________________________
*Се ля ві - таке життя (фр.)

ІV МАГІСТРАЛ
Які розлиті в небі, мов живі
Так хочеться любов'ю світ обняти,
І зупинити гради божевіль,
Жахливе мракобісся дурнувате,

Яке сльози не варте удови,
Сестри, матусі... Краще розіп'яти
Одного нелюда аби нові
У цій війні закінчилися втрати.

Нехай зірки лиш падають униз...
Природа поміж верб чи осокорів
Людей утішить ласками беріз...

Хіба ми руйначі, на бЕзум хворі?
Кохання нам потрібен парадиз...
Німіють щастя висі неозорі.

V МАГІСТРАЛ
Німіють щастя висі неозорі
Кохання чують музику вони --
Освідчення в щемливому мінорі,
Де звук скрипковий, ніжний, осяйний

Тремтить, аж серце тепле упокорить,
О скільки в нім краси і новизни,
Де голоси божественого хору,
Неначе птаство гомінке весни.

Секунди, септіми, іще й тритони*
Ввірвались дисонансом, мов ковід,
Рвуть мелосу канву. Він, бідний, стогне...

Та Бог Ярило чар являє свій,
Знов консонансів скачуть білі коні,
І співом зависають у траві...
--------------------------------------------------
*Секунди, септіми, тритони - музичні інтервали, дисонанс,
консонанс - неприємний і приємний звук гармонії, також із сфери музики.

VІ МАГІСТРАЛ
І співом зависають у траві...
Пісні найкращі - лиш для тебе, люба,
В моїй вони рояться голові,
Наспівують їх мимоволі губи.

Натхнення вітре чарівний, повій,
Могутністю розвихреного чуба.
Розтопить сонце хмари грозові --
Хай світ увесь мої творіння любить!

Якщо осатанілий графоман
Судитиме з нахабством прокурора,
Обмови напускаючи туман,

Стрибог його суворо переборе,
Хіта харизмою уб'є дурман,
Леліє радість між сумних історій.

VІІ МАГІСТРАЛ
Леліє радість між сумних історій,
Розвіє геть розпачливі думки.
Засяє ніжно сонечко надворі,
І усміхнуться уночі зірки.

Хоч іноді хай ласкою говорить
Життя, що все нам робить навпаки.
"Втопитися" в горілці, у кагорі
Буває, дуже хочеться таки.

Та чи врятує забуття хвилинне
Від холоду розвихрених завій?
Бо щастя птах од цього не прилине...

О де ти, щемний вітре-весновій?
Дай насолоди любощів дитинних...
Едем уяви родить соловій.

VІІІ МАГІСТРАЛ
Едем уяви родить соловій
Кохана, ти зі мною, що ще треба?!
Утілилась моя найкраща з мрій...
Я вдячний Вам, Боги мої, о небо

Ці узи доленосні не порви --
Бо стану бранцем темного Ереба*,
Впаду на квіти щастя неживі...
Дай вижить, доле, пригорни до себе.

Хай небезпеками випробувань**
Життя, бува, виводить нас із раю,
В дугу згина його могутня длань,

Але дарує витримку безкраю,
І міць, коли стискає біль страждань,
Вогнем пекельним спротив наростає.
______________________________
*Ереб - Підземне царство мороку, через яке душі померлих проходять в Аїд (гр.)
**ВипробувАнь - автрський поетичний наголос, значно кращий, ніж словниковий нелогічний наголос.

ІХ МАГІСТРАЛ
Вогнем пекельним спротив наростає.
Буває, сперечаємося ми --
В емоціях доходим до одчаю,
Словесні роздирають нас громи.

Щось поміж двох чорнюще виростає,
Не раз уже і грюкали дверми,
Ревнуючи, доходили до краю --
Зомбовані підступністю пітьми.

Та промінь сонця ллється у свідомість,
Розвіює щонайтемнішу з хмар,
Зникають нервів збурених судоми...

Кохання, як музичний знак бекар,
Все відміняє чарівливий пломінь,
Імла водою заливає жар.

Х МАГІСТРАЛ
Імла водою заливає жар
Розсипавши іскрини, мов намисто,
Вітає нас ошатний будуар,
Де піниться шампанське вогневисте,

І золото душі - ясний нектар,
Ллємо, немов народу - бандуристи,
В обидва серця без обридлих чвар,
У самозабуття бокали чисті.

Хай світ занапащає підла мста,
Сама себе жорстокістю карає.
Дарують солод ніжності вуста,

Ті пестощі бурхливі дивограю,
Їх не здолать, хоч морок нароста,
Цілує смерть північна зелень гаю...

ХІ МАГІСТРАЛ
Цілує смерть північна зелень гаю...
Народ немов приречений, либонь.
Війна в могили кращих діток бгає,
А Чорнобог сміється між долонь.

Зазнав уже бомбардувань Ізраель,
І схід близький охоплює вогонь,
Зоря кривава небо огортає,
Сивіє світ від горя біля скронь.

Співаю я про битви неохоче,
Хай випускають кон'юнктури пар
Прудкі легкого хліба поторочі...

Чи воїни, хто у боях, як цар!
А нам комар вже носа не підточить,
Краса на попелищі - Божий дар!

ХІІ МАГІСТРАЛ
Краса на попелищі - Божий дар,
Колись отак любов зродилась наша,
На вигорілім полі між примар,
Де гіркоти була допита чаша.

Мов досконало -- майстер-золотар
У символах кармічних відображень
Це почуття високе, як вівтар,
Для вічності виковує і в'яже.

Нас хочуть розсварити сили зла,
Слабкі місця взаємин все шукають,
Та хай би їх вже трясця узяла!

Бо не здолати сяйва небокраю,
Що чорноту випалює дотла,
Ізнов мертвотну блідість подолає!

ХІІІ МАГІСТРАЛ
Ізнов мертвотну блідість подолає
Величне всемогутнє почуття,
Воно з порога смерті до розмаю
Відновлює своє серцебиття,

Й здається, що убите - воскресає,
І оминає сутичок тертя,
Ще яскравіш, подібно водограю,
Освітлює красою це життя.

Хай вороги кохання сатаніють,
Готують із отрутою відвар,
Які ж вони ядучі - помсти мрії!

Мов ППО - іранський "Байрактар"*--
Так знищує мерзотників надії
Ймовірне диво неймовірних чар.____________________________
*"Байрактар"* - безпілотний літаючий апарат, носій ракет і снярядів - озброєння сучасної війни московії проти України.

ХІV МАГІСТРАЛ
Ймовірне диво неймовірних чар
Любов оця - під враженням і досі!
Чи знав таку -- не певен я -- й Ронсар,
До сивини у власному волоссі.

Кохання справжнє - це вам не бульвар,
А почуття, де все переплелося,
З'єднались два світи, немов муар --
Взаємності величне двоголосся.

Вдарялися у нього, як об мур
Всі збочення Содому та Гоморри,
Вогні пекельні сатининських бур...

Але загартувались в непокорі.
Моя весна, яку плекав Амур,
Твоя душа - як бісеринки-зорі!

МАГІСТРАЛ МАГІСТРАЛІВ

Твоя душа - як бісеринки-зорі,
Еолової арфи щемний дзвін.
То ендорфінів фантастичних море,
Які розлиті в небі, мов живі.

Німіють щастя висі неозорі,
І співом зависають у траві...
Леліє радість між сумних історій,
Едем уяви родить соловій.

Вогнем пекельним спротив наростає,
Імла водою заливає жар,
Цілує смерть північна зелень гаю...

Краса на попелищі - Божий дар -
Ізнов мертвотну блідість подолає -
Ймовірне диво неймовірних чар.