Я посміхнувся глузливо на скаргу священика,
Що серед безголосих приречених немає розумника,
Бо чому б це злочинцю не вхопить німоти,
Якщо біля воріт він стоїть у прийдешні світи.
Оте тук–тук... тук-тук
З великого годинника стук,
Дорожче мені в темниці моїй ніж молитва свята,
Що коли-небудь мішалась з повітрям з будь-якого єства.

Вже ніколи в холодному небі не буде світанку?
Сонце червоне вже ніколи не вставатиме з ранку,
Свої промені встромляючи в моїй камері в грати
І місто, яке добре я знаю, у шати свої одягати?
Буде тук-тук... тук-тук
З тюремного годинника стук,
Бити вічно крізь мозок і серце, через органи тіла
До замученої душі, що так жахливо боліла.

І тепер в мороці загратованої жахливої ночі
Здіймається постать знайома і постає перед очі.
З кінцівками всіма перебитими і горла розрізом значним,
Що я сьогодні хотів би зробити із ним?
Під тук-тук... тук-тук
Безжального годинника стук
Його тіло коливається повільно і вільно,
Поки на мене вказує палець його неухильно.

Невже ніколи світанкове не станеться майбуття
З судовою повісткою забрати моє життя?
Ніщо не розвіє страшний цієї камери морок,
Ніщо не звістить про час, коли буде здійснено вирок,
Але тук-тук... тук-тук
Невпинного годинника стук
І тупіт підбор поліцейського, втомленого самотою,
Хто йде вулицею, що відзивається на кроки його луною.

Нарешті темрява розчиняється, як бувало щодня,
У трупному світлі на обличчі останнього дня.
Я знову чую вози, що гримлять брукованою дорогою
І як шерифи лунко ступають кам’яною підлогою
І тук-тук... тук-тук
Тюремного годинника стук.
Шепітні слова наглядачів один одному
І кожен шепоту звук рівний громохкому.

Знущання! Це вимога що ні на є офіційна
Ім’ям закону могутнього, що встановила країна
Для тіла того, що приречене бути страченим
І привселюдно під небом відкритим повішеним.
Я в безпеці в неволі твоїй – але в’яжи мене ревно,
Бо я можу впасти у відчай – хто знає напевно?
Коли йду, дзвін церковного дзвону лунає плачевно*
І тук-тук... тук-тук
Байдужого годинника стук,
І голос священика, який молитву байдуже бурмоче,
І натовпу гул, що чекає на мене охоче!

Вірш Радьярда Кіплінга, який він написав ще школярем у 15-річному віці. Надрукований був наступного року у журналі "Schoolboy Lyrics".

"дзвін церковного дзвону лунає плачевно". Перед стратою злочинця бив дзвін церкви Гроба Господнього. Про це ж пише Деніел Діфоу (Дефо) у романі «Молл Флендерс».