Де живе забуття,
У безкраїх садах без світанку;
Де один тільки я
Знаю камінь, закопаний у кропиві,
Над яким від безсонної ночі ховається вітер.

Де ім'я залишило це тіло,
У якому мене обіймали століття,
Де немає бажань.

У великім краю, де кохання, жахаючий ангел,
В моїх болісних грудях
Не ховає сталеве крило,
Як повітря граційний, сміється з пекельного болю.

Затихають бажання, зникає вимога
До усіх керуватись зразками чужого життя,
Горизонту немає, тільки очі вдивляються в очі.

Де печалі і радості тільки слова,
Рідне небо й земля залишилися спомином;
Де нарешті я вільний, не знаючи як,
Розчинився в тумані, непомітний,
Непомітний, як втрачене тіло дитини.

Десь далеко-далеко;
Де живе забуття.

Luis Cernuda Donde habite el olvido

Donde habite el olvido,
En los vastos jardines sin aurora;
Donde yo sólo sea
Memoria de una piedra sepultada entre ortigas
Sobre la cual el viento escapa a sus insomnios.

Donde mi nombre deje
Al cuerpo que designa en brazos de los siglos,
Donde el deseo no exista.

En esa gran región donde el amor, ángel terrible,
No esconda como acero
En mi pecho su ala,
Sonriendo lleno de gracia aérea mientras crece el tormento.

Allí donde termine este afán que exige un dueño a imagen suya,
Sometiendo a otra vida su vida,
Sin más horizonte que otros ojos frente a frente.

Donde penas y dichas no sean más que nombres,
Cielo y tierra nativos en torno de un recuerdo;
Donde al fin quede libre sin saberlo yo mismo,
Disuelto en niebla, ausencia,
Ausencia leve como carne de niño.

Allá, allá lejos;
Donde habite el olvido.